«Ломикамінь». Якісна експертиза майбутнього

Уже стало доброю традицією, що до Книжкового форуму у Львові видавництво газети «День» готує для своїх читачів кілька сюрпризів. Але про них ми повідомимо дещо пізніше.

Як доводить практика, будь-який експерт, навіть дуже кваліфікований, як правило, найбільше не любить давати прогнози на майбутнє. Бо занадто великим є ризик помилитися («Я не пророк» — зазвичай, відповідає в таких випадках експерт).

«День» завжди вважав експертну місію, тісно пов’язану з просвітницькою, однією з найважливіших у своїй роботі. Але ось що цікаво: з’ясувалося, що колективна, сукупна «експертиза «Дня», здійснювана впродовж багатьох років (з перших місяців нового століття, а багато в чому й раніше), блискуче змогла передбачити «вектор» майбутнього розвитку України за доби Кучми (становлення згубної для держави олігархічно-корупційної системи), Ющенка (правильні, красиві декларації — катастрофічно мало реальних справ), Януковича (тупикова «гілка» кучмізму) — і водночас окреслити, не лише в загальних рисах, а й доволі конкретно, шляхи виходу із системної кризи. Насамперед кризи гуманітарної політики; більше того, йшлося про відсутність такої політики взагалі.

Системна криза долається системною ж концепцією (обов’язково сміливою!) її подолання. Така концепція була запропонована нашою газетою вже багато років тому. І зараз, на крутому повороті української історії, не тільки повчально, а й справді конче потрібно пригадати (проаналізувати) те бачення гуманітарної політики держави, що його головний редактор «Дня», наші журналісти, постійні автори та експерти не один рік «відшліфовували» не лише безпосередньо на шпальтах газети, а й на сторінках нашого «фірмового» проекту — видавничої серії «Бібліотека газети «День». Про це і піде далі мова. Але спочатку — кілька коротких зауважень.

Метою, що ставили перед собою головний редактор і наша команда в цілому, було (між іншим, ще напередодні «великих турбулентностей», що чекали на Українську державу 2004 року й зараз, 10 років по тому!) запропонувати суспільству в «концентрованому» вигляді цілісний, продуманий проект гуманітарного майбутнього України. І якщо зараз уважно перечитати хоча б перші дві книжки нашого видавничого проекту («Україна Incognita», 2002, «Дві Русі», 2003), не кажучи вже про значно ближчі до нас у часі (про них — мова попереду), перечитати, зокрема, передмови головного редактора «Дня» Лариси ІВШИНОЇ і тогочасні статті наших авторів — то важко не зробити висновок: якби до тих думок дослухалася наділена владою (і водночас безвідповідальна, що є фундаментальною проблемою) частина суспільства, тоді наша історія цілком могла б бути іншою. Приміром, «Дві Русі» вийшли друком якраз 2003-го, в «рік Росії в Україні»; якби заклик, що містився на сторінках цієї книжки, до чесного аналізу трагедій, перипетій та здобутків власної історії як українцям, так і росіянам, до відмови від концепції «старшого брата», ба більше — від концепції «братніх народів», до побудови наших відносин винятково на рівноправній основі — якби цей заклик тоді було почуто, цілком можливо, цей, 2014 рік законно став би Роком Європи в Україні...

Можна написати десятки сторінок на тему: «А ми в «Дні» ще тоді говорили...» або «А ми вже тоді передбачали...» Проте, здається, краще стати на шлях конкретики і просто навести найбільш влучні та, на нашу думку, злободенні цитати з передмов нашого головного редактора до книжок видавничо-просвітницького проекту «Дня». Отже, читаємо:

«Ми маємо бути готові

Нас усе ще розділяють. Ні, не на два береги. А на два «світи»: світ вільної дії й вільної думки та світ віджилих, рабських догм та стереотипів.

Знання важливі. Але для того, щоб виховати людей, які діятимуть інакше, все-таки потрібно зробити інтелектуальні та моральні висновки. Якщо, власне, згадати, що Берлінський мур ніхто не підривав, його розібрали буквально по цеглині мільйони людей. Вільних людей, які були готові зробити це у потрібну мить. Світоглядне завдання, що стоїть перед демократичним сегментом українського суспільства, можна сформулювати так: підривати «бункери» віджилого мислення, вивільняти думки людей... І для цього потрібні не лише знання. А модернізація національного характеру. Ми маємо бути готові до того моменту, коли випаде такий шанс і, цілком можливо, доведеться розбирати свій «Берлінський мур» всередині України (всередині кожного з нас!)»

(Із передмови до збірки «Підривна література», 2013 рік)

«У часи, здавалося б, перевиробництва інформації українці зіткнулися з гострим дефіцитом свого, якісного, інтелектуального... Як відомо, трагічна історія — це трагедія непрочитаних книжок. Нова серія в бібліотеці «Дня» — це «санітарний потяг». Для журналістів, політиків, громадських діячів. Для кожного з тих, хто мав намір жити в нашій країні, але не хоче бачити її такою. Зараз — саме той момент. Учора було зарано. Завтра — може бути запізно. Якщо Україні й по трібна революція, то — інтелектуальна».

(Із передмови до збірки «Бронебійна публіцистика», 2012 рік)

«Нам слід усвідомити: це Київська Русь приєднувала до себе окраїнні північні, «Заліські» князівства, ті самі, які потім склали ядро Московії. А не навпаки. Важливо поставити перед самим собою питання: чому й досі Україна, що є безпосередньою спадкоємицею метрополії, поводиться як колонія?»

(Із передмови до книжки «Сила м’якого знака», 2011 рік)

«Нам належить піднятися до рівня власної історії, що означає впровадити історичну справедливість у життя людей та повернути їм людську гідність. Спадкоємці великої історії не мають права бути жалюгідними, занедбаними та жалібно шкребтися в європейські двері. Зрештою, велика історія вимагає іншої політики та інших політиків, інших правил гри та інших характерів, іншого рівня освіти — такого, який, так би мовити, пасує під розмір історичний».

(Там же)

Перед нами — стислий виклад гуманітарної стратегії газети. І майбутньої, ми впевнені, гуманітарної стратегії країни — коли ця стратегія, нарешті, буде реально, не лише на словах, запитана державою. Знаємо: ще будуть колосальні труднощі й перепони попереду. Від одвертих недругів та «вишиванкових» патріотів. Що ж, треба частіше — щодня! — згадувати дивовижні слова Лесі Українки про скромну, невеличку квіточку Ломикамінь (яке диво творить ця квітка, видно з її назви), котрій як була переконана поетеса, треба віддавати більшу шану, ніж пишному лавру... Отож працюймо, друзі.