Ми і Вони: рандеву ображених
Про нашого «середнього українця» — пересічного обивателя — його матеріальне становище (нужденне), соціо-психологічні характеристики (стан розчарування, песимізму, депресії), соціальну поведінку (пасивність, байдужість), про взаємовідносини суспільства і держави написано немало, також і у газеті «День». Є проблеми, що викликають особливий моральний неспокій. До одної з них хочу звернутися.
Ми і Вони. Громадяни-обивателі і влада, її слуги-чиновники. Ми — різні люди, у нас і в них різне на думці, різні цілі й інтереси. Ми вже не діти, дорослішаємо, нікому і нічому не віримо, вчимося, хто як тільки може, використовувати державу і владу, хитрувати з нею — собі на користь. У нас і в них різна політика, тобто «лінія поведінки». Ми живемо в паралельних світах і наші дороги продовжують стрімко розбігатися. Нас мало цікавить, чим там вони, політики-державники, займаються, що нове затівають — аби лише дали нам спокій, бо маємо своє на думці: нам би тарифи менші, зарплату нормальну, і гаманець від тих цін не так худнув...
Це сказав не я. Це говорить харків’янка Олена Маркосян («День» №108) і багато з нас, а передусім люди міського середовища, знаходять у цьому й свою «точку зору».
Щиро кажучи, мені імпонує те, що сприймаю як проповідь суверенності людини, її волі, її природних прав. Це як у Ніцше мовить Заратустра: «Там, де закінчується держава, починається людина...»
Не любити владу — річ нормальна, тим більше, якщо влада сама дає підстави для цього (хоч би й тим, що не є своєю, чи «нашою» за духом). Не знаю країни, де б влада була «кохана» її громадянами. Мені зрозумілі такі їхні відгуки: «Якщо ти, державо, так далеко поза контролем громадськості, якщо ви, панове чиновники, так багато на себе берете, у все втручаєтесь, то давайте собі раду самі, без нас».
Але це не може тривати нескінченно. Взаємна відчуженість є дискомфортною для обох сторін, і леліяти в собі горду відстороненість, стояння спиною одне до одного — це виглядає, радше, як трагікомедія, а не громадянська позиція мудрих і відповідальних. Громадяни-обивателі і держава, її влада постійно зустрічаються одне з одним і виникають ситуації, коли мусимо прямо і відверто глянути у вічі одне одному, висловитись і бути почутими. Нам бракує відкритого і щирого діалогу. Влада має повернути довіру суспільства до себе, а для цього треба, принаймні, не обманювати його, обговорювати з ним усі проблеми, не утаювати нічого. Але й не перекладати свої, суто владні клопоти, свою ношу відповідальності на плечі народу.
Не тішить мене отой «паралельний» обиватель, з його постійними «хитруваннями» (либонь, навколо субсидій, пільг, лічильників у квартирі і под., таке його «дорослішання». Не тішить «мудрість» цього, з дозволу сказати, «електорату» й носія «волі народу», який признається: «Що людям варто кинути до урни ще якогось там папірця — та нічого! На, дорога і державна владо, візьми і відчепися — не до тебе». Зацитував цей відтворений згадуваною вже харків’янкою «стан душі» звичайного обивателя — і снується щось про «грішного ангела», наше лукавство і конформізм. Чи про банальне фрондерство з нудьги.
Не тішить прихід нових молодих — «розумних, цинічних, прагматичних» (В. Піховшек), так само й застереження іншої пані в газеті — не переймати в американців їхню довірливість, віру у «високі слова», бо не є отой наш цинічний прагматизм чи прагматичний цинізм, як і моральний релятивізм, позитивною якістю людини. Такої Людини, що розрізняє Добро і Зло. Чи тепер у нас це вже вийшло з моди?
