Московські хроніки-2

ПРОБНІ ПОСТРІЛИ

Зачаровуюче-інтригуючий напис: «Обмен валюты в цветах». І це дійсно виявилося квіточками порівняно з ягідками — місцем, де я зазвичай обмінював валюту. Розбиваю чергову двадцятку баксів у касі ВДНГ. Каса являє собою вікно з каламутного товстого скла, вмонтоване в білу стіну. Знизу шухлядка, що їздить сюди-туди. Жодних просвітів, діалоги через мікрофон. Видно тільки руки касира.

Поки людина відрахувала, намагаюся розгледіти її фрагменти. Картатий зелений піджачок, у центрі утворилася опуклість: отже — жінка. І тут, на рівні її грудей, мої очі сфокусувалися на склі, де проступили два зовсім інші кола — невже сліди від куль? Я трохи очманів і завмер у цьому застопореному стані.

Із заскленої темряви випливло довгасте обличчя, схоже на фізіономію співачки Олени Свиридової. Жінка роздратовано закричала:

— Що вас не влаштовує?! Курс 31.45! У нас — як скрізь!

Два сліди від куль містилися саме між цифрами курсу.

— Я дивлюся на це, — сказав я, постукавши пальцем по концентричних тріщинах. — Кулі?

Жінка заспокоїлася й похмуро кивнула. Думаю, якщо попросити сфотографувати, почнуться непотрібні розмови в дусі: «Мені заборонено дозволяти». А може, під час нападу була саме ця касирка? Почну тикати в обличчя об’єктив і блимати фотоспалахом — це нагадає їй пістолетне дуло й викличе стрес. Я відійшов трохи вбік і зафіксував сліди спроби пограбування на стіні Всесоюзної Виставки Досягнень Народного Господарства. Теж певні «досягнення», але ці сліди, звичайно ж, були ще не тими ягідками, що визріли на «Норд-Ості».

ДВА КОСМОСИ

Прямую в Музей космонавтики. Він мене вразив своєю зачуханістю.

Чорний модуль «Схід» — бляшанка один на півтора. В ній і тулився Гагарін. Вона викликає огиду й почуття безмежної поваги до людини, яка зуміла в ній вижити. Решта експонатів породжують такі ж відчуття.

Немолода екскурсовод повідомила зворушливу деталь з приводу того, що одну із собачок, яких закинули на орбіту, вдалося успішно повернути, і «вона жила в інституті довго й щасливо, а потім з неї зробили опудало». «Щасливе опудало», що стояло тут же, розчулення, прямо скажу, не викликало.

Коли ми з екскурсоводом розговорилися, то разом дійшли висновку, що принцип реактивного руху вичерпав себе, і представлена експозиція — підсумок цього процесу. Очевидними є два варіанти розвитку: або через підсвідомість (будь-яка людина, навіть «трієчник», є моделлю Космосу, тобто проникнення в макрокосм через мікро), або час відкривати принципово новий, пов’язаний з магнітними полями, спосіб пересування, як на літаючих тарілках. Інопланетяни, мабуть, сміються, коли спостерігають, як ми спалюємо тонни переробленої нафти — крові Землі.

Йду до іншого космосу — готельного. Готель «Космос» зачаровує своїми пропорціями ще здалеку. Дуга по периметру будівлі фокусує небо.

Радянському Союзу терміново потрібно було закріпити космічні успіхи на рівні «готельно-комунального господарства» (недарма цей суперготель стоїть поряд з ВДНГ).

Символічно, що «Космос» — місце, де СРСР контактував із позамежним світом, із закордоном. Саме тут з’явилися перші фарцівники та валютні повії.

Ось, нарешті, і я всередині цього легендарного, «найзакритішого» готелю епохи перерозвиненого соціалізму. У чорних дзеркальних колонах відбиваються білі кулі, схожі на ряд місяців. Радянський громадянин, звиклий до побутового варварства, потрапляючи сюди, переживав екстаз. На нього діяла гармонія умовного космосу, підтримувана силою валюти. Хто потрапляв сюди — вже належав до іншого світу. Звісно, за такими починала стежити спецслужба. Й справді, той, хто ставав тутешнім завсідником, часто опинявся за кордоном. Це логічно: якщо товариш навідувався в «шлюз», то зрештою той закривався лише з одного боку. Але й тепер це є улюбленим місцем елітного бомонду.

П’ю міцну, «космічну» каву за 64 рублі (12 гривень). Переді мною букет штучних фіалок, а внизу, в холі, штуковина, яка нагадує космічні маятники, що продаються на ринку, тільки в сто разів більша. Цікавий набір товару у виблискуючих кіосках: антикварні фотоапарати, ікони, копії соборів і шахи у вигляді римських воїнів і східних сарацинів. Просто сучасність: протиставлення Заходу й Сходу. І поруч з шахами в «Зоряній серії» — диск «Океану Ельзи». Чим далі від дому — тим більше Вакарчука!

НАДІЙНЕ «ВКЛАДЕННЯДУМОК»

Захотілося відвідати новий Арбат. Ця перероблена вулиця стала символом уже Перебудовної свободи: вуличних артистів, молодіжних тусовок і збіговисьок любителів кричати до хрипоти на політичні теми.

Я переплутав і вийшов на метро «Бібліотека імені Леніна» (метро в Москві — споруда, яка щодо заплутаності може конкурувати з лабіринтом Мінотавра, навіть якщо ходити, не відриваючи голови від карти-схеми). Вискочив на Боровицькій.

Мимо простує мужичок: попеляста грива волосся, пшеничні вуса, блакитні, близько посаджені очі, великий задьористий ніс. Щось у його вигляді є від запорозького козака. Запитую:

— Далеко звідси Арбат?

— А ви не були на Арбаті?

— Був разів десь з п’ятнадцять, тільки-от зараз вийшов з іншого боку.

— Там, — махнув він у потрібний бік.

Від мужика відгонило спиртним.

— Не дивилися вчора кіно по телевізору про римського імператора? — запитав він, попрямувавши паралельним курсом.

— Ні, цікаве?

— Дуже. До речі, він на вас схожий.

— Напевно, це — непогано. Імператор — не остання людина.

— Імператор — це в державі й перша, й остання людина водночас.

— Мудро, — щиро похвалив я.

Щоб закріпити враження мудрості, «козак» вирішив згадати, про якого імператора йшлося.

— Він там цеє, місто підпалив.

— Нерон! Не можу сказати, що прагну на нього бути схожим. Хоча, взагалі, на нас це схоже — понабудовувати, а потім спалити.

— Ми лише з таких і беремо приклад. А треба наслідувати природу.

— Друга мудрість.

Філософ-аматор вдоволено засміявся й тут же поцікавився:

— А ви звідки?

— З Києва.

— А я з Хмельницького! Я теж хохол! Поїхав тридцять років тому. Чим займаєтеся?

— Письменник і журналіст.

— Знаєте тут недалеко пам’ятник Гоголю? — вирішив він закріпити письменницьку тему.

— Я в курсі. Він там гігантський, ледь у сквер вміщується.

— А ви знаєте, яку Гоголь важливу місію виконав: він з’єднав українську та російську культури.

— Я б сказав більше: він заснував російську літературу. Достоєвський зауважив, що вся російська література вийшла з «Шинелі» Гоголя.

Мужик несподівано засміявся.

— Із «Шинелі»?! Ніколи не чув. Смішно... А ось там, до речі, пам’ятник Достоєвському. Але він якось не дуже добре сидить. Неакуратно.

(Дійсно, пізніше я пересвідчився, що Федір Михайлович якось негарно звалювався з табурета, наче геть п’яний. Дивно, чому для нього вибрали таку невиразну позу?)

— Ось вам і Арбат, — сказав уродженець Хмельницького. — Знаєте, мені приємно, що я зустрівся з вами. Мені здається, я у вас зробив вклад своїх думок.

— Обіцяю не втратити внеску, — запевнив я його.

Весь цей час у небі клубочився торфовий смог.

Цікавий асоціативний зв’язок: Москва в диму, номер у готелі просто пістрявіє інструкціями про пожежу; мужик, що зустрів мене на вулиці, сказав, що я схожий на підпалювача-Нерона.

Знаки Вогню — небезпечна річ!