ЛЮБИТИ СВОЄ ЖИТТЯ

Нещодавно я пригадала забуте дитяче правило: під кожний Новий рік згадувати все, що сталося зі мною минулого року. Це був ритуал не зовнішній, а якийсь внутрішній, дуже особистий та обов'язковий. Здавалося, що без цього чистилища Новий рік не настане. І пригадати треба було все- все, тому що це все було дуже важливим: шкільні конференції і турпоходи, сварка з мамою і день народження подруги, прочитаний Булгаков і ще безліч дрібниць, подій і пов'язані з цим переживання, люди, дуже важливі тоді для мене.

Проте з роками ритуал забувся. Коли це сталося? Мені було 20? 30? Не пам'ятаю. Я звикла не згадувати минуле, воно стало нудним. І про майбутнє думати остерігаюся: так боляче, коли не збуваються мрії. І щось через цю метаморфозу в мені втратилося. Жити сьогоднішнім — цього виявилося замало, бо пам'ять і мрії — це, напевно, досвід та ідеали, відмовившись від яких, ми старіємо і смутніємо.

Я зрозуміла недавно, що тоді, в дитинстві, я мала рацію, і щоб життя мало сенс, нам треба пам'ятати все: і невдачі, і перемоги. Тому що друге може з'явитися тільки з першого. Якщо ми тільки зрозуміємо це. І знову навчимося пам'ятати і... любити те життя, яке проживаємо.