«Мертвi душi»

Сторінку підготував Дмитро СКРЯБІН, «День»

Розділ 1.

У ворота готелю губернського міста К. в'їхали два досить гарних «Мерседеси», в яких, зазвичай, їздять начальники і бандити , словом, ті, кого за теперішніх часів називають тими, що вибилися в люди. В одному з

«Мерседесів» (у якому саме невідомо) сидів пан, не красень, але й не поганої зовнішності, не дуже товстий, але не дуже й тонкий; не можна сказати, щоб старий, однак, і не такий, щоб дуже молодий. В'їзд його не створив у місті аніякого шуму й не був супроводжуваний нічим особливим; тільки два шахтарі, котрі протестували біля дверей ВР , зробили якісь зауваження, які, однак, стосувалися більше автомобілів, ніж тих, хто сидів у них. «Чи бач, — сказав один іншому, — он яке колесо! Як ти думаєш, доїде те колесо, якщо б трапилося, до Швейцарії чи не доїде?» «Доїде», — відповідав інший. «А в Сан- Франциско , я думаю, не доїде?» « У Сан-Франциско не доїде», — відповідав інший.

Розмістившись, пообідавши і відпочивши, пан написав на клаптику паперу на прохання трактирного слуги, чин, ім'я і прізвище для повідомлення куди треба, а саме в Центрвиборчком. На папірці служник, сходячи сходами, прочитав по складах таке: « Гарант Конституції , Павло Іванович Чичиков, зі своїх потреб».

Увесь наступний день присвячений був візитам; приїжджий вирушив робити візити всім державним сановникам. Був із поклоном у голови палати, який, як виявилося, подібно приїжджому, був ні товстий, ні тонкий собою, мав на шиї Анну, і говорили навіть, що був представлений до зірки. Потім вирушив до прем'єра , губернаторів, потім був у прокурора, у поліцмейстера, у відкупника, у начальника над казенними фабриками… шкода, що трохи важкувато згадувати всіх сильних свiту цього; але досить сказати, що приїжджий виявив надзвичайну діяльність щодо візитів: він з'явився навіть засвідчити повагу інспекторові лікарської управи й міському архітекторові. І потім довго ще сидів у «Мерседесі» , роздумуючи, до кого б іще навідатися з візитом, та вже більше в місті не було чиновників.

У розмовах із цими владарями він дуже майстерно вмів полестити кожному. Голові палати натякнув якось мимохідь, що в його країну в'їжджаєш, неначе в рай, селянські господарства всюди квітнуть, що ті депутати , які обирають таких мудрих сановників, гідні великої похвали. Поліцмейстеру сказав щось дуже втішне з приводу розкриття замовних вбивств ; а в бесідах із губернаторами і прокурором, які були ще тільки статськими радниками, сказав навіть помилково двiчi: «ваша ясновельможність», що їм дуже сподобалося.

Про себе приїжджий, як здавалося, уникав багато говорити; якщо ж говорив, то якимись загальними місцями, і розмова його набувала трохи книжних зворотів: що він за проведення реформ , що він багато чого знав на віку своєму, зазнавав утисків на партійній службі за правду, мав багато прикрощів на останній посаді, що робився замах навіть на життя його, і що тепер бажаючи заспокоїтися, шукає обрати нарешті місце для проживання як мінімум ще на п'ять років . Ось усе, що дізналися в місті про цю нову особу, але незабаром Чичикова всі вітали як давнього знайомого, на що він кланявся трохи набік, проте, не без приємності.

Тут же познайомився він із вельми ввічливим і чемним поміщиком Маніловим. Поміщик Манілов дуже довго тиснув йому руку і просив переконливо зробити йому честь своїм приїздом у його село. На що Чичиков із вельми ввічливим поклоном і щирим потиском руки відповідав, що він не тільки з великою охотою готовий це виконати, а й навіть вважатиме це священним обов'язком.

Розділ 2.

Вже майже п'ять років приїжджий пан жив у місті, роз'їжджаючи по вечірках та обідах і таким чином проводячи, як мовиться, дуже приємно час. Нарешті він відважився перенести свої візити за місто й відвідати Манілова, якому дав слово.

Можливо, до цього спонукала його інша, істотніша причина, справа серйозніша, ближча до серця… Але про все це читач довідається поступово і в свій час.

З громом виїхали два «Мерседеси» з-під воріт готелю на вулицю. Піп, що проходив повз, зняв капелюха, декілька хлопчиків у брудних сорочках простягли руки, промовляючи: «Пане, подай сиротині!»...

— Як вам видалося наше місто? — запитала Чичикова дружина Манілова при зустрічі.

— Дуже гарне місто, прекрасне місто, — відповідав Чичиков.

— А яким ви вважаєте нашого прем'єра ? — сказала Манілова.

— Чи не правда, що дуже гідна і дуже люб'язна людина? — зазначив Манілов.

— Найщиріша правда, — сказав Чичиков, — дуже гідний чоловік. І як він увійшов у свою посаду, як розуміє її! Треба бажати щонайбільше таких людей.

— Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, дотриматися делікатності у своїх вчинках, — додав Манілов.

— Дуже ввічлива і приємна людина, — продовжував Чичиков, — і який мастак! Я навіть жодним чином не міг передбачати цього. Як добре вишиває різні домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець: рідкісна пані може так майстерно вишити.

— А губернатори , чи не правда, які це милі люди, сказав Манілов.

— Дуже, дуже достойні люди, — відповідав Чичиков.

— Ну, дозвольте, а як вам поліцмейстер? Чи не правда, що дуже приємна людина?

— Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом із прокурором і головою палати до найпізніших півнів; дуже, дуже гідна людина. Але дозвольте перед цим одне прохання.., — промовив Чичиков голосом, у якому відчувся якийсь дивний чи майже дивний відтінок, і услід за тим невідомо чому озирнувся назад. Манілов також невідомо чому озирнувся назад. — Як давно ви проводили соціологічне опитування ?

— Та вже давно; а краще сказати не пригадаю.

— Як з того часу багато у вас додалося протестного електорату ?

— А не можу знати; про це, я вважаю, треба спитати соціолога . Гей, хлопче! Поклич соціолога , він має бути сьогодні тут.

Соціолог з'явився. Це був чоловік років під сорок, що голив бороду, ходив у сюртуці і, мабуть, жив собі дуже спокійно, тому що обличчя його дивилося якоюсь пухкою повнотою, а жовтуватий колір шкіри і маленькі очі показували, що він знав дуже добре, що таке пуховики й перини. Можна було бачити в ту ж мить, що він здійснив свій обов'язок, як здійснюють його всі панські прикажчики: був раніше просто грамотним хлопчиком в домі, потім сів на американські фонди , зробився сам ключником, а там і

соціологом . А зробившись соціологом , чинив, зрозуміло, як усі прикажчики: водився і кумався з тими, які на селі були багатшими.

— Послухай, люб'язний! Скільки в нас селян пішли в протестний електорат , відтоді як минули останні вибори ?

— Та як скільки? Чимало

протестують відтоді, — сказав соціолог і при цьому гикнув, злегка затуливши рота рукою на кшталт щитка.

— Так, зiзнаюся, я сам так думав, — підхопив Манілов, — саме так, дуже багато хто протестує ! Тут він повернувся до Чичикова і додав ще: — Точно чимало хто.

— А як, наприклад, числом? — запитав Чичиков.

— Так, скільки числом? — підхопив Манілов.

— Та як сказати числом? Адже невідомо скільки їх стало протестувати , ніхто не рахував.

— Так, саме так, — сказав Манілов, звертаючись до Чичикова, — я також вважав, великий відсоток , зовсім невідомо скільки стало протестувати .

— Ти, будь ласка, — їх перерахуй, — сказав Чичиков, — зроби докладний реєстрик усіх поіменно.

— А з яких причин вам це потрібно? — запитав після відходу соціолога Манілов.

Це питання здавалося затруднило гостя, на його обличчі з'явився якийсь напружений вираз, від якого він навіть почервонів, — намагання щось висловити, не зовсім покірне словам.

— Я бажаю придбати їхні

голоси .

— Я-ак? Вибачте... Я трохи тугий на вухо, мені вчулося предивне слово...

— Я бажаю придбати голоси протестуючих , які, однак, за протоколами значилися б як згодні .

Манілов випустив тут же чубук із люлькою на підлогу і як відкрив рота, так і залишився з роззявленим ротом протягом декількох хвилин.

— Мені здається ви затрудняєтеся?.. — зазначив Чичиков.

— Я?.. ні, я не те, — сказав Манілов, — але я не можу осягнути... вибачте... я, звичайно, не міг дістати таку блискучу освіту, яку, так би мовити, видно в будь-якому вашому русі. Можливо, тут... у цьому, вами тепер викладеному висловленні... приховане інше?

— Ні, — підхопив Чичиков, — ні, я розумію предмет такий як є, тобто ті голоси , які точно «проти» . Отже, якщо немає перешкод, то з богом можна б приступити до здійснення купчої угоди.

— Як на голоси незгодних купчу?

— Та, ні! — сказав Чичиков, — ми напишемо, що вони згодні , як буде зазначено в протоколах . Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й натерпівся на службі, але вже вибачте: обов'язок для мене справа священна, закон — я німію перед законом.

Останні слова сподобалися Манілову, але в суть самої справи він усе-таки ніяк не увійшов:

— Але дозвольте доповісти, чи не буде це підприємство чи, щоб ще більш, так би мовити, висловитися, негоція, невідповідною цивільним постановам і подальшим видам вітчизни?

Але Чичиков сказав просто, що подібне підприємство, або негоція, ніяк не буде невідповідною цивільним постановам і подальшим видам вітчизни.

— Так ви вважаєте?..

— Я вважаю, що це буде добре, — твердо сказав Чичиков.

****

Розділ 8.

Покупки Чичикова стали предметом розмов. У місті ширилися пересуди, міркування. Всі ці пересуди й міркування зробили, одначе, найсприятливіші наслідки, яких тільки міг чекати Чичиков. А саме, ходили чутки, що він не більше, не менше як мільйонник.

Розділ 9.

Місто було рішуче збурене; все в ньому почало бродити, і хоч би хто-небудь міг що-небудь зрозуміти.

Що ж за притча, справді, що за притча ці підписи незгодних ? Логіки немає жодної в підписах незгодних ; як же купувати підписи незгодних

? І на які сліпі гроші стане він купувати їх?

Всі пошуки, здійснені чиновниками, відкрили їм тільки те, що вони напевно не знають, що таке Чичиков, а що, одначе, Чичиков що-небуть та повинен бути неодмінно.

Розділ 11.

Ви посмієтеся навіть від душі над Чичиковим, можливо, навіть похвалите автора, скажете: «Одначе ж дещо він вправно помітив, певно веселої вдачі чоловік!» І після таких слів з подвоєною гордістю звернетеся до себе, самовдоволена усмішка з'явиться на вашому обличчі й ви додасте: «А треба ж погодитися, дуже дивні й дуже смішні бувають люди в деяких провінціях, та й негідники притому чималі!»

А хто з вас повний християнського упокорення, поглибить усередину власної душі цей важкий запит: «А чи немає й у мені якоїсь частини Чичикова?»