Медичний випадок

ЛІКУЄМОСЯ ЗАДАРМА

— Раніше які хворі були, — міркує вголос літня нянечка, — раніше хворі були про-фі-льовані: в одного — печінка, в іншого — шлунок. А тепер? Приходять — а у них хворе все. УСЕ! Що лікувати?

А головне — «за що?», коли власних лікувальних засобів у лікарні — ні на копійку. Кажуть, кілька років тому якась щедра західна фірма, мало чи не «Гедеон Ріхтер», сплавляла сюди свої ліки на межі терміну придатності, але потім розумні люди обклали ці данайські дари таким митним збором, що й сам «Гедеон Ріхтер» похлинувся. От відтоді ніяких ліків у лікарні й немає. «Вам треба попити те-то і те-то, — обережно заводить лікар, — а коштує воно…». — «Ні-ні, ви що! Цього я не можу!» — панічно вигукує хворий. І починається жорстокий торг, у ході якого планка вартості лікування багато разів знижується, поки воно, врешті, не зводиться до корвалолу й банок. Дармові банки (та ще чомусь безкоштовне харчування) — остання згадка про колись найбезкоштовнішу в світі медицину. Будь-яка інша процедура супроводжується судорожним бряжчанням міді.

— Шприц є? — лаконічно вітає своїх клієнтів кровопускальна сестра.

— Грип? — перепитують туговухі.

— Моє прізвище? — боязко уточнюють звиклі до більш традиційного початку діалогу.

— ШПРИЦ!! — нервує сестричка. — Або сорок копійок!

Ну прямо — «гаманець або життя». Не дивно, що тремтячі руки хворих часом відлічують неправильну кількість п'ятаків.

— Петрова! — лунає тоді грізне над їдальнею, де десяток пацієнтів пенсійного віку неквапливо насолоджуються безкоштовним харчуванням.

Пенсіонери схарапуджено крутять головами:

— Я?.. Я?.. Ви мене?.. (а раптом неправильне прізвище).

— Ні, не вас! А ось вас — вас, вас, Петрова! І нічого ховатися! Ви що думаєте, я рахувати не вмію? Скільки ви мені дали грошей? Чому ви мені дали 35 копійок замість сорока?!

Питання, на жаль, надто, філософське, щоб не спричинити цілу низку інших, як-от: навіщо ця нещасна Петрова взагалі народилася на світ? Навіщо вона дожила а) до своїх років; б) до наших важких часів? Навіщо захворіла? Навіщо мала нахабство прийти й лягти у лікарню? І, головне, на що вона витратила кращі роки свого життя, якщо так і не навчилася відрізняти 35 копійок від сорока? Ох, Петрова, Петрова…

ЛІКАРНЯНИЙ БОГ

Не дивно, що надії на видужання чималою мірою пов'язуються з Богом. Він же нагадує нам про себе регулярними візитами проповідників усіляких конфесій. «Бог знає, що тобі треба, Бог тобі це дасть», — такий обнадійливий камертон їхніх проповідей, і ми слухаємо їх із вдячністю, а надто коли доходить до зворушливих прикладів вищої щедрості. Наш лікарняний Бог допомагає роздобути десятку на термінову сплату, дарує теплі шкарпетки, влаштовує дитину до спортивної секції й фантастичним чином накриває стіл для іменинника… словом, завжди точно знає, чим потрафити своїй пастві — всуціль бідній і вбогій, як, мабуть, у жодного іншого Бога. Одна жінка ніяк не могла купити ранця своєму єдиному сину. Коли ж бідне дитя відмовилося ходити до школи з целофановим пакетом, «...станьмо і помолімося, щоб Бог дав тобі новий ранець!» — сказала ця жінка. Так і зробили. І тільки- но розпалахкотілося полум'я їхньої молитви, як у двері подзвонили. «Добривечір, — сказала сусідка, заходячи. — Тут у нас така проблема: дочці на день народження подарували два ранці. Чи не погодитеся ви один у нас забрати, а то нема куди діти?»

— Який наш Бог прекрасний! Він усе нам дав! Він дасть нам ще більше! — робиться висновок, з яким усі охоче погоджуються.

За винятком чергової сестрички, яка приходить до нас вечорами з тим єдиним, чим Бог облагодіяв цю лікарню, — з банками. Вона не згодна.

— Все їм Бог дав, — бурмоче вона не без роздратування, уп'яте намагаючись приліпити банку («всуху» — за відсутністю будь-яких мастильних засобів) до чергової хирлявої спини, — все їм Бог дав, не дав тільки грошей на ліки!..

«АЧ, ЛЕЖИТЬ, НЕНАЧЕ БЛАГОРОДНА! МАРИТЬ БЕСТІЯ, НЕНАЧЕ БЛАГОРОДНА!..»

Межа між денем і ніччю у лікарні пролягає по зміні няньок, у традиціях яких ознаменовувати свій прихід ранковим бешкетом у туалеті («Ну куди, куди вони, сволочі, стють!!!»). Інших певних прикмет плину часу немає. (Чи не тому хворі й плутають хронічно день із ніччю? Вдень сплять, вночі — страждають безсонням. Хоч, зрештою, не всі. Дехто, на заздрість іншим, спить і вночі. Ці щасливчики зазвичай голосно хроплять. Тому ті, хто не спить, ремствують, звинувачуючи хропунів у всіх своїх стражданнях. Вранці заявляють, що очей не зімкнули як ті, так і інші. У чому причина цього парадоксу, мені незрозуміло.)

Подія беззаперечно денна — медогляд. Палатний лікар сором'язливий, як горезвісний «блакитний злодюжка», хоч ніхто не сумнівається, що це не він особисто поцупив усі ліки… Та не маючи бажання, мабуть, учергове встряти в дискусію: лікувати чи так пройде? — він пересувається від ліжка до ліжка мало не бігцем. Втім, справно міряє тиск тонометром, який давно вже відслужив своє. Цей прилад, нарешті, починає викликати в палаті священний трепет. Схоже, він уміє повідомляти більше, ніж просто якісь цифри. Якраз у ту мить, коли кружальце фонендоскопа впирається у руку хворого, звучить запитання:

— Ну, як самопочуття?

Хворий набирає повні легені повітря, щоб поділитися безцінною інформацією про всі новопомічені симптоми, але палатний, демонструючи прекрасну реакцію, вмить кладе край цьому пориву — завжди однією і тією ж реплікою:

— Тч!.. Пішло-пішло!..

І деякий час уважно вдивляється у тремтіння стрілки тонометра… Після чого перебігає до наступного хворого.

— А що пішло? — пошепки питає новачок за його спиною.

— Твоє одужання, — відповідає досвідченіший пацієнт.

— А… куди пішло?

Куди-куди. У правильному напрямку. А хто має сумнів щодо цього, може безкоштовно обнадіятися в одного з викладачів медучилища, які цілими днями проводять крізь нас табуни своїх підопічних.

— Лікарю, лікарю, — можна посмикати за полу білого халата, коли вона необачно майне в зоні твоєї досяжності, — лікарю, скажіть, як мої справи?

— А що таке? — трохи здивується лікар. — Які у вас проблеми? Ви хворі, знаходитесь у лікарні… йдете на поправку, — додасть він, нашвидку зиркнувши на твій рентген і передбачливо задкуючи. — Нумо, хлоп'ята, хто може знайти на цьому рентгені серце хворого?

На моїй пам'яті спроби знайти серце жодного разу не увінчалися успіхом. Викладач нервує, зриває з носа окуляри і тикає ними у рентген з такою силою, немовби хоче продірявити його на місці серця.

— Серце, — нервує він, — серце треба знати! Серце — це ж такий орган!.. Це ж робочий орган! Це ж вам не палець!

Він здіймає до неба вказівний палець (студенти уважно дивляться вгору) і для більшої переконливості кілька разів згинає і розгинає його (студенти слухняно проводжають поглядом рухи пальця; схоже, що їм, нарешті, все зрозуміло), а поли його халата тим часом знову так звабно тріпотять у тебе перед носом… Спіймався, голубчику!

— Лікарю, лікарю!..

— У вас усе гаразд! — огризнеться лікар, відбираючи халат.

Згодом можна буде не без урочистості подивитися на сусідів по палаті.

— Лікар сказав, що в мене все гаразд! — і, звівши палця майже по-професорськи (й у змозі поворушивши ним), додати. — Він навіть серце у мене знайшов. Воно працює ось так!

ВСІМ СМЕРТЯМ НА ЗЛО

«Нічийних хворих» зазвичай розміщують у коридорі — там вони мають більше шансів потрапити у поле зору персоналу, жалісливих відвідувачів, а може, хтозна, і бути розпізнаними? Виписуються такі клієнти не за фактом одужання (нехай навіть і умовного), а в міру підшукування ним опікунів. Як правило, якщо у «нічийного» є своя житлоплоща, опікун — в особі чотириюрідного племінника — знаходиться досить скоро. Решта мають шанси грунтовно підлікуватися.

Історія «нічийного дідуся», який лежить під дверима нашої палати, на жаль, досить типова для суспільства капіталістичної формації, в якому зажилася ще якась кількість людей комуністичної формації. Якісь добродійники, назвавшись представниками пенсійного фонду, спочатку носили йому безкоштовні пайки, а потім і взагалі запропонували відремонтувати його квартиру за рахунок фонду. А щоб дідусеві не терпіти незручностей ремонту, ще й дали йому путівку до санаторію. Дід слухняно підписав усі документи, а коли повернувся з санаторію, в його квартирі вже жили інші люди. Смиренно прийнявши свій перехід до статусу бомжа, він спочатку мешкав на сходах, потім на горищі, потім уже просто тулився до кришок каналізаційних люків — от з такої кришки, напівмертвого від холоду і виснаження, його й зняла якось «Швидка».

Вигляд бідолшаного старигана і його сумна повість викликали співчуття у не до кінця зачерствілих серцях співвітчизників. Кожен ніс дідусеві який-небудь ласий шматочок, потім понесли одяг. Поступово дідусь обріс багажем, відігрівся, відмився, зміцнів і навіть зробився чимсь на зразок місцевого талісмана. Вечорами, у майже новенькій піжамі, він здійснював рейд поверхом — де чайку поп'є з хорошими людьми, де просто так посидить.

І раптом забігає до нас у палату процедурна сестричка, махає руками і мало не плаче:

— Цей дід!.. Цей безсоромний дід!..

Хоч нічого надто жахливого нічийний дідусь не зробив: усього тільки поцілував у щічку й сказав: «Солоденька моя».

— Він же ще вчора валявся ось тут у коридорі й ходив під себе! — не вгамовується сестричка. — Ми ж його щодня усім відділенням мили! Він же на хлібну скоринку кидався, мов собака! А сьогодні — будь ласка, «солоденька моя»!

Та втім, якщо розібратися, тут не «рятуйте» кричати, а радіти треба. По-перше, медицина перемогла (навіть і без ліків). По-друге, вчора бомж, сьогодні — чоловік. Учора помирав, сьогодні — жених. Дивись, і сам собі опікунів знайде. Дітки підуть, онуки. Заколосяться поля, зашумлять заводи, розкриють свої двері дитячі сади і школи… і, оновлена і квітуча, відродиться країна, в народа якої така незламна воля до життя.

DUM SPIRO…

Посеред просторої ніші з науковою назвою «рекреація» красується фікус у гігантській діжці в оточенні досить солідного парку зламаних крісел-каталок. Надвечір можна розсістися під фікусом у ці каталки і, лускаючи насіння, мовчки спостерігати за метушнею пізніх відвідувачів, які сновигають туди-сюди в пошуках «свого» відділення і «своєї» палати. Ну і нетямущий же, далебі, народ. Щодві хвилини:

— Так де ж тут, дідько забирай, кардіологія?!

А кардіологія — ось вона, прямо. Так на дверях і написано. Здорові ж, здається, люди, а читати не вміють.

— Та вони взагалі нічого не бачать, — коментує якийсь ветеран безкоштовного лікування. — Ось минулого місяця був випадок: ліфт зламався. А за ніч на поверсі двоє померли — дід і бабуся. Їх би на каталки — і до моргу, а ліфт стоїть! І навіть каталок не можна підвезти, щоб укласти їх. Не залишати ж цих бідолах у палатах — посадили у крісла і вивезли в коридор. Розвернули, звичайно, спиною до людей, вийшло, неначе сидять старенькі під квіткою і у віконце дивляться. Так півдня і просиділи... І що ви думаєте? Кожне біжить коридором — і до них: як пройти? де палата? де лікар? Ті, певна річ, мовчать, а ці нервують: що, кажуть, так важко відповісти? Не знаєте — так і скажіть: не знаємо. Хоч би ручкою, кажуть, махнули і за те спасибі. Ось такі люди. А я б на вас самих подивився, як би ви на їхньому місці ручками помахали...

Наступає трохи обтяжлива мовчанка. У коридорі тиша, напівтемрява — і лише кілька фігур, які впали у заціпеніння у кріслах-каталках… Та раптом лунає оглушливе тупотіння, з-за рогу вилітають змилені тітки (вони пробігають тут вже по третьому разу) і кидаються до нас:

— Де ж тут нервні мужики?!

— Поверхом нижче! — гаркаємо ми таким дружним хором, що тітки відсахуються.

— Та ні, тут тільки нервні баби! — бурмотять вони спантеличено і… йдуть на наступне коло.

А ми ще довго не можемо заспокоїтися:

— Не туди! Жіночки, жіночки, вам донизу! — гукаємо вслід.

І махаємо ручками: «Донизу, донизу!». Тітки давно вже сховалися за рогом, уже затих їхній тупіт, а ми все кричимо і махаємо, махаємо ручками…

Ми ще ого-го як ручками махаємо!