Любити життя у всіх його проявах

«Обід із Черчиллем: політика за обіднім столом» — саме так називається книжка британської авторки Сіти Стельцер, що вперше побачила світ 2011 року у видавництві Short Books Ltd.. У ній, як можна здогадатися із назви, йдеться не лише про гастрономічні уподобання великого життєлюба Вінстона Черчилля, а й про важливі справи, які він залагоджував, смачно накривши на стіл. Найважливішим компонентом кожного званого обіду є розмова, що відбувається після того, як їжу скуштовано. А ось те, в якій атмосфері відбуватиметься обговорення, — цілковито залежить від обраних страв.

«Мої смаки легко задовольнити найкращим», — цю фразу приписують великому політику, хоча радше її автором був хтось із його оточення. Певним лишається одне — вона й справді точно описує життєве кредо Черчилля. Деталі важливі в усьому, навіть якщо мова йде про буденний сніданок.

У мирний час або коли це дозволяв робочий графік, Черчилль любив снідати в ліжку. Першою випивав ні, не віскі, а склянку апельсинового соку. Опісля міг посмакувати холодним курчам, куріпкою або навіть тетеруком, у сезон полювання, чи вишуканим морським язиком. Класичний англійський сніданок теж йому подобався — смажені яйця з беконом, шинка, обов’язково з гірчицею, а на десерт — теплий хрусткий тост із маслом та джемом. О дев’ятій сніданок закінчувався, проте Черчилль лишався у ліжку ще на години півтори — читати листи та свіжу пресу. Саме тоді, вперше за день, йому приносили скляночку віскі, розбавленого водою, — «промочити горло», як пояснював сам політик.

Вишуканий і дещо екстравагантний Черчилль насправді любив просту їжу. Типовий обід розпочинався з популярного тоді черепашачого супу, обов’язково прозорого, адже крем-супи політик ненавидів. Більше за них він не любив хіба коктейлі — навіщо змішувати й без того смачний алкоголь? На друге була б якась страва із м’яса чи дичини або індійське карі, популярне в Британії ще із часів Королеви Вікторії.

Десерт не був обов’язковим елементом обіду, проте Черчилль обожнював вершки й морозиво з шоколадним чи ванільним соусом. Дружина Клементина намагалася заборонити йому цю слабкість, на що він, із характерним для себе гумором, відповідав: «Вершки чудово ремонтують мої погризені нерви». Після солодкого, за британською традицією, могли подати ще сир із фруктами, особливе місце на цій тарілці займав швейцарський грюєр.

Вечеря — найважливіший із політичної точки зору прийом їжі. Більшість важливих заходів чи перемовин завершуються спільною трапезою. Виправлюся, радше не завершуються, а розпочинаються. Адже не секрет — чимало доленосних рішень приймалися у час або після смачної й ситної вечері. «Якби я раз на тиждень вечеряв зі Сталіним, — сказав у 1944 році в Нормандії Черчилль, — то у світі не було б ніяких проблем». Хоча, хто його знає. У пресі згадується вечеря цих двох на відомчій дачі Сталіна. Подавали горілку й печені свинячі голови. Вийшовши після їди на прогулянку, Черчилль похвалив красу риб у ставку поруч, на що Сталін відразу запропонував їх на сніданок. От вам виразна відмінність у світосприйнятті кожного з політиків. Інколи дрібна побутова безжальність, відсутність бодай найменшої емоційної прив’язаності — важливий побіжний штрих до портрету вбивці мільйонів. Біографи Черчилля розповідають дещо іншу історію. Одного разу він відмовився зарубати гуску до вечері. «Я часто зустрічав її в садку, й ми потоваришували», — пояснив свою слабкість великий військовий стратег. Іншим гусакам навряд чи так пощастило. Проте спогад вчергове доводить важливу роль особистих зв’язків у політиці та й не лише.

Готуючи важливу політичну вечерю, Черчилль обов’язково планував усе сам — від меню до місць гостей за столом. Найбільше він любив запрошувати людей, які володіли свіжою інформацією. Наприклад, американського посла, який щойно повернувся з СРСР. Головне завдання вечері — дізнатися щось важливе або переконати гостей у своїй правоті. Причому до втілення задуму він залучав навіть кухарів та прислугу, аби ті, спілкуючись на своєму рівні з помічниками гостей, теж працювали на Британію.

Невід’ємними атрибутами образу Черчилля були сигара та алкоголь. Сигара — то радше ритуал, аніж залежність. Він полюбляв довго її розпалювати, легко прикусивши в кутику рота. Сигара — то його символ, важливий елемент образу, стиль.

Важливість шампанського, а його улюбленим сортом було французьке Pol Roger, Черчилль пояснював дотепно, раджу запам’ятати: «В часи успіху ви заслуговуєте на шампанське, а в часи програшу — потребуєте його.» Бренді — ще один напій, без якого політик не уявляв свого життя, правда, не всі гості розділяли його ентузіазм. Реб Батлер, канцлер скарбниці, пригадував, як непомітно виливав добру половину налитого йому Черчиллем у свої черевики.

НА ПАМ’ЯТНИКУ ЧЕРЧЧИЛЮ В ТОЙ ЧАС, КОЛИ БОРИС ДЖОНСОН ЛЕЖАВ У ЛІКАРНІ, ПОВІСИЛИ ТАБЛИЧКУ ЗІ СЛОВАМИ ПІДТРИМКИ / ФОТО РЕЙТЕР

Більшість званих обідів чи то на Даунінг стріт, чи в резиденції Чартвелл, де в Черчиллів була своя ферма, а значить і свіжі домашні продукти до столу, так ось, більшість таких обідів готувала Джоржина Ландемар. Кулінарний досвід вона перейняла у свого старшого на 25 років чоловіка — шеф-кухаря французького Ritz — і адаптувала до традиційних англійських смаків. Нобелівський лауреат із літератури, Вінстон Черчилль переконав її опублікувати частину рецептів, і у 1958 році на світ з’явилася книжка «Рецепти з будинку на Даунінг стріт, 10», що стала бестселером.

Видатний політик і військовий діяч, неперевершений дипломат та літератор, людина з великим почуттям гумору, Вінстон Черчилль умів любити життя у всіх його проявах. У часи війн та випробувань, небезпек та сумнівів він умів зупинитися на мить і, скажімо, піти на пікнік, посмакувати шматком сиру чи шампанським із бульбашками. «Адже за що ми воюємо, як не за культуру?» — запитував тих, хто сумнівався. А от ми вже продовжимо: їжа — теж важлива частина світової культури та історії.