Москва очима українця,
Для людини, яка вважає себе українським патріотом, розмовляє і думає по-українськи, перша в житті поїздка в Білокам’яну супроводжувалася всілякими боязнями і стереотипними страшилками. Тому, коли потяг «Київ — Москва» минув хутір Михайлівський, спокійно авторові цих рядків уже не спалось.
По-перше, не давало заснути повідомлення про сенсаційну перемогу Олександри Когут. Подивившись перші чотири бої львів’янки в Києві за допомогою прямої відеотранляції в інтернеті на офіційному сайті Федерації спортивної боротьби Росії, заспокоївся. Мовляв, вихід у фінал — блискучий результат. Про перемогу Саші над японкою Ю Хоріусі в бою за золото в телефонному режимі відрапортували друзі. Доводилося лише шкодувати, що не поїхав на світову першість до Москви днем раніше.
Але що чекає в цій Москві, куди їдеш вперше і абсолютно один? Одні радять не носити з собою багато грошей, остерігатися кишенькових злодіїв і не висовувати свій ніс на вулицю ввечері. Інші попереджають, аби з паспортом не розлучався навіть у туалеті. Треті жартували, щоб починав «по-мааасковски» «акати» і потихеньку готувати язик, забувши на певний час свою українську вже в Києві. Додаткового головного болю додавав один погляд на заплутану схему московського метро.
МІЛІЦІЯ
А ось і він, Київський вокзал у російській столиці. Ледве залишив його межі, як відразу ж наткнулася на трьох потужних, зростом під 190 см і вагою не менше 120 кг правоохоронців із такими злісними виразами обличчя, що миттю зрозумів, що наші «начальники в кашкетах» порівняно з ними — так, «менточки». Але сідаю в метро і їду на станцію «Цвєтной бульвар», де заздалегідь забронював готель за 85 євро на добу ще в Києві, за допомогою відповідного сайту. Пізніше це бронювання додасть клопоту вже після виселення з готелю. Але про це — трохи нижче.
Цвєтной бульвар знаходиться майже в самому центрі Москви, в 20-ти хвилинах ходьби від Красної площі і в десяти хвилинах від спорткомплексу «Олімпійський», де, власне, і проводився світовий чемпіонат із боротьби. Звичайно, ледве кинувши речі і прийнявши душ у готелі, поки є вільний час (змагання починалися о 13.00), беру фотоапарат, звісно, паспорт і за раніше запланованим за картою маршрутом курсую до Красної площі. На вулиці небагатолюдно — сьома ранку все-таки.
Через десять хвилин минаю кадебістську цитадель Луб’янку і бачу покажчик управо — Krasnaya Square. Російською покажчик, мабуть, не потрібний. Але доходжу до своєї мети, бачу зірку на Спаській башті, як уздовж дороги виникає лінія металошукачів. «Як потрапити на Красну площу?» — запитую групу з десятка міліціонерів. Ті, відчуваючи свою всемогутність, починають цинічно ржати (сміхом це назвати важко): «Ленін заснув і не хоче нікого бачити. Ніколи сюди не пройдеш. Спробуй, може, з іншого боку». Після загального захвату колег від жарту оратора зрозумів, що від цієї міліційної компашки нічого не доб’юся.
Йду «на інший бік». На наступній вуличці бачу аналогічні лінії металошукачів і міліційний натовп, що охороняє їх. Із вигляду — одні етнічні росіяни. Поза сумнівом, серед них знайдеться жартівник калібру того лисого стовпа, який чергує через два квартали. Не зупиняючись, слідую далі. І помічаю біля металошукачів, неподалік від храму Василя Блаженного (на англійському покажчику він чомусь названий Собором святого Базіля — st.Basil) одного правоохоронця кавказької зовнішності. Згадавши цитату з анекдоту: «Бачу, синку, що ти не москаль», запитую, як потрапити до Кремля. «Тут проводиться військово-музичний фестиваль «Спаська башта», — відповідає кавказець. — Сьогодні закриття. На час фестивалю площа відкрита для відвідин із десятої до третьої години дня. Із завтрашнього дня вхід знову буде вільним цілодобово».
Подякував міліціонеру за інформацію, зрозумів, що надалі, якщо й звертатимуся за допомогою, то лише до людей відверто неслов’янської зовнішності. І справді, невдовзі правоохоронець якутської зовнішності ввічливо пояснив, як обійти загорожу біля Москви-ріки. На щастя, від «тісного» спілкування з міліцією в подальші майже чотири доби перебування в Білокам’яній Бог милував. Документів у мене не перевіряли жодного разу! Навіть коли ходив по метро з великою сумкою. Міліціонери в спорткомплексі «Олімпійський» були видресирувані добре. Воно й не дивно, адже організатори розуміли, що приймають не лише гостей із постсовка.
Під час відвідин Ваганьківського кладовища навіть отримав «дружню» пораду від правоохоронця братського народу. Помітивши товстого, кошлатого і брудного кота, який зручно вклався на плиті біля могили Володимира Висоцького, спробував сфотографувати це видовище. Після двох кадрів милий і явно ручний, незважаючи на бездомність, кіт підійшов до ніг поніжитися. З іншого боку бічним зором помічаю наближення двометрового лоба середніх років у міліційній формі. «Раджу не сильно захоплюватися фотографуванням, — посміхнувся. — Зрозумів?» Звичайно, зрозумів. Як тут не зрозумієш?
Але в результаті, моральну сатисфакцію вдалося отримати. Добу по тому вирішив подивитися на чучело Леніна в Мавзолеї. Коли побачив чергу в два яруси —зжахнувся. Вхід на Красну площу з боку кремлівської стіни біля Історичного музею був закритий металевою огорожею із двох боків. Одна огорожа починалася з боку Олександровського саду, друга — неподалік від початку поховань комуністичних деспотів. Відповідно, одна стометрова черга біля одного металошукача, друга — біля іншого. Приблизно прикинув, що стояти довелося б не менше двох годин.
«Моя любов до гаркавого вождя не настільки безмежна», — подумав і почав шукати лазівки з того боку, де знаходилася голова другої черги. Там, на розі Історичного музею міліціонерки охороняли хвіртку, через яку запускали в камеру схову, що розташовується поруч. Поки правоохорониці сперечалися з англомовними іноземцями, вирішив включити дурника і сказав, що прямую до сувенірної лавки, що розташована поруч із камерою схову. Мабуть, мене сприйняли за свого і спокійно пропустили. Що ж, купую два магнітики на холодильник по 100 рублів кожен, віддаю 40 рублів за зберігання фотоапарата і телефону (до дідуся Ульянова з цими речами не можна) і виходжу якраз попереду черги! Ще мить — крокую алеєю, на якій поховані Сталін, Орджонікідзе, Ворошилов, Фрунзе і інші кати моєї нації.
ПАМ’ЯТЬ
Узагалі, Москва — місто контрастів. Абсурдних контрастів. Увесь світ дивується, як можна поруч із величним собором Василя Блаженного спорудити лобне місце для проведення страт. До цього додумався цар Іван Грозний у XVI столітті. А солдат зі списами і мечами поруч із образами святих на вражаючому своїми масштабами храмі Христа Спасителя зобразили вже сучасні «рятівники людських душ». Незрозуміло також, чому Музей образотворчих мистецтв носить ім’я поета Пушкіна. Але найбільше вразило сусідство пам’ятника друкареві Івану Федорову. Довкола нього один на одному розташовані представництва знаменитих автокомпаній Ferrari, Maserati, Lamborghini, Bentley. Унікальна гармонія!
А ось чому ми, українці, можемо повчитися в росіян, так це бережливому ставленню до пам’яті видатних спортсменів. Сумно, але, наприклад, видатний гандбольний тренер Ігор Турчин похований на заміському кладовищі «Берківці», а капітан славетного футбольного «Динамо» 1975 року Віктор Колотов отримав вічний спокій зовсім не на центральній алеї Лісового кладовища. Таких прикладів, на жаль, безліч. У нашій країні на головному некрополі столиці — Байковому кладовищі — набагато простіше знайти місце для мажора, який загинув від дуже розкішного життя, для депутатів і екс-міністрів, яких Генпрокуратура офіційно називає злочинцями.
На центральній алеї Ваганьківського кладовища Москви могили видатних спортсменів — часто-густо. Біля самого входу з великої кам’яної плити дивиться видатний хокейний тренер Аркадій Чернишов. Трохи далі два гранітні хлопчики — в бейсбольній кепці і тюбетейці — схилилися над могилою знаменитого нападаючого, а потім і чудового футбольного тренера Костянтина Бескова. Поруч підноситься стела на місці поховання баскетбольного метра Олександра Гомельського. Як завжди суворий погляд хокейного маестро Анатолія Тарасова.
Під пам’ятником із фотографією чемпіона Європи-1960 з футболу Валентина Бубукіна — футбольне поле. Кращий воротар ХХ століття Лев Яшин вибитий із каменя в повний зріст. Перед ним — символічний воротарський майданчик. Могила олімпійського чемпіона Інсбрука з хокею Євгена Майорова зроблена у формі шайби. Поруч покоїться тіло видатного фігуриста Сергія Гринькова. Під хрестом розміщений камінь, символізуючий шматок льоду. На могилі славетного футболіста Едуарда Стрельцова хтось з шанувальників наклеїв аркуш паперу з віршами про «Торпедо» 50-х...
БОРОТЬБА
Власне, воно й не дивно, що чемпіонат світу з боротьби був організований так, щоб кожна дрібниця була обернена на благо доморослим майстрам килима — починаючи від сприятливого жеребкування і закінчуючи симпатіями суддів. Крім того, неповторну ауру на трибунах створювали вболівальники. Дагестанці, осетини, чеченці, якути і, власне, корінні росіяни створювали на трибунах спорткомплексу «Олімпійський» фантастичну, ні з чим не порівнянну атмосферу.
Для більшості учасників чемпіонату світу такий шумовий супровід ставав додатковим психологічним навантаженням. При цьому, російський (за паспортом) глядач зовсім не обов’язково вболівав за представника Росії. Наприклад, осетини підтримували представників свого етносу — українця Алдатова, вірменина Лалієва, канадця Плієва, росіянина Кудухова.
Яскравою ілюстрацією пристрастей уболівальників був фінал у найпрестижнішій ваговій категорії у вільній боротьбі — до 120 кг. У фіналі зійшлися дагестанець Білял Махов, який представляв Росію, і осетин Артур Таймазов, який раніше вигравав два олімпійських «золота» під прапором Узбекистану. Так вийшло, що на трибунах «Олімпійського» осетинів було більше. Виходячи з цього, номінальний гість Таймазов отримав більшу підтримку, ніж борець, який представляв країну-організатора. Щоправда, це не завадило Махову перемогти і стати трикратним чемпіоном світу.
Цією своєю перемогою Білял сильно обрадував дагестанських журналістів, які були засмучені, що їхніх представників у збірній Росії із вільної боротьби цього разу було настільки багато — всього один. Але, будучи справжніми цінителями борцівської майстерності, дагестанці підтримували борців яскравих, з іскрометною технікою. Зрозуміло, що до числа їхніх улюбленців увійшли українці Василь Федоришин (вагова категорія — до 60 кг) і Андрій Стадник (до 66 кг).
Колега-журналіст з Якутії теж симпатизував Федоришину і сильно засмутився його поразці від росіянина Бесика Кудухова у фінальній сутичці. А ще цей якут щиро радів першій в історії перемозі індійського борця на чемпіонатах світу з боротьби. І не біда, що Сушил Кумар, який представляє вагову категорію до 66 кг, у фіналі здолав осетина Алана Гогаєва, який представляв Росію.
Під час боїв у спорткомплексі «Олімпійський» були присутні багато зірок боротьби. У їхньому числі — трикратний олімпійський чемпіон Олександр Медведь, володарі двох золотих олімпійських нагород Арсен Фадзаєв і Махарбек Хадарцов, олімпійські чемпіони Анатолій Бєлоглазов, Михайло Маміашвілі... Втім, хіба всіх можливо згадати? Прикро лише, що ці зірки виявилися, по суті, відокремленими від простолюддя. Про що казати, якщо навіть наставник збірної України Руслан Савлохов не мав можливості проходити до віп-зони і потрапив туди лише одного разу, за допомогою ще одного олімпійського чемпіона, президента Асоціації спортивної боротьби України Ельбруса Тедеєва.
Найближчими до народу виявилися найвидатніші — трикратні олімпійські чемпіони «греко-римлянин» Олександр Карелін і «вільноборець» Бувайсар Сайтієв. Карелін і зовсім упродовж усіх змагань сидів між звичайними глядачами. Він і Сайтієв, напевно, єдині довго і терпляче спілкувалися з пресою. Бувайсар же для того, щоб задовольнити прохання своїх багаточисельних шанувальників, навіть залишив «заборонену зону» і близько півгодини фотографувався і спілкувався з уболівальниками. Але Карелін, Сайтієв, наш Тедеєв — немов білі ворони на загальному фоні, що створює щільний заслін між зірками і звичайними людьми.
Як тут не згадати, наприклад, видатну японську борчиню Саорі Йошиду, яка не програла жодної сутички в міжнародних турнірах, є двократною олімпійською чемпіонкою, а в Москві вона виграла дев’яте «золото» чемпіонатів світу? З багаточисельними японськими журналістами, які прибули до Москви для освітлення мундіалю, Саорі спілкувалася дуже тепло, з багатьма обіймалася.
Зала для розминки — свята святих борців під час таких турнірів. Журналістський бейджик дозволяв туди зайти і постежити за процесом підготовки зсередини. Ось на крайній лавці розташувалися українські збірники. Руслану Савлохову було достатньо грізного погляду, аби підопічні зрозуміли свої помилки. Схвальні нотки в тоні розмови нашого тренера в ході турніру почув лише одного разу. Кивнувши головою вправо, в тому напрямі, де сидів Василь Федоришин, який щойно вийшов у фінал, Руслан Сосланович тихо сказав: «Чоловік».
День змагання в провідних борців на чемпіонаті світу тривав майже дев’ять годин без перерви. П’ять-шість бійок, між ними — масаж у спеціально обладнаних кабінках, психологічний настрій, розминка. Часу не те, аби вийти за межі зали і поїсти, не залишалося. Наші тренери підготували бутерброди з сиром і чай у термосах. «А Україна все їсть!» — доброзичливо жартували над нашою делегацією російські тренери.
У кутку зали для розминки — чотири плазмові телевізори. Біля них — постійний аншлаг і емоційна реакція. На кожному екрані ведеться трансляція з окремого килиму (зала змагання — за ширмою). Аналогічні «плазми» встановлені у величезному прес-центрі, змонтованому на місці баскетбольного майданчика. Ширмою розділені сто робочих місць для пишучої братії, по інший бік працюють фотокори. Кожне робоче місце обладнане інтернетом. Для комфорту представників ЗМІ — столики, де можна приготувати в одноразових стаканчиках чай або каву, попити води.
На щастя, в прес-центрі було встановлено шість стаціонарних комп’ютерів. На щастя, бо кореспондент «СПОРТглавреду» загубив дорогою блок живлення до особистого ноутбука. Тому сидіти доводилося до півночі. До дванадцятої ночі, коли прес-центр зачинявся, потрібно було встигнути підготувати і розмістити на нашому сайті всі матеріали за підсумками дня змагання.
Потім — нічним Олімпійським проспектом пішки до готелю. Це десять хвилин ходьби. Поруч парк, у ньому — багато молоді. Ніхто не чіплявся, хоча в першу подібну пішу ніч хвилювання відчувалося. Через те, що з собою доводилося тягнути фотокамеру і той же ноутбук, що використовувався в економному режимі, бо там встановлений фотошоп. Власне, в цілодобовій кафешці поруч із готелем на Цвєтном бульварі о першій годині ночі була можливість єдиний раз упродовж дня нормально, а не похапцем, поїсти.
P.S. Неділя. 23.20 за московським часом. Дивлюся на телефон. Він висвічує 22.20 — час рідний, київський. «Холєра, всьо, нарешті їду». Успішно повернувшись на рідну землю і підключивши ноутбук, знаходжу в електронці, що, мовляв, ви не оселилися в заброньованому номері і згідно з правилами з вашої зарплатної картки будуть зняті гроші, що дорівнюють проживанню в готелі впродовж доби. Починаю з’ясовувати. Виявляється, раніше в мережі готелів був один власник, тепер їх стало двоє. «Мабуть, в інтернеті в системі бронювання розділення ще немає, — пояснює мені жіночий голос по той бік дроту. — Ми все з’ясуємо». Однак чіткої відповіді на запитання, чи не залишився я в боргу перед Москвою, не отримав навіть через тиждень...
Редакція «СПОРТглавреду» дякує Асоціації спортивної боротьби за сприяння в поїздці кореспондента видання на чемпіонат світу до Москви.
