Між великодержавним пафосом і соціальними негараздами

За останні п’ять років Донецьк став об’єктом двох гучних документальних фільмів. Перший — «Юзівка — листи з «Дикого поля» був знятий німкенею Віолою Штефан ще 2009 року. Фільм було представлено на 43-му Міжнародному баварському кінофестивалі у номінації «Документальне кіно». Тоді він увійшов у шорт-лист фестивалю. 2011 року Донецьк став героєм фільму ще одного німця, Якоба Пройса. Його фільм «Інший «Челсі»: історія з Донецька» восени 2011 року отримав перше місце у номінації «Документалістика» у тій же Німеччині. Закономірністю цих двох фільмів є не те, що їхні автори — європейці, а те, що обидві документальні роботи показують контрасти міста: на фоні щойно зведеної сяючої «Донбас-Арени», гордості українського футбольного світу, гордості самого Донецька, на фоні життя місцевих бізнесменів та політиків режисери показують «простий» народ, який є споживачем цього «великодержавного пафосу». Контрасти — головна лінія, якою проходять усі суспільні негаразди: бідність, відсутність інфраструктури, відсутність культурного пласта. Футбол в обох фільмах представлено як нову релігію, якій поклоняються усі мешканці міста. Як зазначив «Дню» у № 12 професор, завідувач кафедри філософії та соціології Луганського національного педагогічного університету ім. Т. Шевченка Ілля КОНОНОВ: «Футбол давно перетворився на гру багатих і виконує не лише спортивні функції. Багато в чому він перетворився на маніпулятивний інструмент з метою сформувати відчуття солідарності між тими, де цієї солідарності, в принципі, немає, — між верхами і низами суспільства». Що отримають верхи від футбольного чемпіонату — зрозуміло. А на що чекати низам?

Євро-2012, до якого вже залишилось кілька місяців, нагадує про себе не тільки підвищеними цінами на рекламну площу та нерухомість, але й відбудованими готелями, офісними центрами, парковками, новим аеропортом, парком, новою бруківкою на центральному проспекті та новим, у перспективі, вокзалом.

«Спочатку я думав, що Донецьк — це велике індустріальне місто на сході України, «політичний бастіон» Президента Януковича. Я намагався знайти більше інформації на польських та англійських сайтах. Виявилось, що її не дуже багато. У моїй уяві Донецьк був синонімом шахтарського промислового міста часів комунізму. Згадувались книжки періоду модернізму та позитивізму польських авторів, які описували життя після промислової революції в Польщі: життя звичайних робітників, які мешкають поруч з аристократією — українською елітою, яка (незрозуміло як) набула собі майно. Іншим аспектом, більш пов’язаним з урбанізацією міста, було уявлення про Донецьк як промислове польське місто періоду Народної Республіки. Наприклад, Катовіце 1960—1980 рр. Вважав, що домінуючим кольором на вулицях, будинках буде сірий, у населенні також буде простежуватись «сірість» та «радянськість». Я думав побачити великі монументальні пам’ятники Леніну та Сталіну, архітектуру 70-х рр. (великі будови, які псують навколишній пейзаж)», — такі враження про місто мав польський студент Бартоломій ЙОЙЧИК перед тим, як відвідати Донецьк. Але потім думка студента змінилась. Для нього тепер це звичайне промислове місто, яке, на відміну від інших подібних міст, має культуру та розваги.

Проте сяючий від новобудов центр міста не стане зупинкою туристів, він не зможе їх стримувати від бажання побачити все місто, весь регіон. У пошуках дивних для них териконів, які між іншим мають імена (та хто про це знає?), вони подадуться на інші вулиці, в інші райони, де немає тієї розкоші та пафосу. А там — божевільні промоутери, що пропонують придбати свій товар за невеликі гроші, бабусі зі смаженим насінням, стомлені чоловіки та жінки, що бігають, заклопотані, у справах. Тут є не тільки шахтарі. Донецьк, а Донбас ще більше, не є Меккою шахтарів. Тут живуть поети, артисти, лікарі, науковці та моряки, становище яких не змінилось ні за чотири роки (після зйомок першого фільму), ні тим паче за рік після зйомок «Іншого «Челсі». Історія така сама: є одна частина населення і є інша. Навколо одних — блискучий Донецьк у всіх сенсах. Навколо інших — спальна місцевість із розбитими дорогами та старими будинками. Це ще один Донецьк, який за своєю концепцією не вписується у програму Євро. Тому тут і не робили косметичних ремонтів, тому тут і залишилось все таким, яким було.

Донецьк є фактурним. І він не прагне лише одного футболу, хокею чи боксу. Він є музичним, історичним, драматичним... Проте все це не так добре відшліфовано, як футбол. Для багатьох культурних сфер Євро стане шансом не тільки заробити гроші. Під час футболу привернути до себе увагу таких культурних закладів буде складно, але можливо. Увага буде дорівнювати невеликим інвестиціям та корисним зв’язкам. Не можна сказати, що одразу всі проблеми у цих сферах буде вирішено — ні, але можливість спроби все ж буде. А от «прості» люди так і не матимуть змоги вирішити власні проблеми. Що їм ці європейці та футбол, якщо першочерговим таки залишаться соціальні виплати, пенсії, зарплати, житло, працевлаштування, освіта та інфраструктура?

Зараз у «народі» побутує думка, що на Євро можна заробити усім. Проте що може запропонувати моряк чи механік? Герой стрічки «Інший «Челсі»: історія з Донецька», депутат Микола Левченко, у фільмі промовив фразу, що українська політика — це біг на місці. Якщо керівництво рухається на місці, чи вирішаться проблеми? Чи буде користь від того, що до Євро залишилось 101 день, 2 дні чи воно взагалі вже скінчилось і ми будемо жити далі?