Леонід ФIНКЕЛЬШТЕЙН: «Книговидавець просто зобов'язаний бути романтиком»

Мабуть, найгучнішою літературною подією кінця минулого року була презентація нової книжки Оксани Забужко «Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстика 90-х». Як уже повідомляв «День», усупереч київській традиції єлейних літературних презентацій, акція Оксани Забужко нагадувала забавний, хоча й місцями невиразний перформенс, що збентежив статечних завсідників «зустрічей письменника з народом» і підтвердив репутацію самої Оксани — «хуліганки з кандидатським ступенем».

Заради справедливості зазначимо, що «Хроніки від Фортінбраса» — це не тільки культурна подія, але й видавниче досягнення, оскільки через те, що книговидавничу діяльність в Україні прирівняли до будь-якого іншого виду виробництва і обклали непомірними податками, книжка з найменшою тінню сумніву в її економічному успіху — то величезний ризик для видавця. Проте Леонід Фінкельштейн, головний редактор київського видавництва «Факт», дотримується в питаннях бізнесу погляду дбайливих англійців: «Ми не такі багаті, щоб витрачатися на дешеві речі».Тому на запитання кореспондента «Дня», чи сподівається він, що книжка себе окупить, відповів:

— Краще й не сподіватися. Проте хоч як парадоксально, а я все ж вважаю, що видавництво може стати багатим, лише випускаючи у світ такі книжки. Це палиця на два кінці: випускати якісні, добре підготовлені книжки, будучи бідним, неможливо, але і стати багатим, не випускаючи їх, не можна.

— Ваше видавництво, що починало зі шкільних посібників з математики, останній рік серйозно заявило про себе на ринку сучасної української літератури.

— Я зрозумів, що видавництво має працювати в різних напрямах, і найголовніше — то українська книжка. Так з'явилася ідея проекту «На схилі тисячоліття», де планувалося запустити дві серії: «Сучасна українська поезія» та «Динамічна проза». Причому ми вирішили випускати дешеві книжки масовим тиражем, щоб їх могло прочитати якомога більше людей, а не тільки друзі та знайомі поета, які зважаться розоритися на дороге видання. На видавничу стратегію дуже вплинуло те, що я добре знаю шкільні бібліотеки (я вчитель математики із 26-річним стажем), — сучасної української літератури там немає взагалі, точніше, найсучаснішим там є «Партія веде» Павла Тичини. А от справді сучасної літератури не знають не тільки учні, але й учителі. У серії «Сучасна українська поезія» ми видали збірку чудового українського поета Василя Герасим'юка «Осінні пси Карпат». Це поет колосальної сили, гордість нації. А для багатьох не лише учнів, але навіть учителів (!) його ім'я асоціюється не з поезією, а з телеведучою Ольгою Герасим'юк.

Люди не тільки не читають українських книжок, а й не знають імен. Тому, з другого боку, я вважаю, настав час інтегрованих книжок — великих фундаментальних видань, де можна було б познайомитися не тільки із самими текстами, але й біографією, і критичною літературою про творчість автора. Першою такою спробою в нашому видавництві має стати антологія російськомовної поезії України «Дом с химерами». Нам вдалося знайти унікальний конгломерат поетів — 16 авторів геніальних творів. Тут і мало кому відомий поет початку століття Володимир Маковейський, який сам про себе писав: «...поэт врожденных заголовков и архаических имен», і Валерій Ламах, відомий художник-монументаліст, який залишив по своїй смерті мало сказати книжку віршів — книжку філософських схем, приголомшливих образів, і киянин Ігор Лапінський, який у межах одного тексту з'єднує російську й українську мови, а проте в Пітері набагато популярніший, як у Києві.

Повірте, коли я починав видавати сучасних українських авторів, мене цікавив не стільки сегмент ринку, скільки імідж — заявити про наше видавництво як про таке, що буде боротися за серйозну літературу. А ринок... В Україні книжкового ринку ще дуже довго не буде.

— Чому ви так вважаєте?

— Справа в тому, що українські книжкові видавництва, в тому числі і «свідомих» західних регіонів, безсумнівно будуть і далі випускати російськомовні видання. Через одну просту причину — можливість випустити великим тиражем і частково продати в Росії. А тираж україномовної книжки, навіть якщо йтиметься, припустімо, про масові жанри, жоден видавець не ризикне зробити більшим, аніж 3 — 5 тисяч примірників, відповідно й ціна навіть найскромнішого видання буде куди вищою, ніж у покета знаменитої Олександри Мариніної, виданої в Москві. Усе, конкуренцію вбито.

— За словами багатьох видавців, основна проблема української книжки — це оподаткування на книговиробництво...

— Якби хтось захотів розв'язати проблему з податками, то зробити це можна було б дуже легко. Я, наприклад, запровадив би на українську книжку податок нуль, а от на російську книжку, видану в Україні, податок залишив. Очевидно, що це не тільки стимулювало б друкування українських книжок, але й поліпшило якість російських, тому що антологію російської поезії «Дом с химерами», про яку я вам розповідав, я все одно видав би за умови будь-якого податку, а от чи видавати мені другосортний трилер російською мовою, якщо за нього доведеться платити податок, я сто разів подумав би.

— Візитка видавництва — це коло авторів. Чи можна вести мову про те, що коло авторів видавництва «Факт» сформовано?

— Я думаю, що так. Хоч наші стосунки з авторами скоріше дружні, аніж капіталістичні. Я категорично проти «кріпосних» договорів, що прив'язують авторів до конкретного видавництва.

— Чому?

— Тому що це нечесно щодо автора.

— Ви міркуєте не як бізнесмен, а як романтик...

— А бізнесмен, тим більше книговидавець, просто зобов'язаний бути романтиком. Інакше він ніколи не зрозуміє головного — інтелектуального духу часу. Тут романтизм абсолютно необхідний. Чого я доб'юся, якщо підпишу з Оксаною Забужко договір, що всі її книжки належать мені, а їй випаде вигідна нагода попрацювати з багатшим видавництвом? У мене немає грошей, щоби бути акулою капіталізму, тому жорсткий договір принесе моєму видавництву не бариші, а тільки погіршення стосунків з авторами. Тим більше, через недорозвиненість правової бази доводити в суді права на інтелектуальну власність, навіть маючи на руках офіційні документи, практично неможливо. Реальність така, що весь бізнес у країні тримається тільки на чесному слові і взаємній вигоді. А за документами я можу обдурити будь-якого автора, як і будь-який автор може обдурити мене. Слово честі надійніше.

До того ж у країні немає не тільки правових умов, але й культурологічного простору. Тому я не можу сказати, що хочу прив'язати себе до якихось, нехай найкращих на сьогодні в Україні авторів на тривалий термін, оскільки я навіть приблизно не знаю той зріз суспільства, якому потрібен той або інший автор. Я не уявляю собі пересічного українського читача і його думок про літературу. Єдиний письменник, що зібрав справді широку читацьку аудиторію — це Оксана Забужко. Проте що прикро, зібрала вона читача не своєю блискучою есеїстикою, якій ціни немає, і не поезією, а «Польовими дослідженнями з українського сексу». Однак зрозуміло, що «Польові дослідження» — то не більше як добре написаний сучасний бестселер, а от «Хроніки від Фортінбраса» — це книжка, яка створює інтелектуальну ауру нації.

— У наші важкі часи видавництва частенько економлять на коректорах і редакторах, вважаючи їх роботу чимсь на зразок «архітектурних надмірностей»...

— Коли я починав займатися видавничою діяльністю, то наївно поцікавився в директора одного досить великого видавництва, чому в них немає редакторів і коректорів, у відповідь почув: «Адже це коштує грошей». А я на книжці Ігоря Померанцева «News. Стихи. Проза.» , яку ми видали, не один десяток пляшок коньяку виграв. І вам пропоную поспорити, що ви не знайдете там жодної помилки.

— Повага до грамотності — ця риса у вас від шкільного вчителя?

— Це в мене від поваги до книжки. Я виховувався на синенькому академічному десятитомнику Пушкіна, а там, між іншим, немає жодної друкарської помилки. Чого ж у нас мають бути?