Любомир ГУЗАР: «Християнство — то домінантна складова історії української культури»
Напередодні Дня Конституції України Глава Української греко-католицької церкви Верховний архієпископ і кардинал Любомир ГУЗАР погодився надати інтерв’ю газеті «День», присвячене найактуальнішим та найболючішим церковним проблемам сьогодення — статуту Церкви, яку очолює кардинал Гузар, складній проблемі духовної освіти (тут владика Гузар має своє особливе бачення), зовнішньо-церковним відносинам, що залишаються складними, та ін. Розмовляючи з Його Високопреосвященством і навіть не завжди з ним погоджуючись, неможливо не радіти з того, що Україна має таких духовних пастирів — гранично толерантних, освічених, інтелігентних і — попри всі негаразди — оптимістів.
— Ваше Високопреосвященство! Українська греко-католицька церква (УГКЦ) є однією з найбільших унійних церков у складі Католицької церкви світу. Її право на патріарший устрій, на заснування патріархату ніхто не заперечує. Між тим справа не рушає з місця вже багато десятиліть — ще з часів кардинала Йосипа Сліпого. Ось і новий римський папа Бенедикт ХVI не сказав «Ні», але ж не сказав і нічого конкретного — не назвав можливі строки, не окреслив конкретні умови, за яких УГКЦ може стати патріархатом. У чому тут річ? Чим пояснити нехіть Ватикану надати українцям право мати свій патріархат?
— Головною причиною є ставлення Московського патріархату, який не може змиритися з думкою, що в Україні буде патріархат. А Захід не хоче сперечатися з Московським патріархатом із екуменічних мотивів. Є й ще одна причина. Бачте, «патріархат» — це певна автономія, вища за митрополію, яку зараз маємо; в патріархаті багато важливих питань є компетенцією внутрішньою, незалежною від Ватикану. А влада — це, знаєте, така річ, яку ніхто не хоче випускати із рук. Згадаймо хоча б ту боротьбу за владу, яка нещодавно точилася в Україні — жахлива і безоглядна; навіть з кривавими жертвами. Бувають випадки, коли цієї влади добиваються навіть не заради грошей. Яскравий приклад — Гітлер, який зовсім не цікавився власністю. Головне — підкоряти собі великі маси народу.
Але ми виборюємо і будемо виборювати свої церковні права — щоб бути собою, а ще для того, аби свідчити іншим християнам, у тому числі й православним, переваги життя у єднанні зі Вселенською церквою, — так, як це було до поділу церков, у першому тисячолітті християнської ери.
— Шановний Владико, нещодавно Московська патріархія знову заявила протест у зв’язку з вашими намірами перенести митрополію УГКЦ до Києва. Як ви до цього ставитеся? Адже Москва твердить про «неприйнятність з канонічної, еклезіологічної (вчення про церкву) і пастирської точки зору ідеї згадування Києва в титулі Глави УГКЦ і перенесення його кафедри до цього міста». Російська православна церква (РПЦ) наполягає на «неприпустимості експансії католиків на Україні». Як відомо, це було заявлено на зустрічі митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (РПЦ) із кардиналом Вальтером Каспером (Ватикан), що нещодавно відбулася в Москві.
— Дехто вважає, що резиденція греко-католицького митрополита, який очолює УГКЦ, в Києві не сумісна із побутом у Києві також митрополита Української Православної Церкви, яка підпорядкована Московському Патріархатові (УПЦ МП). Але цей закид недоречний, бо УПЦ, підпорядкована Московській патріархії, і УГКЦ, яка є в сопричасті із Римським архієреєм — є двома цілком різними Церквами, хоча і мають те саме походження. Ці дві Церкви перебувають на тій самій території географічно, але не канонічно, бо між ними немає канонічного сопричастя. Тому існування поруч ієрархій цих церков не має еклезіологічних чи канонічних перешкод.
У давні часи, особливо після татарського лихоліття, деякі митрополити перебували в різних місцевостях, але завжди залишались Київськими митрополитами. Нагадаю, що саме митрополит Київський разом з єпископами своєї Церкви в 1596 році вирішив підтвердити свою єдність з наступником святого Петра і уклав Берестейську унію. Отож Українська греко-католицька церква починає своє існування не в 1596 році, а ще від часу хрещення Русі. Сьогодні вона є однією з чотирьох частин первісної Київської Церкви» — УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ і — УГКЦ.
— Чи маєте ви своє бачення вирішення православного розколу в Україні? Як відомо, зараз цим багато займається й переймається також Президент.
— Є. Найголовніше — в державі має бути абсолютна рівність між всіма православними. Коли УПЦ Московського патріархату робить заяви, що вся Україна — то її «канонічна територія», а ми, наприклад, є «єретиками», то про яку рівність можна говорити? Між тим об’єднуватися можуть тільки рівні. Ось зараз ми збираємося перенести митрополію зі Львова до Києва і чуємо безперестанні протести. З якого боку? Від Московського патріархату. Але так не може бути. В Україні є християни, що належать до Москви або до Царгороду, а також християни, які є у єдності з Римом — це ми. Кожен повинен мати свободу жити так, як вважає за потрібне. А нами намагаються керувати і роблять це всі три Рими. Цікаво, що найбільшу свободу залишає своїм церквам Рим перший — тобто Ватикан.
Ситуація в Україні має бути такою, щоб кожен християнин міг вільно обирати собі церкву і священоначаліє. Хочеш підлягати Москві — Бог з тобою, до Царгороду або до Риму — Бог з тобою. Дійсну релігійну свободу ми будемо мати тільки тоді, коли вийдуть із ужитку ті слова, які сьогодні вживають церкви: «Ти — схизматик, а ти — єретик». Маємо, зрештою, пам’ятати, що всі ми вийшли з тої самої древньої Київської церкви. Саме за такої умови можна буде обговорювати церковні проблеми, Але не раніше. І щоб ніхто нікому нічого не забороняв, нічим не попрікав і завжди поважав вибір іншого. То і буде зближення.
Мрію про те, щоб у нашій Україні була дійсна релігійна толерантність, — не байдужість, а саме толерантність. Бо зараз у нас не толерантні навіть атеїсти — вони хочуть, щоб всі були невіруючими, як вони. Ми маємо пам’ятати, що перед нами є велика мета — виконання волі Христа, щоб «всі були одно», об’єднані. Це є воля Божа — Христос заснував одну церкву. Тому кожен обирає свій шлях, але обов’язково поважає вибір іншого.
Зараз трапляються зовсім інші речі. Є невидимий «хтось», хто роздмухує в країні, також в царині релігії, найменший вогник і робить із нього пожежу. Так трапилося з Українською автокефальною православною церквою, таке саме намагаються зробити з нашою церквою — ослабити її різними внутрішніми сварами.
— Зараз у повітрі висить проблема, яка стосується, фактично, всього суспільства. Йдеться про вивчення в школах предмета, який називають по-різному: «Закон божий», «Катехізація», «Християнська етика» та ін. І при цьому обговорюється, як правило, один варіант — включення цього предметa до шкільних програм загальноосвітніх шкіл. Що ускладнює і без того складну проблему. Бо тут негайно виникає ще одна проблема — проблема конфесійної належності учнів (православних, греко-католиків, протестантів, католиків, мусульман, іудеїв, зрештою — атеїстів).
Мимоволі виникає запитання: «Чому сьогодні дебатується тільки один варіант втілення духовного виховання — шкільний? В Україні сьогодні вже більш ніж 30 тисяч церков і десь 22 тисячі шкіл. То ж чому не зупинитися на парафіяльному варіанті вивчення духовного предмету? Чому священики мають іти в класи, а не діти — до парафіяльних шкіл при храмах?
— Дійсно, Україна є полі- конфесійною державою. Але! Але при цьому наша держава має певне обличчя, певну ідентичність. Для мене цим окреслюється все те, що ми отримали у спадщину. Господь Бог так зробив, що я народився на цій землі, серед цієї природи, серед цього народу, і що той народ протягом тисячі років мав саме таких князів, гетьманів, саме таку мову, такі звичаї; загалом — таку історію. Все це і багато чого іншого разом сформувало наш національний характер — характер українця — і певну культуру, яка є сумарним результатом того всього, що було в минулому. Звичайно, нову державу Україну творять різні народи, люди різних конфесій. Але характер нашого народу, як би ми не дивилися на нього, має сильний релігійний елемент, і то не є елемент поганський, чи єврейський, хазарський або латинський. То є саме християнський візантійський елемент, який вплинув на спосіб думання та діяння цього народу. Один приклад: Ярослав Мудрий зробив надзвичайну для своїх часів річ — відрікся від смертної кари. Що його до цього спонукало? Очевидно, що то були його християнські переконання. Те саме джерело мають давні школи, письмо, література (це була переважно церковна чи прицерковна чи натхнена церквою література). Загалом, дуже багато елементів нашої культури обумовлені християнством — християнством у певному конкретному варіанті, тобто православ’ям.
Звичайно, не тільки християнство впливало на формування українців. Ось ми часто говоримо: «колядки» і «коляди». Колядки — це християнська спадщина, коляди — дохристиянська, поганська спадщина. Однак домінантним елементом культури нашого народу було все-таки християнство. І тому, коли хтось хоче пізнати, зрозуміти Україну, він має вивчати — окрім всього іншого — також ту християнську домінанту, без якої неможливо зрозуміти українську культуру, зрозуміти українця. Тому якщо повернутися до вашого запитання, то можна сказати, що нам потрібний предмет для всіх без виключення учнів України — щось на зразок «Пізнай свій край».
Кілька років тому у Львові зійшлися разом представники всіх православних та греко-католицької церков і запропонували спеціальну дисципліну — шкільний предмет під назвою «Християнська етика». Ця назва, втім, не відповідає ні нашим задумам, ні ідеї предмету. Бо там йдеться не про християнську етику, а про християнство як основу української культури.
Тому ми пропонуємо і просимо, щоб в усіх школах, незалежно від того, до якої сім’ї, до якої релігії належать учні, викладалися би всі ті основні елементи, які створили культуру народу країни. Одним із таких домінуючих елементів є християнство. І тому кожен, хто хоче бути дійсним українським громадянином і розуміти край, де він живе, має про це знати.
Скажімо, коли б мені довелося жити в Туреччині чи Ірані, я мусив би знайомитися з мусульманством, вивчати іслам — домінантний культурний елемент тих країн, характеру того народу. Тому назва «Християнська етика» — дуже неправильна назва предметa, так само як дуже неправильним є викладання у загальноосвітніх школах Закону Божого. Адже дітям-нехристиянам обов’язково знати саме культурну християнську складову. Варто зазначити ще, що при вивченнi нашої культури не можна оминати й інших її складових — латинських, юдейських, мусульманських та ін.
Ті ж люди, які хочуть виховувати своїх дітей в юдействі, католицизмі, баптизмі чи православ’ї, мають посилати їх до церковних суботніх чи недільних парафіяльних шкіл. Кожна дитина — до своєї школи. Там їх навчать, як молитися, співати, як поводитися у церкві; розкажуть про богослужіння, у яких дитина братиме участь. Головною ж метою церковної школи є вивчення Закону Божого, молитов, загальної поведінки віруючої людини. За такої схеми всі діти йдуть вивчати свою релігію до своєї церковної школи.
Ще раз підкреслю, що я особисто категорично проти того, щоб в державних загальноосвітніх школах вчили Божий Закон (будь-якої релігії). Бо тоді прийдеться дітей розділяти — православні сюди, греко-католики — сюди, юдеї — сюди і т.д. Це дуже погано. Або, скажімо, приходить священик на заняття і починає навчати «Богородице, Діво» в класі, де є протестанти або євреї. Це погано. Є ще одна обставина, яка говорить проти вивчення Закону Божого (чи як він там називається в інших церквах), а саме — релігія в школі стає для дитини тільки ще одним предметом серед багатьох інших — оцінки, повторні екзамени тощо. То не добре. А ось коли дитина йде до парафіяльної школи, до школи, що при храмі, то це є підготовкою до духовного життя.
Між тим ми — Церкви — досі не маємо права утворювати загальноосвітні церковні школи. Сьогодні в Україні школи можуть бути, або державні або приватні, але не церковні. У Львові ми маємо ліцей, засновником якого є одна побожна людина. Але ми — як церква — не можемо заснувати подібну школу. Зараз ми всіляко домагаємося того, щоб держава дозволила нам мати церковні школи. Чим такі школи відрізнялися б від інших? А тим, що там не тільки виконується повна державна програма навчання, але й вивчається Закон Божий і християнська виховна програма. Над цим зараз дуже серйозно працюють дуже вчені люди — богослови. Зараз ми маємо шість таких шкіл, але не прямо — через приватних засновників. А в публічні державні школи, ще раз повторю, я б релігії не пхав. Треба думати також про дітей нехристиян: у наших школах усі діти — мусульманські, юдейські, татарські, корейські мають почуватися вдома.
А загалом, всі види шкіл повинні мати такі підручники і таких вчителів, які відповідають духові нашого народу. А що зараз? Ось є для п’ятого класу, тобто для дитини 10-12 років, підручник «Гуманістична етика», де є, наприклад розділ: «Безпечне статеве життя». То ж як вчимо, такі й наслідки маємо. Проти цього мають виступити всі наші церкви, громадськість, вчителі, вчені-педагоги. А також — батьки. Всі ми повинні звернутися до уряду і сказати: «Ми хочемо, щоб вся загальноосвітня програма була здорова та відповідала потребам народу та загальнолюдській моралі». Але насамперед треба відповісти на загальне і дуже важливе запитання — що потрібно нашим дітям і нашому суспільству від школи?
— Наскільки готова сьогодні УГКЦ йти у класи до дітей? Наскільки парафіяльні священики готові до того, щоб бути наставниками дітей і молоді? Чи достатньо їм рівня інтелігентності, освіченості, терпеливості? Чи знайомі вони з основами педагогіки, дидактики? Тим більше, що до державної школи не має права йти людина без педагогічної освіти. Ще одна проблема — проблема шкільних програм, шкільного розкладу. Впевнена також, що сьогодні жодна церква України не має належного числа викладачів-педагогів для такої тонкої роботи. А це дуже важливо, бо якщо можна уявити собі вчителя фізики, який не користується у дітей авторитетом, то для вчителів, пов’язаних з релігією, це може обернутися світоглядною катастрофою — вихованням безбожників; іноді навіть святотатством.
— Загалом, Церква ще не є підготованою. Зараз ми намагаємося ввести педагогіку у програми виховання священиків в семінаріях та духовних школах, тобто у п’ятирічний курс богословської науки. А потім — ще два роки практики, протягом яких кандидат обирає напрямок свого подальшого служіння — науку, вчительство, парафіяльне служіння тощо. То ж роздумуємо над тим, як збагатити ці два роки курсом педагогіки і забезпечити тим самим священику державний атестат педагога. Тоді він буде мати право йти до школи. Хоча б частина священиків.
— Скільки освічених, добре підготовлених священиків випускають всі ваші духовні заклади сьогодні?
— Я добре знаю, що у Львові — майже сорок осіб кожного випуску. І всі залишаються у цій області.
— Але ж церковних парафій набагато більше, не кажучи вже про кількість шкільних класів?
— Ми тільки в останні 5-6 років розробили солідну програму навчання наших духовних шкіл. А середній вік нашого священства сьогодні — 45 років. Їм ще довго працювати; всі вони виховувалися за тяжких обставин, і тому значна їх частина — недоучені священики. Бо в перші роки після 1991 року освіті духовенства не приділялося особливої уваги. Деякі священики не дуже шанують науку і навіть не вважають наукою катехізацію. Останні випуски семінарій — то вже зовсім інші люди. Але програми навчання треба вдосконалювати і вдосконалювати — щоб священики були людьми інтелігентними, які можуть однаково добре говорити як із селянином так із вченим, як з освіченою людиною, так і з неосвіченою. Але таких маємо досі замало.
— Сьогодні в церквах України можна спостерігати прояви явища, яке можна назвати чи то демократизацією, чи то свавіллям — громади висловлюють недовіру парохам або й вищому священоначалію, вимагають його замінити, самі обирають собі священиків, вживають не зовсім коректні методи тиску на ієрархію. Що це є, на вашу думку — порушення церковної дисципліни, несумісне з нормами церковного життя? Чи так власне і має бути у демократичному суспільстві? Як ви оцінюєте відомі подібні випадки у своїй церкві?
— Церква існує у світі давно і накопичила величезний досвід спілкування з людьми, із людською природою, на підставі чого укладені певні закони, правила. Ці закони не є, звичайно, абсолютно досконалими, але доволі детально регламентують церковне життя. Сьогодні труднощі в Україні полягають у тому, що суспільство не звикло розуміти і поважати закони, а головне — жити за ними. Коли, скажімо, церковна громада чогось хоче, то бувають випадки, що вона домагається свого навіть насильством. В інших країнах також бувають випадки незадоволення чи бажання щось змінити на краще, але там люди добиваються цього згідно із вже давно напрацьованими формами. А головне — мають певну терпеливість, традиційно поважають правопорядок. Та щоб так виховати людей, потрібні, звичайно, покоління.
Люди, що вийшли з того совєтського режиму, часто ототожнюють свободу і сваволю і часто вважають, що можуть робити все, що завгодно. І добиватися бажаного всякою ціною, незважаючи на інших і особливо незважаючи на те, корисне воно чи ні. Це є, звичайно, наслідком тоталітарної системи, і проявляється таке не тільки у нас — скажімо, у Східній Німеччині також.
До того ж людей завжди підбурюють і провокують. Ось, наприклад, випадок, що трапився недавно: миряни незадоволені своїм священиком і бажають отримати іншого. Але для цього вони не знайшли іншого методу, як посунути до Львова і насильно окупувати — у прямому сенсі — митрополичі палати. Я, звичайно, не хотів викликати міліцію, щоб їх звідти насильно вивели; а вони дозволили собі в них і ночувати (!). Зрозуміло, що це є провокація і що підготовлена вона священиками — миряни до такого не додумалися б. Але якщо священики так роблять, то й усім іншим можна — така наша «традиція». А повага до інших людей та до законів — то ще всім нам необхідно в людях виховувати.
Сьогодні подібне трапляється в кожній релігійній групі, в кожній конфесії — життя за правилами сили: хто сильніший, хто більше кричить, той і зверху. Тим більшe, що суспільство не виказує засудження. Ще одна причина — люди не мають уяви про нормальні процедури полагодження конфліктів, про те, що крики, сила, прокльони ніколи ні до чого доброго не приводять. То ж причина завжди і всюди в одному — незнання законів, а ще — незнання правил простої культурної поведінки.
