Маленькі хазяї великого господарства

Маючи коня, двох свиней, курей, кролів і шмат городу, Юрко та Саша вирішили завести ще й корову, щоб було «своє» молоко. Двоє дітей 15 і 11 років, виживаючи, працюють тяжко, як дорослі, але не хочуть іти в інтернат…

Їхня хата на околиці маленького села з милозвучно-загадковою назвою Гончий Брід аж голосить за жіночими руками. На фоні добротних сусідських будинків з пасіками й теплицями ця, зі стінами, на яких давно полущилася фарба, виглядає сиротою. Але в усьому іншому обійстя нічим не відрізняється від сусідських. Так само великі у хлопців запаси дров на зиму: вже порубані й складені в повітці. Так само вчасно зорали вони город і посіяли ячмінь (менший, Сашко, вів коня, а Юрко тягнув плуга). Звісно, старший з братів, як старий, зітхає, що «сусідська тітка Тамара вже й буряки посіяла», але й вони картоплю для садіння дістали з ями, в якій зберігається взимку, й навіть перебрали...

Здається, що у цих дітей, у яких так рано закінчилося дитинство, нема ніяких проблем. Постіль та одяг перуть (не чекаючи приїзду з Рівного батькової сестри, тьоті Валі) самі, руками. Їсти варить частіше молодший, Сашко: бо що тут складного?! Вкинув у каструлю м’ясо, крупи, картоплі, трохи поварилося... «А ще краще просто картоплю зварити «в мундирах»: їж, сіллю посипаючи!» — легко розводить кухонні турботи Юрко. На Великдень у Чулів, як у всіх людей, була «свіжина»: закололи одну свиняку, а тітка ще й «тушонок» наробила. У хазяйстві — повний лад. Кобилі на кличку Альона та майбутній корові старший з «господарів» накосив сіна, впоравши, як і дорослі дядьки, цілу ділянку. Не голодні кролі, кури, свині. І при цьому хлопці ще й ходять до школи, буває, що навіть обоє й кожний день.

Слухаючи цю розмову, ловиш себе на думці, що ти — у якомусь нереальному світі. Ну не повинні ці навіть сільські, звичні до праці «діти», як час від часу каже про них дрозднівський сільський голова Тамара Павлівна Цюра, настільки перейматися дорослими клопотами! А з другого боку, то, за її ж словами, «діти не винні», й у селах Гончий Брід та Дроздні «сиріт усі жаліють».

Свою маму, яку Юрко називає «Лесею Михайлівною Чуль», хлопці востаннє бачили сім років тому. Неважко порахувати, що було їм тоді по чотири і вісім рочків.

— Кажуть, що живе вона у селі Секунь Старовижівського району, вийшла заміж і має дитинку... — слова «має дитинку» Юрко повторює кілька разів, мабуть, роздумуючи над тим, а хто ж вони мамі?..

— Мама їхня до нас прибилася з Закарпаття, вийшла заміж дуже молодою. Жили спочатку непогано, не цуралися ніякої праці. Але ввійшла в їхнє життя горілка... А п’яниці, знаєте, як? Грошей треба — зайнялися маковою соломкою... Коли Леся попалася, чоловік усе «взяв» на себе, хотів, щоб мама при дітях осталася. Він пішов у тюрму, а вона почала жити не так, як треба... Позбавили її прав материнства, й вона поїхала звідси. Батько з тюрми приніс туберкульоз, незважаючи на це, чарку любить, — простими словами описує сімейну біду Чулів сільський голова.

Власне, хлопці й виросли при дідові-бабі. На запитання, хто ж доїтиме корову, яку розпорядився виділити голова Ковельської райдержадміністрації Віталій Карпюк, Юрко відповідає:

— А Сашко! Він і тоді доїв, коли бабця жила, бо вона старенька була... Шкода, що та корова нам всохлася та пропала, але ми її здали за 130 гривень, доклали грошей і кобилу купили.

У лютому цього року, через сорок днів після бабці, помер дідусь. У хату відразу прийшла «влада»: сільська та районна. Пропонували інтернат.

— А куди я звідти потім повернуся? — запитав Ларису Павлівну Юрко, побоюючись, що татко під п’яну руку й хату зведе з подвір’я!

Корову-годувальницю хлопці мали отримати з дрозднівського господарства. Наразі пасли чужих: у селі череду доглядають «у чергу». З-за хазяйської розкішної худібки старшого Юрка мало що й видно. Чи витримають вони з братом постійні сільські клопоти, з якими цілі родини ледь справляються?

— Витримають! У роботі й виросли, — спокійно констатує сусідка тітка Нюся, Онисія Юхимівна Максимова, якій покійна баба Ольга доводилася двоюрідною сестрою. Вона є нині головним «наглядачем» над сиротами при живих батьках, а її родина — найперші помічники в Чулів.

— Ми мусимо за ними дивитися, бо діти — не винні, — повторює сільська «головиха». — Ніхто, знаєте, ще не відмовився їм допомогти...

Вже коли ми попрощалися з малими господарями, на сільській вулиці нас з «головихою» перестрів чоловік. Почав жалітися, що влада лише декларує турботу про людей...

— Наша мама дев’ятеро дітей вигодувала, у живих вже семеро. Має 86 років, тепер хворіє... У місяць на ліки треба 190 гривень! Раз за двадцять літ я звернувся у район, дали всього 50 гривень! — сипав образи працездатний чоловік.

— То вас семеро дітей і одну маму не догледите? — спокійно парирувала «головиха». — Самі ж знаєте, що ось хата в селі згоріла, район мусив дати допомогу, ось хлопцям Чулям корову купують... А річний бюджет сільської ради — всього 600 гривень. Скільки ми вам виділимо: тридцять гривень?!

— То хай не кажуть, що людям помагають, — не заспокоювався він.

Ця зустріч на сільській вулиці, навпроти облізлої сирітської хати, яка чекала приїзду тітки з Рівного (мала пофарбувати), видалася символічною й невипадковою — ілюстрацією до важливості людських проблем, до вміння вистояти — й вижити.