Місце пам’яті чи... пафосу?

До 1 травня кияни можуть голосувати на сайті КМДА за найкращі проекти щодо меморіалу Небесній Сотні. Їх відібрали під час Міжнародного відкритого конкурсу щодо меморіалізації подій Революції Гідності «Територія Гідності». Проекти поділені за чотирма номінаціями: щодо облаштування громадського простору на Майдані, щодо самого меморіалу Революції та Небесній Сотні, щодо майбутнього Українського дому як міжнародного культурного центру та щодо створення музейного комплексу «Музей Майдану/Музей Свободи». Усього на конкурс надійшло понад 400 проектів. Та з’яcувалося: справа не в кількості, а в якості. Бо і незалежні експерти, і ті, хто безпосередньо був дотичний до розгляду ідей, мають сумніви: чи є з чого вибирати? Чи представлений такий варіант, що відтворюватиме у пам’яті пережиті події, змусить співчувати, співпереживати?

ЕФЕКТ ПРИСУТНОСТІ — ВІДСУТНІЙ

Як видно з відгуків киян, які вже встигли взяти участь у голосуванні, такого варіанту немає. «Києву не потрібен черговий масивний меморіал, краще вписати в те середовище сам дух Майдану, не перетворюючи центр міста на кладовище», — лишила свій відгук на сайті КМДА киянка Ксенія Голота. Інший відвідувач сайта анонімно лишив допис, що «у людини відразу має виникнути якесь гостре відчуття того, що там відбувалося («ефект присутності»)».

Але як це зробити? Схоже, досі загадка. Бо з-поміж тих проектів, виставлених на народний розсуд, надто багато помпезних, пафосних, монументальних, а мало — людяних, щирих, простих. Приміром, є проект, що пропонує вшанувати загиблих фонтанно-меморіальним комплексом або поставити з металу літеру «альфа», з якої рвуться в небо журавлі. Щодо майбутнього музею Майдану і його місця, — чи Жовтневий палац, чи Український дім, чи Будинок профспілок, чи абсолютно нова споруда, — пропозицій теж чимало. Є думка зробити музей як сад у небі, де буде зал пам’яті, панорамний оглядовий майданчик. Або ж пропонують музей на виході з метро «Хрещатик», з двома рівнями — підземним та наземним, щоб і парковка, і їдальня для малозахищених, і місце для проведення меморіальних подій. В одному з варіантів натрапили, що коли вже будувати новий музей, то на першому поверсі мають бути кіоски, кафе, каси, площі для тимчасових виставок, а на решті поверхів — експозиції, адміністрація музею.

У багатьох пропозиціях розглядається ідея викарбувати на камені імена загиблих, це трохи нагадує принцип вшанування воїнів, загиблих у Другій світовій. Але чи зможе, приміром, іноземець, що колись приїде у наш музей Майдану, побачивши це, відтворити певні образи чи емоції?

ШУКАТИ ЕЛЕМЕНТИ ПАМ’ЯТІ ПРО РЕВОЛЮЦІЮ

Історик, директор Інституту національної пам’яті, Володимир В’ятрович ще з проектами конкурсу не ознайомлювався, але стоїть на позиції мінімального втручання у майданний простір: «Сама географія цього місця розповідає про події 2013—2014 років, здається, авторам проектів слід лише підкреслити це окремими елементами. Навіть ті недолугі структури, що там є, вже елементи пам’яті про цю Революцію».

Мабуть, історик трохи розчарується, коли побачить, що пропонують конкурсанти. Наприклад, переробити торговельний центр «Глобус» на сходи до чергового кам’яного меморіалу, відродити річку Хрещатик, сховану давно в колектор, створити там паркову і пішохідну зону. Переробляти пропонують аж до Бессарабської площі, зачепити бульвар Шевченка, де колись був пам’ятник Леніну — зробити тут арт-простір, місце для побачень, заручин, бо на Майдані цього вже не зробиш.

Проектів, пов’язаних з Український домом, — не менше. Але тут позиція більшості учасників конкурсу збігається: це має бути сучасний культурний центр, громадський простір з усіма тими хорошими поривами щось робити, що зародились на Майдані, зокрема й відкриті лекції, бібліотеки тощо. Але чимало експертів бачать саме в Українському домі майбутній музей Майдану. Володимир В’ятрович теж пропонує його тут або в Жовтневому палаці. Тим паче що вже готова концепція музею усіх майданів, що відбувалися за незалежності, починаючи із 90-х років минулого століття. Й експозиції готувати треба вже. Новий музей історик розглядає як віддалену перспективу.

МІСЦЕ СКОРБОТИ — ЦЕ НЕ КЛУМБИ ЧИ КУБОМЕТРИ ГРАНІТУ

Увесь рік, поки тривав конкурс, згадувалися слова архітектора Георгія Духовичного, з яким спілкувалися, коли ця ідея була ще в зародку. Його позиція могла б імпонувати більшості українців: законсервувати частину барикад, із тими побитими щитами, подертими касками, видраною бруківкою. І все. Створити таке собі меморіальне середовище.

«Мої враження від конкурсу здебільшого негативні. Як це стосується загибелі Небесної Сотні? Це викликає певні емоції і перша з них — обурення. До мене багато разів зверталися з питанням, чому я в цьому не беру участі. Поясню. 23 лютого 2014 року, коли мене вперше попросили дати інтерв’ю на місці подій, я сказав, що треба негайно почати створювати меморіальне середовище для увічнення того, що відбулося. Зробити це треба було до Дня Незалежності. Зібрати групу архітекторів, яка працюватиме анонімно, бо імена треба знати тих, хто загинув, залучити кваліфікованих будівельників, то зараз цей міні-комплекс був би готовий», — пояснює Георгій Духовичний.

На його думку, ця територія мала б стати місцем тихої скорботи, а не помпезності, пафосу, відтвореної у клумбах чи кубометрах граніту. Архітектор розповів, що для нього всі ці події стали особистою трагедією, бо втратив близьких родичів, пам’ять про яких намагаються зараз меморіалізувати. «Я намагався побачити там хоч щось (у проектах. — Ред.), але коли побачив людину, розп’яту між двома автоматами патрульних, це вже верх цинізму. Йшлося про зрозумілу річ, загинуло за державу понад сто людей, поіменно їх слід згадати, а в результаті ми отримали чергову проблему, яка не має жодного стосунку до пам’яті», — додає Духовичний.

ПЕРЕЖИВАННЯ ВІДТІСНИЛИ КУЛЬТУРНІ ШТАМПИ ТА КЛІШЕ

Тому порада архітектора — визнати, що ідея з конкурсом зазнала поразки, і не руйнувати центр міста. Що цікаво, член громадської ради конкурсу, києвознавець, культуролог Владислава Осьмак теж за те, щоби почати все з нуля. На її думку, зараз варто розглянути тимчасовий варіант такого меморіалу, можливо, із запропонованих конкурсних проектів, а далі думати, як його поліпшити. Як пояснила Владислава Осьмак, як і на початку конкурсу, так і зараз, у неї та колег утвердилась думка, що не можна поспішати з такими речами.

«Щодо другої номінації, меморіалізації Території Гідності, то у ній дуже відчутно брак часу та дистанції емоційної. Відповідно, є не індивідуальне переживання, а досить інтенсивне використання поширених культурних штампів і кліше. Щодо інших номінацій, є цікаві проекти, але є багато аматорського. Попереду ще багато роботи. Це цікавий досвід, який дозволяє у широкому зрізі подивитися на те, як архітектори, скульптори реагують на ті чи ті потреби суспільства, наскільки вони готові задовольнити соціальний запит. Бачу, що суспільство пішло вперед набагато більше, ніж це готові сприймати, втілювати фахівці у різних галузях, не лише в архітектурі», — додала Осьмак.

Та що б не казали експерти, за яку ідею не голосували б кияни, переможців у кожній номінації визначатиме компетентне журі. Вони отримають премії, дехто з учасників у пояснювальній записці вказував, що перерахує її на потреби АТО. А коли дійде справа до реалізації проекту-переможця, фінансування буде і з міського бюджету, і з державного, і за кошти народу, тобто благодійників. Але до цього етапу ще треба дійти.