Люб’язькі аномалії
Уже нині в Люб’язькому озері більше не купаються, ніж купаються: вода «цвіте». «Нагла ковельська братва» (за висловом місцевого сільського голови) окупувала плеса для полювання з моторних човнів. А на узбережжі хазяйнують любешівські та луцькі бізнесмени, за копійки придбавши ділянки «під дачі». І навіть єдиний вільний шматок неподалік озера — чотири гектари землі, яку попередній склад сільської ради виділив майбутньому Національному природному парку, — теперішні депутати (не скасувавши того рішення!) теж... розпродують.
Звістка про указ Президента щодо створення Національного парку, на яку чекали щонайменше років п’ять, застала Юрія Оласюка і Бориса Шубича у стані ще не війни, але вже відвертих маневрів між райдержадміністрацією, районною радою і прокуратурою. Перший — директор регіонального ландшафтного парку «Прип’ять — Стохід» і активний апологет створення парку національного статусу. Кілька років тому в нашій газеті він уже розказував, скільки списів зламано в дискусіях, бути чи не бути на Любешівщині Національному природному парку.
— Якщо люб’язька громада однозначно спочатку була «за», то мешканців сіл Цир і Хоцунь довелося вмовляти дуже довго. Скільки поїздок було в ці села! Пальців на руках не вистачить. Але переконали. Коли ж постало питання остаточного рішення громади, я гадав, що у Люб’язі схід селян триватиме хвилин двадцять... А засідали... шiсть годин без перерви!
У Люб’язі мав би бути центр майбутнього національного парку: офіс, певна інфраструктура для відпочинку туристів і роботи науковців. І громада з тим погодилася, бо хто там працюватиме? Мешканці Люб’язя! Понад чотири гектари землі рішенням сесії сільської ради попереднього скликання передано у відання майбутнього національного парку.
Другий учасник конфлікту — теперішній люб’язький сільський голова Борис Шубич — тільки лукаво усміхається:
— А де написано, що парку виділяються саме ці землі?! Тут (простягає копію рішення сесії попередньої каденції. — Aвт. ) зазначено: «Національному парку передаються лісові площі... болота... під водою... чагарники... та інші землі у розмірі 4,4 гектара». Що, вказано, яке це урочище?!
— А ніби це не відомо! Не треба пересмикувати факти, — парирує Юрій Оласюк. — Та попередня сільська голова за два скликання не продала стільки землі, скільки він за один рік! Усю берегову смугу віддають бізнесменам. Борис (на таке звернення Оласюк має право, бо з Шубичем разом навчалися і разом колись працювали. — Авт. ) каже, що хоче поповнити бюджет сільради. Ну, поповнить він тими копійками... А років через десять мешканці Люб’язя й до озера не підійдуть, бо то все буде приватна власність.
Ще не маючи генерального плану забудови села, у Люб’язі вже ділять не лише ці злощасні чотири з лишком гектари, а допродують і ласі шматочки на самісінькому узбережжі (та про них пізніше). На території ж, де мав би бути офіс національного парку (це метрів 200 від озера), мають начебто постати 77 будинків з ділянками від дев’яти до 20 соток. Серед місцевих мешканців масового паломництва сюди не спостерігається. Землі малопродуктивні, за висловом Бориса Шубича, «один пісок і тисячолистник». Проте сільський голова на диктофон так і не сказав, ні скільки людей вже придбали ділянки («десь до 12!»), ні хто конкретно. З національного ж парку, на його глибоке переконання, місцеві люди «повинні мати користь».
— А що вони роблять?! Поляків у човнах в нерест катають, сміття через них на березі розвелося... Що, місцевий чоловік не проведе на човні від Люб’язі до Бучина поляка за 100 чи 50 доларів?! Не дають ловити рибу. Знущаються з людей, забирають сітки. Та тут тим, хто собі ловить рибу, треба медаль видавати!
— І це каже людина, яка працювала у районі екологічним інспектором! — зітхає Юрій Оласюк, пояснюючи, що іноземні туристи, справді, сплавлялися Прип’яттю і Стоходом у період нересту: але з дозволу управління екології, за погодженням з обласною держадміністрацією та рибінспекцією. Від байдарки ж «ни шума, ни пыли».
— Вони ще й наше, перепрошую, лайно приберуть! Це дуже порядні й культурні туристи. І не лише поляки бувають, це тільки турагентство польське. Приїжджають німці, французи, голландці — та вся Європа! Після них на березі залишається тільки трохи прим’ята травичка.
У день, коли ми побували на Любешівщині, між Оласюком і Шубичем сталася коротка розмова. Останній, як стверджує перший, спробував йому пригрозити.
— Сказав: «Забери заяву з прокуратури»! Я її не писав, просто довiв до відома прокурора ситуацію, яка склалася навколо виділеної національному парку землі. У мене є документ з усіма підписами і печатками, з земельного відділу і з кадастрового бюро... У сільраді та землевпорядник прекрасно знали, де й чиє наше урочище! Рішення ж про передачу нам землі затверджене сесіями районної та обласної рад. Виходить, вони, як і сесія сільської ради, мали б відмінити свої рішення?! А я б, навіть, якби заяву у прокуратуру писав, то вже б її не забрав.
Буденного дня узбережжя люб’язького озера вражає безлюддям. І погода — хай і пізнього літа — справді спекотна, проте у єдиній на всю округу базі відпочинку майже порожньо. Не рахувати ж за курортників давніх друзів господарів — сім’ю із Луцька, яка обирає цей закуток, швидше, для усамітнення від цивілізації, ніж для цивілізованого відпочинку. Ось і нині зранечку власник бази відпровадив родину катамараном на цілий день на острівець з дивовижною назвою Хочуй.
— За сім років оренди господарі так і не зробили приміщення привабливим для відпочивальників. Люди хочуть затишку, чистоти, окремого входу, а не прохідних кімнат. Я ставив питання про зміну орендатора, проте, депутати мене не підтримали: нинішній господар, я бачив, підходив перед сесією до них, про щось просив... — каже люб’язівський сільський голова Борис Степанович Шубич.
Теплі води озера натужно виштовхують на берег усякий непотріб: водорості, паліччя... Облізлий човен на іржавому ланцюзі... А за кілька сот метрів — старі... корівники і силосні ями, які якийсь «мудрець» iз радянських начальників постановив збудувати менш ніж за сто метрів від озера. Та саме ця зона стала одним із ласих шматочків, які напрочуд швидко пішли по руках. Один відомий луцький бізнесмен недорого придбав (про всяк випадок?) величезне господарське приміщення на самісінькому березі ще чи не на зорі української незалежності. Не руйнує і не користується, і до нього ніяких претензій, бо справно сплачує належні податки у сільраду. Натомість, нові власники трьох колишніх корівників, які вже світять ребрами, активно розпродують селянам цеглу... Спочатку ж сільський голова запевняв нас, що корівники перероблять на... санаторії. Підприємливі люди (не з Люб’язя!) вже знесли з лиця землі величезні силосні ями і мають по доброму гектарчику чистої приозерної земельки. Лише один місцевий фермер справді використовував придбану ферму для утримання худоби, та помалу корівок розпродує: тваринництво не вигідне.
— Люб’язівську землю над озером розпродують за дуже цікавим варіантом, — вважає голова Любешівської районної ради Валерій Панасюк. — Оцінюють один квадратний метр усього в дві гривні, бо начебто купують для цільового призначення: для сільгоспвиробництва. Я казав: «Обдурите, народ, хлопці! Будете землю перепродувати!» Але ми не можемо вказувати сільській раді, а лише можемо рекомендувати. Проте якщо цільове призначення буде змінене, то і ціна поміняється, нікуди ці підприємливі люди не подінуться — заплатять стільки, скільки насправді коштує земля. Це перша проблема Люб’язя. А друга — iз землею для Національного парку. Парк може у суд подати, бо має папери з «мокрою» печаткою... Можуть з мільйон гривень морального збитку виставити! Ми змусили люб’язького голову виставити ділянки земельні на аукціон. Хай зароблять на клуб. Що він думав? Буде землю дерибанити, а ми йому клуб у селі за районні гроші збудуємо?»
На думку ж люб’язького сільського голови, районна влада з ним «не порахувалася», не дозволивши взяти в оренду знамениту місцеву водойму.
— Не хочуть, аби був хазяїн, була тверда рука! — коментує він надіслане йому роз’яснення, що водойма в оренду не віддається, бо «об’єкт відноситься до земель загальнозаповідного фонду і розміщений у межах регіонального парку «Прип’ять — Стохід».
Хтозна, як би справився господар iз «твердою рукою» з орендою озера в цілому, якщо і сам Борис Шубич скаржиться на «беспредєл» під час полювання на озері. Правда, звинувачує у цьому тільки... регіональний ландшафтний парк в особі Юрія Оласюка.
— У день відкриття полювання на озері було — як на Хрещатику! Штук 30 «моторів» ганялися! Качок так наполохали, що можна було їх сачком ловити...
— І ви цю вакханалію, як представник місцевої влади, не зупинили?
— Я поїхав геть, щоб того не бачити, аж під Лахвичі... Ковельські мисливці як вип’ють, то якісь дурнуваті стають. Наші люб’язькі качку забили, а вони її — у човен свій. Ще й стріляли хлопцям навздогін, як своє повернути вимагали...
— Моторки літали, це не заборонено, — вважає Юрій Оласюк. — Ми і на відкритті полювання, і в інший час проводимо рейди. Чи стріляють з моторок? Може бути. Бо у наших фінансових магнатів, які приїжджають на люб’язьке озеро, прав і можливостей більше, ніж у працівників ландшафтного парку. Зупинити? Чим?.. У нього «мотор» на 120 «коней», а у мене на «15». Та я б його і на березі знайшов! Якби у нас не було таке недосконале законодавство... Аудіо- та відеозаписи у суд не приймаються. На них має бути офіційний дозвіл суду. Тобто, ще нікого не підозрюючи, мав би зробити з незнайомого чоловіка бандита... Полювати дозволяється при заглушеному моторі. Хіба раз так було, що ловимо, зупиняємо: «Ти стріляв з-під мотора! — Та ні, я якраз заглушив»... Довести протилежне неможливо!
Нині рибалка і полювання — єдині привабливі речі на люб’язькому озері. Бо якщо навіть допустити фантастичну ідею про спорудження на узбережжі баз відпочинку, то купатися у «квітучій» воді відпочивальники не захочуть. Територія, яка має відійти Національному природному парку, є своєрідною Меккою для ботаніків і зоологів. І для екотуристів.
— Коли ми дивимося маршрутні листки у наших гостей, диву даємося! Побували на Амазонці, в Африці, різних Америках — і вважають за щастя відвідати Любешівщину! Тут природа майже первозданна, на чому район і може заробляти, — каже Юрій Оласюк.
Німецькі туристи привезли йому стару польську карту 1897 року. На ній — територія Любешівського краю домеліоративних часів. Ось річка Коростинка (нині магістральний канал) впадала у мале Люб’язьке озеро, яке служило своєрідним природним відстійником. Згодом її пустили просто у велике Люб’язьке озеро — відстійника нема і вода засмічується, застоюється, «цвіте». Нема чотирьох мостів через Прип’ять за Любешiвом, нема малих річок, які просто загинули. З водою і за водою безпам’ятства пішли і безліч хуторів та й цілі села. Ось такі люб’язько-любешівські аномалії! А найголовніша, мабуть, аномалія, яка вразила людські душі, — коли заради скороминущого збагачення знищуються рідна природа і все живе на рідній землі.
