«Мій дім допомагає мені виживати»

«Цей будинок почали будувати ще 1907 року. Це мав бути дім для священика. Після того як будинок пережив Другу світову війну, тут були бібліотека, міліція, гуртожиток, під час перебудови там ніхто не жив, ми переїхали сюди, коли половина будинку була в аварійному стані, і фактично відновлювали його... Внутрішні стіни дуже товсті, завдяки цьому ми й пережили удар «Граду». Снаряд попав на подвір’я, я досі його лишаю, щоб він нагадував: війна ще не закінчена», — ця історія написана жінкою з міста Щастя Луганської області. Написана від руки, на аркуші паперу, з’єднаному з малюнком описаного будинку. Малюнок ніби в тумані. Таке враження створює напівпрозора плівка поверх нього. Лише відгорнувши її, можна побачити чіткі контури дому та портрет жінки, яка в ньому мешкає.

Дім ніби є і водночас його нема. Так само, як і люди в ньому — напіввидимі. Таке враження складається, коли оглядаєш зо два десятки таких картин-історій. Їх протягом року збирали активісти благодійного фонду «Восток-SOS» та ініціативи «Одіссея Донбас» у межах проекту «ВостокДім — усні історії в художній практиці». Минулими вихідними виставку показували в Києві, у просторі IZONE, тепер вона поїде до Лисичанська та Сєверодонецька Луганської області. Проект по-своєму унікальний, адже це не просто малюнки будинків у прифронтовій зоні. Це виставка емоцій та спогадів людей, котрі не залишають рідний дім, попри сусідство з війною.

«У НАС ВЖЕ НЕМА ДЕ СТРІЛЯТИ»

На відкриття виставки в Києві приїхали три учасниці проекту. Розповідаючи, де розташований їхній дім, кожна вважала за потрібне сказати, як близько будинок стоїть до лінії розмежування. Далі за всіх — дім Олени Винокурової з міста Золоте, за п’ять кілометрів. Будинок Марини Гущиної з Щастя усього за два кілометри до річки Сіверський Донець, по якій якраз проходить лінія розмежування. Й усього за 500 метрів стоїть будинок Галини Калініної теж зі Щастя. Страшно усім. Домівки залишали у різний період часу кожна з трьох героїнь. Але всі повернулися.

«Я виїздила не сама, а відвозила ще й онука і маму, — говорить Олена Винокурова. — Як тільки з’явилась можливість, одразу повернулися додому. Насправді добре там, де нас нема. І пригод зараз вистачає скрізь. Мій онук каже так: у нас тут вже нема де стріляти, двічі в одну воронку снаряд не падає. А до нас два снаряди прилітали, вибухали у дворі».

Для Галини та Марини вирішальним став момент, коли Щастя залишилося за Україною. «Я їхала на місяць, але думала, що назавжди. Було тяжко розлучатися, я плакала, ридала, прощання з домом розтяглося на два дні, — згадує Марина. — Вирішила повертатися, коли стало зрозуміло, що це територія України. Так сталося, що у дитинстві я багато разів переїжджала, у мене не було власного куточка, як у багатьох. Коли моя родина нарешті збудувала дім, було радісно, ми бачили світле майбутнє. Сьогодні мій дім приймає людей, які йому важливі та потрібні, зокрема багато військових. Мій будинок, як і я, переживає, виживає і допомагає виживати мені».

ВІД «ГРАДІВ» УРЯТУВАВ КАШТАН

Записати історії очевидців про життя на лінії війни та роль дому виявилось непростим завданням. «Я просто зустрічала людей на вулиці і пропонувала намалювати свій будинок, — пригадує Юлія Кішенко, співорганізаторка проекту, кураторка освітнього напряму благодійного фонду «Восток-SOS». — Люди спочатку дивувалися, потім казали, що це справді цікаво, що можна передати відчуття, емоції, історії дому та тих територій. Це історії людей, які вирішили не  виїжджати, попри війну. Людям у Києві важко уявити, що хтось живе поруч із війною. Завдяки проекту це можна зробити».

Оселі героїв виставки більш-менш цілі. Приміром, квартиру Олени Винокурової від трощення врятував каштан. Дерево заввишки сягає п’ятого поверху. Коли 1         січня 2015 року так звана «ЛНР» надіслала мешканцям Золотого «привіт» із «Градів», його розлогі віти утримали вибухову хвилю і врятували вікна від руйнації.

«Коли я повернулась додому, ще йшли бойові дії, у кожен під’їзд нашого будинку потрапило по міні. Я так дякувала Богу, що жодного пораненого та вбитого у будинку не було, що у квартири нічого не залетіло! Мій будинок вистояв, нічого не зруйнувалося. Навесні якраз почалися мирні переговори, ми стали відновлювати дім, я почала фарбувати свою улюблену колонку в жовто-блакитний колір, і паркан на футбольному полі біля будинку — теж. Весна дала нам сили, я відчула, що вдома, і це добре, надійно, незважаючи на обстріли», — з усмішкою ділиться Галина Калініна.

«Я РАДІЮ, ЩО ПОВЕРНУЛАСЯ ДОДОМУ»

Зараз героїні легко розповідають про пережите. Утім, кожна наголошує, що живе тільки сьогоднішнім днем, нічого не планує на завтра. З початком війни змінилося коло друзів, більше спілкуються з тими, хто має проукраїнські погляди. Об’єднує жінок і те, що в їхніх містечках стало менше агресії, ніж у 2014 році. Тоді двері Галининої квартири пошкодили невідомі, страшно було навіть вийти у під’їзд.

«Я радію, що повернулася додому. Але тепер нема відчуття, що треба назбирати грошей на супер-ремонт, бо це зовсім неважливо, — зізнається Олена Винокурова. — Те, що стеля не така, чи квіти зів’яли, що раніше для мене було трагедією, — це все пусте. Щастя, коли все ціле, попри те, що відбувається довкола. Щастя, коли твій дім живе, у ньому є люди, з якими приємно спілкуватися. Щастя, коли в мене є черговий диван, де я можу дати нічліг тим, кому треба. Коли це дійде до більшості людей, буде краще».

Хоч війна практично живе поруч із героїнями проекту, вони вважають, що зараз удома спокійно. Олена Винокурова розповіла, що у місті працюють медичні та освітні заклади, але через брак роботи чимало місцевих їздять працювати до Лисичанська. А ще бракує міського голови — чомусь Луганська обласна військово-цивільна адміністрація досі його не призначає. Розмови про створення у Золотому контрольно-пропускного пункту місцеві сприймають з іронією та страхом, бо одразу після таких заяв місто починають обстрілювати.

Сама Олена нині працює у місцевій художній школі, керує гуртком малювання. І вважає це подарунком від... війни, бо така посада з’явилась, коли вона повернулась до рідного міста, з яким розлучилася на сім місяців після перших обстрілів. Каже, що тепер точно нікуди не поїде, бо несе відповідальність перед дітьми, яких виховує.