Людина з фотоапаратом і... гранатометом

Олесь Кромпляс був активістом Майдану, ледь вирвався з полону в Криму, а зараз є бійцем батальйону «Азов». У сутичках, на фронті і в цивільному житті з Олесем плівковий фотоапарат — для фіксації «виняткових моментів». Світлини і тексти Кромпляса друкує український Esquire, його роботи — на престижних фотовиставках. Але кращі кадри чоловік свідомо не фіксує — воліє пережити ці моменти сам.

Якою є людина з камерою та шевронами «Азову»? «День» поспілкувався із Олесем Кромплясом про війну, мистецтво та... маркетинг і зробив «розкадровку» цієї розмови.

ПРО ТЕ, ЯК СТАВ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Вперше приїхав на базу батальйону «Азов» 12 червня, і у першу ніч ми брали Маріуполь. Перед цим командир взводу спитав, хто лишається, а хто їде на цю операцію. Зрозумів, що як журналіст не зможу поїхати. Тому сказав, що не беру фотоапарат і їду як боєць. Насправді, замість двох чи трьох камер взяв одну, і мені цього вистачило.

Розраховував провести два-три тижні з батальйоном — і все. За кілька тижнів відпросився до Києва, написав статтю і... повернувся в «Азов». Коли в Маріуполі стало спокійніше, ми, бійці батальйону, тренувалися два місяці — все було серйозно — з іноземними спеціалістами. Не шкодували ані патронів, ані інших витратних матеріалів, ані грошей.

У мене була певна підготовка. Збирав моделі військової техніки, брав участь у експедиціях «чорних археологів» під Києвом, читав багато книжок із військової історії. Втім, не очікував, що це настільки знадобиться. Тактика взводу, роти, правила використання артилерії загалом не змінюються.

ПРО ЕКШН НА ВІЙНІ

Перше враження від бойових дій — усе набагато повільніше, ніж у кіно. Екшену немає. Поки танк під’їхав, поки люди подивилися на нього, розібралися, з чого стріляти, може пройти дві години, а танк ще десь стоїть. Насправді, війна разів у сто повільніша, ніж здається. Швидко тривають хіба що вуличні бої. Але і там, буває, перебіжиш 200 метрів, і чекаєш півгодини.

Автомат фактично не потрібен, бо тепер майже немає ближніх боїв. Снаряди артилерії летять у різні боки, і немає сенсу носити багато обладнання. Треба вдягатися більш-менш легко, аби добігати до укриття. Але на мені завжди багато спорядження: бронежилет 5-го класу, снайперська гвинтівка, ручний гранатомет — люблю все своє носити із собою.

ПРО СТАНДАРТИ У ФОТОГРАФІЇ

Вперше взяв до рук фотоапарат 2008 року, до цього навіть «мильницею» не користувався. Спочатку знімав у студії, потім почав робити вуличні фотографії. Мені завжди цікаво спостерігати за людьми — тому, власне, працював у маркетингу, вивчав ринок, особливості вибору покупців. Також знаюся на образотворчому мистецтві. Ці два фактори і визначили, що буду знімати.

Намагаюся наслідувати стандарти фотографів з агентства Magnum Photos — із них починався жанр фоторепортажу в 1950-ті роки. Катався Південною Америкою, де люди живуть більш відкритим життям, ніж у Європі. Мешканці Латинської Америки частіше бувають на вулиці, тому там більше цікавих сюжетів.

Я не репортер, що знімає за якимсь дорученням. Завдання репортажу — показати ситуацію в цілому, не важливо як. У мене немає завдання охопити всю ситуацію, я просто фотографую і відбираю кращі кадри. Вважаю себе вуличним фотографом, який знімає в певних обставинах.

ПРО СЕКРЕТНЕ ПОРТФОЛІО

Збираю свої кращі фото, зрідка їх переглядаю. Не всім ці знімки зрозумілі, але в мене немає мети зібрати 20 тисяч лайків у Facebook. Дві-три оцінки від професіоналів значать набагато більше, ніж схвалення загалу. У мене був проект, над яким працював три роки, знімав потроху вихідними. Врешті, показав цю роботу кільком знайомим і ще кураторам галерей. Роздрукував фотографії, ті люди схвально відгукнулися, і тепер знімки лежать вдома.

ПРО ВИНЯТКОВІ МОМЕНТИ В ОБ’ЄКТИВІ 

З будь-якої поїздки мені важливо привезти три-чотири класних кадри, які потраплять до портфоліо, і, можливо, десять світлин для широкого показу. Якщо є декілька класних кадрів, відкидаю сотню інших. Крім цього, на сході інколи обираєш: або фотографуєш, або стріляєш. Звичайно, обираю друге, бо у мене є обов’язки, а фотографія — це бонус. Загалом, на Майдані відзняв три плівки — 108 кадрів, у зоні АТО зробив десь 360 кадрів.

Коли якась ситуація надто гарна, виняткова, і я хочу її запам’ятати, пережити, стати її учасником, тоді не фотографую взагалі. Мені важливо пережити подію, а об’єктив віддаляє від реалій. Знімаю у центрі подій, іноді я сам — подія. Наприклад, однією рукою несеш пораненого, іншою знімаєш. Без тебе постраждалого ніхто б і не виніс. У такі моменти з’являються унікальні фото.

ПРО НАПИСАННЯ ТЕКСТІВ

Пишу не так добре, як хотілося б, немає художності. Бідні редактори хапаються за голову, кажуть, що прислав їм «чернетку чернетки». Але мої тексти і фото цікаві, бо я не тільки очевидець, а й учасник подій.

Мій орієнтир — Хантер Томпсон. Його статті емоційні, побудовані на ставленні автора до ситуації. Якщо я ставлюся до чогось із презирством, мені начхати на журналістські принципи. Якщо зневажаю «ДНР», так і напишу. І буду відстоювати до кінця своє право на це. Раніше через це були гарячі дебати з редакторами.

Європі легко розмірковувати про об’єктивність. Але західна преса не знімає, як «Аль-Каїда» обстрілює позиції британських солдатів, ніхто не брав інтерв’ю в Усами бен Ладена. На цій інформаційній війні я на боці свідомих українських громадян, і ставлюся до цього без патетики.

ПРО ПЕРЕВАГИ ПЛІВКИ

Коли потрібен офіційний дозвіл на зйомку, вирішальний аргумент, що плівки проявлю, тільки коли повернуся із зони АТО — якщо взагалі повернуся. А до цього пройде мінімум місяць, за який багато чого зміниться. Буває, проявиш фотографію, а людини, яка на ній, уже немає в живих. Так було зі світлинами з Іловайська. 

Ще, зйомка на плівку зводить до мінімуму маніпуляції з фоторедакторами. У будь-який момент можу показати негативи і довести, що нічого не підтасовано.

ПРО ПРАВИЛО «ТРЕТЬОГО ДНЯ»

Кожна моя експедиція триває мінімум тиждень. За цей час знімаю одних і тих самих людей, паралельно знайомлюся з ними. Це випливає із заглиблення у ситуацію. Справа у тім, що оригінальні кадри з’являються щонайменше на третій день. Перші два дні просто знімаєш все, як дурень, бо працюєш у незвичній ситуації. Тож у перший день не фотографую взагалі, на другий фотографую на дешеву плівку, і тільки на третій вставляю в апарат хорошу плівку і починаю працювати.

ПРО СПОЖИВАННЯ І ВІЙНУ

Сучасним людям нав’язують принцип «споживай і розмножуйся, нагорі розберуться». Тих, хто живе за таким правилом, навіть не звинуватиш у байдужості. Людей розучили мислити. Болісно, коли повертаюся до Києва після місячної відлучки і бачу, що машин у місті стало менше, але вони дорожчі. Таке враження, що свідомі люди кинули всі сили на порятунок держави, і зникли конкуренти для інших, байдужих — цим тепер навіть легше. Але споживання — одна з головних засад існування нинішнього суспільства, це, як електроенергія чи винайдення пороху.

ПРО СЛЬОЗИ

Дратує гасло «Повертайся живим». Для мене це звучить, як: «Тікай, кинь все, підведи товариша, але виживи». Ніхто не хоче померти, але, на мою думку, треба говорити інакше: «Повертайся героєм, виконай усі завдання». Не можна плакати. Якби ми постійно ридали, нас би змели два місяці тому.

Сльозливість нашої нації гірша за чиюсь байдужість. На фронті ниття присікається. В українців високий бойовий дух, але порівняно з багатьма європейськими націями нам ще рости й рости.

ПРО УЛЮБЛЕНИХ ХУДОЖНИКІВ І МРІЇ

Обожнюю українських митців. Особливо подобаються твори Мурашків: і Олександра, й Миколи. Також захоплююся Костянтином Трутовським. Мені до вподоби художники ХХ століття, які зверталися до народних мотивів, малювали сценки з  життя — вечорниці, весілля. Мрію колекціонувати твори цих митців. І ще хочу відреставрувати «будинок зі зміями» у Києві. Просто Київ дуже люблю.

Воювати не люблю. Хочу займатися тим, чим займався раніше, маркетинговими комунікаціями. Якби у цій галузі зараз від мене було більше користі, тоді б перейшов до мирного життя. І якщо мої роботи допоможуть Україні в інформаційній війні, то я зроблю вагоміший внесок у перемогу, ніж на полі бою зі зброєю.