Людину роблять інвалідом соціальні умови

А чи траплялось вам будь- коли відводити погляд від дитини, прикутої до інвалідної коляски, або з іншими ознаками фізичних або розумових вад? Чи траплялося вам потай витирати сльози і думати: «Борони, Боже»? А ці діти потребують, насамперед, не жалощів та співчутливих поглядів. Вони потребують спілкування, визнання своїх здібностей, підтримки друзів. Вони, насамперед, бажають відчути себе рівними.

Часто-густо єдиними друзями цих дітей є їхні батьки (в основному це матері, Мами — з великої літери). Вони надзвичайно цілеспрямовані, емоційні, завзяті, працелюбні, творчі натури. Головна мета їхнього життя — зробити своїх дітей щасливими, наскільки це можливо. І саме такі мами і діти об'єдналися і створили «Школу життя», яка, в свою чергу, об'єднала дітей з інтелектуальною недостатністю, аутизмом. Навчання відбувається в ігровій формі: дітей навчають навіть їсти (для тих, чиї руки не тримають ложку, на неї одягають поролон — держак товщий: більше можливостей утримати його в руках). Також діти, разом із волонтерами Київської соціальної служби для молоді, роблять спроби малювати, ліпити, співати. До речі, ці малюнки надзвичайні: колоритні, насичені якоюсь внутрішньою енергією. Можете собі уявити? Рухливість рук у таких дітей обмежена, та саме такі вправи сприяють розвитку творчих здібностей, інтелектуальних і творчих можливостей. Організація «Джерела» об'єднала у своїх лавах 120 дітей. Працюючи з дітьми з різними формами затримки психічного розвитку, теж ставлять моторику рук на перше місце. Окрім цього, дітей навчають ходити в гості, їздити в транспорті, купувати речі. Скоро діти зможуть і співати у власному хорі.

Працюючи і спілкуючись з інвалідами, я не бачу причини вирізняти їх з-поміж здорових людей. Вони чудові друзі, розумні, дотепні. Багато з них навчаються у вищих навчальних закладах. Це особиста заслуга їх і їхніх батьків. Вони люблять відвідувати театри, музеї. Одного разу в Центральному науково-природничому музеї НАН України нам не хотіли давати екскурсовода. «Вам треба вдома сидіти і телевізор дивитись, ви тут нічого не зрозумієте!» Добре, що цього не чули інваліди. Ми носили їх на руках східцями. А тем для обговорення побаченого вистачило на декілька місяців.

Я впевнена, що людину роблять інвалідом не його обмежені інтелектуальні та фізичні можливості і не те, що вона не схожа на інших, а соціальні умови, які заважають їй знайти себе в цьому світі, в житті. І нехай вони не схожі на більшість із нас... Однак вони знають, що секрет життя — це любов і доброта, творчість і натхнення. Наталя БОЯРИНОВА, Київська соціальна служба для молоді