ЛЮБОВ до МОВИ, <BR>або Як не зловитися на гачок
Вітання поважній газеті «День» від новозалученого постійного читача! Чим приваблює «День»? Найперше тим, що оприлюднює різні, часом протилежні, цікаві думки, і водночас усі ці заінтриговуючі виступи полемістів- антагоністів спрямовує у загальне русло, яке в кінцевому підсумку веде до співучасті опонентів у розбудові спільної багатоликої оселі. Інакше кажучи, до відродження України. Таким чином, навіть явні антагоністи нашої держави змушені стати фактичними синергістами у процесі державного розвитку України. Тобто вони будуть виконувати в суспільстві потрібну і корисну роботу, подібну до роботи супротивних м’язів (згинальних чи розгинальних) у живому організмі, внаслідок чого він дістає змогу рухатися і розвиватися.
Тож мені було справді цікаво і повчально читати виступ А. Гугеля («День» від 10.01.2003), хоч я анітрохи не поділяю викладені ним сентенції. Як на твердий, ригористичний погляд, це виразно антагоністичний щодо воскресаючої нової України виступ, у якому знехтувана визначальна істина в історії українського народу, — його багатовікове поневолення агресивними сусідами, які всіма силами намагалися викоренити українську мову з культурного обігу і досягли в цьому лінгвоциді страшних результатів. Постає питання: чи має право агресор користуватися наслідками агресії — політичними, економічними, а також мовними? Якщо розглядати це питання в моральній, загальнолюдській площині, то ніякого виправдання, ніякої амністії агресору не може бути. Ця засторога найбільше потрібна для недопущення агресій у майбутньому.
Порятунок народу, що опинився на межі фатальної асиміляції, полягає у реасиміляції, у свого роду культурній реконкісті, відповідно до сучасних усвідомлень людством про аморальність імперій і про потребу протидіяти завойовницьким замірам, хоч звідки б вони походили.
Сьогодні боротьба за відновлення історичної справедливості, зрозумілої переважній більшості людей, легалізована етичними настановами гуманного світогляду, народним епосом і освячена такими іменами, як Муцій Сцевола, Жанна д’Арк, Гарібальді, і ображати їх, називаючи їхніх сучасних послідовників, трансформованих до вимог нового демократичного світу, «дикунами і божевільними», як дозволяє собі А. Гугель, — це просто некоректно й нетактовно.
І все ж такі виступи, як одкровення А. Гугеля, потрібні. Вони відкривають приховувані зазвичай краплені карти наших «воріженьків» у їхній нечесній грі за мовну гегемонію в чужій країні. Змушують пильніше стежити за ходами хитрунів-гравців і давати їм належну відсіч.
І на такий черговий хід не забарився відповісти професор Володимир Войтенко з притаманним йому літературним блиском, поєднаним із широкими знаннями («День» від 25.01.2003). Але у цій відповіді-відсічі поряд із незаперечними аргументами і слушними судженнями виявилася, щоправда, в невизначальній і побіжній частині, задавнена хвороба наших патріотів-психастеників, або, за висловом академіка І. Дзюби, — редукованих патріотів («Сучасність», 2001, №12, с. 77). Тобто згодних залишатися в обмеженому традиційному колі дозволених висловлювань і дій.
Таж уже повелося, що наші люди, навіть рішуче захищаючи свою принижену, зацьковану мову і знаючи, з використанням якої мови здійснювано лінгвоцид, усе- таки в численних публікаціях не проминають обов’язкового ритуального рефрену: ми не проти російської мови, ми її дуже любимо і поважаємо. На тверезий, урівноважений з реальністю погляд це психологічний оксиморон, але без появи з двох протилежностей нового цільного образу; це хвороба під назвою «розщеплення свідомості», коли внаслідок боротьби двох автономних центрів у свідомості хворого для нього стає звичним подвійне психічне життя.
На жаль, не уникнув незбагненного оксиморону і шанований В. Войтенко. У своєму листі він заявив: «Я дуже люблю російську мову». Ця заява дає підставу його опоненту сказати: «Так у чому ж справа, пане Войтенко? При такій глибокій і щирій любові до російської мови хіба можна так наполегливо виступати проти її всебічного, повнокровного і повноправного утвердження в Україні, як це ви постійно намагаєтесь робити?»
Справді, всю непослідовність і хибність позиції людини, яка прагне поєднати непоєднуване, доводить простий силогізм: «Усе, що є об’єктом любові, не може бути об’єктом критики, неприязні і піддаватися ущемленню. Я дуже люблю російську мову. Отже, я не можу виступати проти неї і заважати їй здійснити її прагнення — стати в Україні офіційною».
Усі демонстративні, запопадливі, з присмаком екзальтації запевнення в любові до будь-чого знані здавна. У радянський час кожного, хто посмів би не любити чергового вождя, Комуністичну партію, російську мову, чекала сумна доля. Така, наприклад, яка 1951 року спіткала студентів Харківського університету, що відмовилися складати екзамени російською мовою. 800 із них було репресовано, а 33 розстріляно («Вечірній Київ» від 5.04.1996 і 13.03.1997).
Звичайно, після таких методів прищеплення любові до російської мови ніхто з пересічних людей (не самогубців) не висловить нічого протилежного тому, що від них вимагається. Так що, як бачимо, любові можна добиватися, не тільки виявляючи високі почуття, а й за допомогою тортур, або, за офіційним терміном ще НКВД, — «методом физического воздействия». І піди тоді розберися, де любов природна, щира, справжня, а де висловлена заради порятунку від катувань.
Для досягнення своїх ілюзорних ідеалів комунізм упровадив у підсвідомість народу як першорядне знаряддя у боротьбі за ці ідеали страх, який спотворював здорову реакцію на явища, викликав у людини пароксизм хворобливого підлабузництва і змушував для відвернення смертельної небезпеки використовувати високі та чисті слова про любов, тим самим сіючи до них зневіру в суспільстві, роблячи їх в умовах терору уособленнями фарисейства та лицемірства.
Тому у взаєминах між людьми, а тим більше — між народами, враховуючи макабричне минуле, краще не зловживати дискредитованими словами про любов, не користуватися емоційними, пафосними і безоглядними означеннями на кшталт популярних радянських лозунгів — «Навіки разом», «Перемога комунізму неминуча» тощо. Вони в СРСР не спрацювали, не врятували його від розпаду, незважаючи на свою збудливу категоричність і на те, що їх повторювали на кожному кроці.
Там, де панує атмосфера підвищеного емоційного збудження, гіпертрофованих, а звідси і сфальшованих почуттів, легко пійматися на гачок людині порядній і чесній, але яка допустила не дуже зважені заяви. Це пiтверджує також і практика базарних та інших подібних шарварків. А щодо стосунків між двома далеко не співмірними і через те не співвідносними утвореннями — Україною і Росією, — то теж доречніше не впадати в ситуативний ажіотаж, не клястися в самозабутті у вірності ефемерній, кимсь ініційованій дружбі та любові, а пам’ятати про існування властивості, закону фізичних тіл, за яким велике тіло завжди і неухильно впливає на менше, а надто при їхньому зближенні. Отож, щоб зберегти ідентичність малого, потрібна його доконечна самодостатність, розумне відмежування від більшого.
Виходом із проблемного співіснування суміжних утворень прислужилося б усвідомлення необхідності скрізь і всюди керуватися суттю шевченкових слів, доступних усім і вільних від підвищених інтонацій: «У них народ і мова, і в нас народ і мова». І цього цілком досить у нормальному, цивілізованому співіснуванні двох доброзичливих одне до одного сусідів. А показушні чи хай навіть і щирі запевнення у братерській і вічній любові вже були, і до чого вони призвели — відомо кожному.
P.S. Хочу відзначити невелику замітку Владислава Комова («День» від 31.01.2003) з приводу виступу А. Гугеля. Вона невелика, зате сповнена великим цифровим фактажем, вагомими аргументами. Приєднуюсь до вмотивованих міркувань В. Комова.
РЯДКИ З ЛИСТІВ
Зізнаюсь — я до останнього часу ставився до «Дня» з насторогою, як до газети, що за громадянською риторикою культивує небезпечні (на мою думку) для становлення демократії та громадянського суспільства ідеї націоналістично-ідеологізованої державності.
Але з появою в п’ятничному випуску «Дня» від 10.01.2003 статті харків’янина Арнольда Гугеля «Європейський вибір: гасла чи шлях до громадянського суспільства?» у мене з’явилося відчуття, що «процес пішов». А. Гугель активно і аргументовано виступив за культурно-мовну рівність найбільших мовних груп (європейська позиція), відзначивши, що ст. 10 Конституції України (про державну мову) несе таке ж системоутворююче антидемократичне навантаження, як і ст. 6 у «брежнєвській». Особливо важлива думка, що «Європу» треба будувати в Україні, а не бігти в одноіменні структури, пропонуючи себе як «хлопчика на побігеньках», у кращому разі.
Геннадій МАКАРОВ, голова Харківського міського громадського об’єднання «За культурно-языковое равноправие»
