Маріуполь. I сонце сходить

До Маріуполя непросто дістатися, потягом із Києва це понад 17 годин, тож випадкових гостей тут, певно, немає. На початку листопада сюди приїхали 13 митців із Одеси, Запоріжжя, Харкова, Дніпра, Києва, щоб протягом двох тижнів під час резиденції «З.міст» знайомитися з різними ідентичностями міста, а потім представити певний концепт, який можна було б тут втілити.

Проводить резиденцію незалежна арт-платформа «ТЮ!», заснована Діаною Берг, дизайнеркою із Донецька, яка організовувала останні проукраїнські мітинги у місті перед його окупацією «ДНР». Як не один раз відзначала Діана, свіжий погляд митців допомагає побачити ті грані міста, які для його мешканців вже потрапили в «сліпу пляму», також проект допомагає будувати «мости, які неможливо підірвати».

Маріуполь цікавий художникам — спочатку експерти мали відібрати десять резидентів, зрештою з 43 заявок прийняли згадані 13: Даніїла Галкіна, Валентини Петрової, Максима Фіногеєва, Ксенії Гнилицької, Сергія Барбудаза (Barbudaz), Аліни Якубенко, Добрині Іванова, Володимира Кузнєцова, Маші Проніної, Ольги Федорової, Богдана Бунчака, Євгена Коршунова та Ксенії Платанової.

Того року, коли резиденція проходила вперше, виникали непорозуміння з місцевими жителями. Наприклад, Олексія Салманова звинуватили у вандалізмі через графіті на воротах будинку — а штука в тому, що ці написи швидко зникають. Цього разу організатори вирішили приділити більше уваги діалогу з місцевими і підготували велику програму з дрейфами містом у компанії знавців, екскурсіями на заводи і до закинутих радянських таборів тощо. Проект навіть підтримала влада Маріуполя, а також — Український культурний фонд.

ФАСАД

Діана Берг показує написи на будівлі платформи «ТЮ!»: «Проти ЛГБТ», «Маріуполь за нормальну родину», «Маріуполь проти Берг» тощо, які з’явились роки півтора тому. «Тут була купа нацистських символів уперемішку: 1488, свастика, «white power» («біла сила». — Ред.). У підсумку ми зафарбували нацистські знаки, а решту залишили як сліди історії, речовий доказ. Ми звернулись до поліції, було заведено справу за 161 статтею Кримінального кодексу, тобто це злочин на ґрунті ненависті, що очевидно. І нічим це не закінчилось. Справу намагались перекваліфікувати, я через суд добивалась, щоб цього не було, бо важливо, що відбувається несприйняття іншого», — розповідає Діана.

У МАРІУПОЛІ Є ЧИМАЛО СТАРИХ КРАСИВИХ БУДІВЕЛЬ, ДЕЯКІ — У ДОВОЛІ ПРИТОМНОМУ СТАНІ, ІНШІ РУЙНУЮТЬСЯ. СЕРЕД ОСТАННІХ, ПЕВНО, НАЙВІДОМІША — ХОРАЛЬНА СИНАГОГА НА ГЕОРГІЇВСЬКІЙ, 18, ЗБУДОВАНА В 1880-Х РОКАХ

Деякі написи переосмислили митці — наприклад, «WP», абревіатуру «white power», активістка та художниця Тася Живкова переробила на «Мир». Але ж злочинців і вандалів так не перевиховати. На одному з вікон — слід від кулі. А цього серпня на платформу напали, побили школярів, учасників гурту, який тут виступав, і деяких членів команди «ТЮ!». Досі ніхто не покараний, справа розслідується.

Після резиденції на фасаді платформи з’явились інші написи, що закликають, умовно, переходити на сторону добра. Авторка — Ольга Федорова із Харкова, яка на резиденції вже вдруге.

На фінальній презентації Ольга розповіла, що в Маріуполі хотіла продовжити тему, з якою працювала тут торік, ідеться про афірмації, такі собі короткі словесні формули в публічному просторі. Мисткиня пояснює, що це діє, як мантри, самопереконання себе в чомусь позитивному. Зараз Ольга зробила написи, що мають налаштовувати на активність. Кожна фраза текстового полотна на фасаді починається з «Я зроблю все, аби...» — а далі: аби більше не боятися, аби ніхто не зміг диктувати мені, як жити, аби мати змогу вільно дихати тощо.

Ольга наголошує, що це установки на конкретні дії, щоб змінити щось у своєму житті та світі, а не залишатись байдужим. Зробили такі написи саме на фасаді «ТЮ!», бо це місце транслює такі ідеї, приваблює людей з активною позицією. Подібні «мантри» з’явились і на деяких інших локаціях у місті, художниця вважає, що було б круто, якби такі написи легально зробили в публічних місцях.

ВСЕРЕДИНІ

У «ТЮ!» зараз триває виставка «Ефірна історія» — можна сказати, що тут представлені артефакти, які залишились після закриття київської майстерні ЭFIR, важливої точки для незалежної культури. Привертає увагу банер художника Володимира Кузнєцова з цитатою вбитої Катерини Гандзюк: «У замовника в шафі висить мундир». А ще, коли Катерина загинула, учасники резиденції підтримали місцеву акцію пам’яті і солідарності.

Але повернемось до будівлі платформи. Вона за кількадесят років свого існування змінила кілька ідентичностей. «До того, як ми зняли це приміщення, воно стояло порожнім, тут було щось схоже на ангар. Воно було, наче коробка: просто пофарбоване старою бежевою фарбою, зелена підлога і ще жахлива офісна стеля типу «армстронг», — згадує Діана. — До цього тут був спортзал. А після війни (Другої світової. — Ред.) років десять тут розміщувалась церква, бо храм розбомбили — під час війни архітектура Маріуполя доволі сильно постраждала».

Засновники «ТЮ!» повністю переробили приміщення — змінили стелю, добудували другий поверх. Тут з’явились роботи українських митців — Гамлета Зіньківського, Саші Довгого, Сергія Барбудаза, американського фотографа Брендана Гоффмана. 

ВУЛИЦЯ

Художниця із Києва Аліна Якубенко вперше потрапила до Маріуполя чотири роки тому. «За цей час, по-перше, у людей тут з’явилось дозвілля, видно, що вони відпочивають, гуляють, більше молоді і хіпстерських кафе, — ділиться спостереженнями Аліна. — Коли «ТЮ!» тільки відкрився, ми робили рейв і туди прийшло людей 20—30, а сьогодні вже на лекції приходить людей 50, а, мабуть, на рейви прийде людей за 100. Не розумію, чи цих людей раніше не було в місті, чи ситуація була така психологічно, що ніхто нікуди не ходив. Але зараз Маріуполь став спокійніший, більш «прогулянковий».

ЗА СПОГАДАМИ СУЧАСНИКІВ, ТАРАС ШЕВЧЕНКО ДУЖЕ ЛЮБИВ КВІТИ, ТОЖ, НАПЕВНО, ЙОМУ СПОДОБАЛАСЯ    Б ЦЯ РОБОТА ЄВГЕНА КОРШУНОВА (НА ЗНІМКУ ЇЇ ТРИМАЄ, ВЛАСНЕ, АВТОР). ЄВГЕН МАЄ ІДЕЮ РОЗДАРУВАТИ СВОЇ НЕСТАНДАРТНІ ПОРТРЕТИ ТГШ РІЗНИМ УСТАНОВАМ: ЗАВОДАМ І ШКОЛАМ, А ЗАГАЛОМ ПЕРЕОСМИСЛЮЄ «ЗАБРОНЗОВІЛИЙ» ОБРАЗ ШЕВЧЕНКА — КЛАСНОГО ХУДОЖНИКА, ІНТЕЛЕКТУАЛА ТА ПРОСТО ЖИВОЇ ЛЮДИНИ

Сюди Аліна приїхала з майже готовою роботою за мотивами картини «Українська ніч» Архипа Куїнджі, знакової для міста постаті (митець народився під Маріуполем, кілька його робіт зберігаються у місцевому музеї, тут є вулиця і центр сучасного мистецтва, названі на його честь, звісно, пам’ятник). «Я хотіла зробити переосмислення цієї роботи — подивитися, як сьогодні виглядає українська ніч. Тим паче, в такому регіоні, привоєнному та прикордонному з «ДНР», — говорить Аліна Якубенко. — До цього я кілька разів була в Маріуполі, знала, які тут приблизно пейзажі, яка проблематика. Вперше була тут якраз, коли почалась війна, ця зона була доволі проблематичною, тут стояли блокпости. Ще тоді я познайомилася з місцевими, почала записувати на диктофон їх розповіді про місто. Вони нас вигулювали, крім звичайних розмов, могли сказати, наприклад: «Тут був «МакДональдз», а тут впав снаряд, тут когось убили». Я записувала все це на диктофон, розмови про цей пейзаж. Спочатку хотіла зробити блог з цими аудіозаписами і відео з пейзажами, як тло розмови. Але матеріал лежав, а зараз я приїхала сюди і вирішила, що треба це доповнити і доробити».

ПАМ’ЯТКИ

Що точно об’єднує більшість українських міст і містечок — пам’ятники і бюсти Шевченка, а також його портрети в публічних місцях. Зокрема, в Маріуполі можна побачити мозаїку з класичним зображенням суворого Кобзаря на однойменному кінотеатрі. З темою Тараса Шевченка працював Євген Коршунов. У техніці випалювання він зробив кілька нестандартних портретів поета, наприклад, на одному з них той напівоголений і в тюрбані замість смушевої шапки. 

«Уже поговорив з Ars Altera (незалежний арт-простір в одному з торгових центрів Маріуполя. — Ред.), говоритиму зі Спілкою художників, щоб вони обрали від себе п’ять митців, які б теж створили роботи на тему Шевченка. Тут завдання — переосмислити цю заїжджену тему, тому що з Шевченка вже зробили якесь опудало, він сакралізований, наче Ленін. Про нього не можна говорити погано, якісь риси живої людини зовсім не розкриваються, здається, що оце завжди ходив гнівно задумливий вусань і тільки про Україну й думав. Насправді це була дуже різнобічна людина — і класний художник, і взагалі інтелектуал, причому якийсь природній, самородок, — розмірковує Євген. — Коли я прочитав саме критичну літературу про Шевченка, то він почав подобатися мені значно більше, ніж образ, створений з радянським підходом, який ми бачимо в Україні».

Євген має ідею потім роздарувати всі ці роботи різним організаціям: заводам, бібліотекам, школам  тощо. І, звісно, цікаво, в яких публічних просторах можна буде побачити ці портрети.

Художник Богдан Бунчак досліджував релігійну тему, зокрема в контексті ганебних стовпів. Свідчення про цей тип покарання за не надто серйозні порушення, розповідає він, з’являються десь із ХІІІ століття, знов стовпи виринули на Майдані 2014 року як вид народного самосуду, є нещодавні приклади з Харкова, Чернігова, Чопа, території, підконтрольній «ДНР». Митець пропонує поставити кілька таких стовпів у Маріуполі — але якраз як знак того, що дана практика є неприйнятою, а перетнути «червону лінію» доволі просто. Це має бути нагадуванням про те, що правосуддя не працює, що держава не втручається у певні негативні процеси, а інколи навіть їх лобіює.

МУТАНТИ

У Маріуполі важливу роль відіграють заводи, роботу яких можна відчути буквально з першого вдиху, вийшовши з вокзалу. І це не просто емоції — Маріуполь очолив рейтинг міст країни за рівнем забруднення атмосфери у першому півріччі 2018 року, дані наводила Центральна геофізична обсерваторія.

Ксенія Платанова із Запоріжжя створила монстрів з пап’є-маше, які відображають страх за майбутнє в контексті екологічних проблем. Мисткиня працювала з дітьми, які відвідують міський Центр підтримки сім’ї. «Діти зробили малюнки. Запропонувала їм на вибір або завод, який димить, або мутантів, як вони собі їх уявляють. Спочатку спитала, чи бояться діти цього. Вони відповіли, що ні, що люблять мутантів. Взагалі зараз багато мультиків, де у персонажів змінені форми, і для дитячої уяви це саме те, що треба. Тож діти з радістю погодились і намалювали і завод, і мутантів. У всіх заводи різні — я працювала з доволі маленькими дітьми і спеціально не роздруковувала картинку, як виглядає завод, щоб вони не копіювали те саме. Але у всіх вийшли пізнавані клуби диму, темне повітря. Діти все прекрасно розуміють, адже вони живуть у цьому, вимушені дихати цим повітрям», — акцентує Ксенія.

Дитячі малюнки стали елементами костюму двох мутанток — вони вдягнені в комбінезони, прикрашені свого роду принтами з них. Взагалі Ксенія часто робить подібних монструозних створінь. «Вони видаються мені милими, — зізнається художниця. — Мені подобаються змінені форми — вони набридають не так, як все правильне і прекрасне, від якого швидко втомлюєшся. Деформації змушують вдивлятися, виступає те внутрішнє, що у нас не завжди буває красивим — страхи, сумніви. Наче оголені емоції, без ідеальної маски. З іншого боку, якщо є емоції, що заважають, краще винести їх в об’єкт, подивитися на це ззовні, це наче процес очищення».

КСЕНІЯ ПЛАТАНОВА СТВОРЮЄ З ПАП’Є-МАШЕ МУТАНТКУ, ЯКА ВІДОБРАЖАЄ СТРАХ ПЕРЕД МАЙБУТНІМ ЧЕРЕЗ ЕКОЛОГІЧНІ ЛИХА. МИСТКИНІ ДОПОМАГАЄ АДМІНІСТРАТОРКА «ТЮ!» КСЕНІЯ ЧЕПА, В ЇЇ РУКАХ — ПРОТИГАЗ, ЯКИЙ ВИРІШИЛИ ВДЯГНУТИ НА ФІГУРКУ СОБАКИ, ДАВШИ ТВАРИНІ ШАНС НА ПОРЯТУНОК

Ксенію турбує екологічна ситуація в рідному Запоріжжі, власне, вона нагадує їй маріупольську. «Думаю, якщо залучити дітей, якщо ми разом будемо створювати монструозних мутантів, наче таких, що, можливо, народжуватимуться після екологічних лих, є слабка надія, що це подіє на ситуацію. Розумію, що це наче утопічна ідея, але принаймні ми спробуємо і щось зробимо», — переконана Ксенія Платанова.

Мисткиня додає, що дітям сподобалась ідея створити не лише мутанток, а й песика, котрого вони оберігають, надягаючи на нього протигаз. Ксенія каже: «Діти вирішили, що їм вже наче все одно, себе вони не врятують, але на собаку вдягають протигаз, щоб врятувати улюблену тварину».

Між іншим, собаки — особлива тема для Маріуполя. Тут багато песиків-безхатьків, але майже всі вони миролюбні — навіть людина, яка боїться собак (як-от авторка цих рядків), може спокійно блукати містом.

ЛЮДИ

З початком війни в Маріуполі оселилось чимало жителів міст і сіл, які зруйновані чи окуповані. Володимир Кузнєцов запропонував ідею ініціативи «Пряма лінія», коли б переселенці проводили екскурсії для корінних жителів. Причому термін «переселенці» у даному контексті художник використовує лише для презентації, оскільки, зазначає, він прийнятний не для всіх.

Володимир зустрічався з містянами, працівниками соціальних центрів, активістами, представниками широкинської громади (село Широкине фактично зруйноване через обстріли і «тотально» заміноване), з керівництвом соцслужб у справах сім’ї та молоді. У підсумку митець констатує, що всі сторони відкриті до співпраці і зацікавлені в творчих ініціативах. На думку художника, мета екскурсій не має полягати в обов’язковій інтеграції чи адаптації нових маріупольців — важливі спільні розмови і зустрічі, спільні дослідження міста, які можна проводити в теплу пору року. Додатково Володимир Кузнєцов пропонує розглянути можливість екскурсії у місті чи поза ним з військовими.

Можливо, більше свята у життя міста міг би внести індустріальний карнавал, який пропонує влаштувати митець Сергій Барбудаз. «У Маріуполі великі проблеми зі святами. Відвідував День металурга, і зазвичай це дуже нудна подія, максимум — феєрверк наприкінці, з приводу якого робітники кажуть, що це їхні гроші вилітають в небо. Максимум — якийсь концерт. Цікавих свят у Маріуполі, на жаль, немає, хіба що День Нептуна, теж нуднуватий, — ділиться враженнями художник. — А от індустріальний карнавал... По-перше, в Україні взагалі з карнавалами погано, а це цікава тема, багато чого можна зробити. Має бути ухил в індустріальну тематику, можливо також у морську. Повинен бути король, якому, за традиціями, мер має вручати ключі від міста і владу на один день, ще — скульптури, маски, костюми, робота з вогнем. Дуже важлива музика».

Митець переконаний, що справжнє щире свято допоможе подолати травму війни і трохи змінить ставлення містян до Маріуполя, покаже, що вони живуть у цікавому місці.

СУВЕНІРИ

Фотограф із Одеси Максим Фіногеєв раніше робив два проекти про туризм як явище, про його вплив на інфраструктуру свого міста і природу. У Маріуполі  він хотів дослідити, як завод впливає на місто, що колись було курортом. «Спілкуючись з людьми, я помітив проблему в тому, як вони уявляють собі майбутнє, — ділиться Максим. — Ніхто не бачить майбутнього, що лякає, порівняно з іншими наявними проблемами. Відсутність уявлення про майбутнє змушує людей їхати з цього місця — не лише Маріуполя, а й із України».

Учасник резиденції каже, що в Одеси та Маріуполя дуже різні міфи. «Маріуполь — це все-таки індустріальне місто, яке жило і продовжує жити за рахунок важкої промисловості. Одеса формувалась, за великим рахунком, як портове місто, коли там з’явився режим порто-франко, то стала підноситись легкість життя. І хоча цього вже не існує, це до сьогодні створює відголосок легкості, легких великих грошей, флер вітальності, що тут якась земля обітована... Хоча очевидних передумов так вважати я не бачу, бо за час незалежності тут не було створено жодного важливого інфраструктурного проекту — і це на місто-мільйонник. Я вважаю це провалом місцевої влади, держави. І знов-таки, це питання про майбутнє. Немає жодних планів, задатків для того, щоб наші діти, онуки жили в кращих умовах», — розмірковує Максим.

Серед ідей Максима — розробка сувенірної продукції з занедбаними точками міста, як-от будівля Радіовузла, у прибиранні якої разом із місцевими активістами брали участь резиденти. Мета зрозуміла — привернути увагу до таких проблем.

КОСМОС

Багато залежить від сміливості і відкритості містян. Насправді чимало хороших ініціатив можна втілити і з невеликими ресурсами, було б бажання. Тепер жителі Маріуполя можуть обговорювати ідеї митців, визначати, що їм хочеться втілити. До речі, нещодавно заступник міністра інфраструктури Віктор Довгань говорив журналістам про плани зробити Маріуполь аналогом Західного Берліна, зразком реформ і розвитку на кордоні з окупованими територіями. Скидається на красивий зворот, а реформи і розвиток потрібні у всіх областях країни, але потенціал створювати щось своєрідне і круте у Маріуполя є. Хоча, каже Діана Берг, поки немає потужної стратегії розвитку міста.

«Тут є багато класних занедбаних приміщень, які, як у тому-таки Берліні чи будь-де, можна використовувати як креативні простори. Це ті самі індустріальні цеха, приміщення заводів. Ось «ІЗОЛЯЦІЯ» в Донецьку розташовувалась на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів, зараз у Києві це судоремонтний завод. Єдине, хочеться зробити нормальну дорогу, а не так, щоб 20 годин добиратися,       — розмірковує Діана. — Якщо займатися цим з різних боків, потенціал у Маріуполя є, безумовно. Море, індустріальний краєвид, тут є чим зайнятися урбаністам і митцям, можна влаштовувати рейви. Думаю, це був би класний шлях. Знаю, що зараз міське управління розвитку туризму та промоції якось орієнтується на наш туристичний потенціал, там займаються створенням туристичних маршрутів. Єдине, хочеться, щоб це була ініціатива не лише міськради та її партнерів, а щоб були включені всі інституції, зокрема андеграундні культурні простори».

Фотографка Наталка Дяченко, яка знімала пригоди резидентів, у Маріуполі вже щонайменше вчетверте, раніше приїздила сюди з іншими мистецькими ініціативами. «Для мене Маріуполь — абсолютно космічне місто. Коли я сюди потрапляю, воно не має для мене якоїсь локальної означеності, приналежності до будь-якої країни, воно не асоціюється у мене ні з Україною, ні з Росією, ні з пострадянським простором, ні з Америкою чи Австралією тощо. Воно дуже ізольоване, тут поєднується непоєднуване, наприклад, промзона і природа... Тут ліси і ріки плавно переходять у величезні заводи, і спостерігати це дивно. Це ніби постапокаліптичні, постутопічні картини, — каже Наталка. — У мене таке враження, що Маріуполь ніколи не стане для мене зрозумілим, ніби ти прилетів на Марс і постійно знаходишся у суперздивованому стані, намагаєшся просто дивитися і візуально вбирати цю інформацію, щоб потім її проаналізувати».   

До речі, щодо космосу. На панно «Підкорювачі космосу» Віктора Арнаутова, яке є окрасою маріупольського Будинку зв’язку, акцент у композиції робиться не лише на ракетах і тих, хто їх створює, а й на сонці. Тож сонце у цьому місті є завжди, і це лише один із багатьох приводів сюди приїхати.