«Ми приречені перемагати»

Фактично від самого початку бойових дій на сході України «День» записує і публікує історії тих, хто нині захищає цілісність країни — військових та добровольців. Із таких особистих історій — часто емоційних, сумних чи, навпаки, оптимістичних (попри все!), пережитих кожним з бійців, зрештою і складеться одна велика історія цієї війни. Сьогодні «День» публікує три історії — 53-річного водія швидкої допомоги сільської лікарні Павла Петренка, який нині воює у складі 128-ї Мукачівської гірськострілецької бригади, 20-річного нацгвардійця Миколи Каблаша і 49-річного письменника, а нині заступника командира батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка.

Добровольчий батальйон «ОУН» у Пісках із 12 серпня. Під час служби в зоні АТО ці бійці не потрапляли в полон. За весь час було поранено 20 осіб з його складу. Першої втрати батальйон зазнав 23 листопада під час артилерійського обстрілу села. Внаслідок прямого потрапляння снаряду була пробита стіна будинку, де перебував 50-річний Андрій Юрга. Воїн загинув на місці.

Як розповідають бійці, за три місяці «окопної війни», яка триває досі, жоден день не минув без обстрілів їхніх позицій. «Ці місяці нагадують Першу світову. Умовно кажучи, авіацію ще не винайдено, гелікоптери не літають, працює артилерія. І ситуація наступна — ми перші не стріляємо. Коли вони накривають наші позиції «Градами», мінометами — ми починаємо стріляти у відповідь. Незважаючи на формальне перемир’я, яке не тривало жодного дня, позиції батальйону «ОУН» обстрілюють щодня, часто підходять дуже близько до нас і ведуть бої зі стрілецькою зброєю. Ми стоїмо за кілька кілометрів від аеропорту. Через наші позиції намагається прорватися ворог. Разом з нами дислокуються й інші підрозділи — батальйон «Правого сектору» і бригади Збройних сил України», — каже заступник командира батальйону «ОУН» Борис Гуменюк, у мирному житті — письменник.

«ДУЖЕ ПОПРОШУ УКРАЇНЦІВ НЕ РОЗСЛАБЛЯТИСЯ»

— Наш батальйон перебуває у розташуванні 93-ї бригади. Як окремий підрозділ з юридичної точки зору ми не існуємо, не маємо жодного статусу. Тому для нас важлива підтримка волонтерів. Географія допомоги батальйону «ОУН» колосальна — США, Австралія, Італія, Іспанія, Німеччина, Польща і всі куточки України, — розповідає Борис Гуменюк. — Наші потреби на 90% забезпечують волонтери. Військова амуніція, бронежилети, каски, продукти харчування, транспорт, бензин — у нас є все необхідне завдяки українському народу. Наприклад, раз на місяць приїжджає волонтер із Івано-Франківська, а волонтери Краматорська допомагають двічі на тиждень. Волонтери приїжджають до наших позицій наскільки можна близько. Наші хлопці виїжджають їм назустріч і перевантажують допомогу. Але вся допомога, що до нас надходить — це розхідні матеріали. Бо, наприклад, нам презентували мікроавтобус, він може їздити три місяці, а може їздити три години. Якщо в нього вцілить снаряд — автомобіля не буде. Так само буржуйки: ми поставили в приміщення чи в бліндаж, поцілила міна — немає бліндажа, немає буржуйки...

— У якій області сформовано найактивніший волонтерський рух допомоги бійцям ОУН?

— Наприклад, у Львові у нас потужний волонтерський пункт, і функціонує первинний мобілізаційний пункт. Львів і ОУН поняття нероздільні, і так триває вже не одне десятиліття. Дуже попрошу волонтерів і весь український народ не розслаблятися, бо ця війна надовго. Ми нині повинні бути як ніколи згуртовані.

«ЯКБИ РОСІЯНИ ДІЗНАЛИСЯ ПРО МАСШТАБИ ВТРАТ, У РОСІЇ ПОЧАЛИСЯ Б ЖІНОЧІ БУНТИ»

— Бійці батальйону «ОУН» перебувають дуже близько до ворога. Хто стоїть по той бік фронту?

— Насправді зовсім неоднорідна маса. Я б її умовно поділив на кілька сегментів. Перший — це ті, яких ми називаємо сепаратистами, тобто люди, які мають паспорт громадянина України і підняли зброю на власну країну. Є інші — найманці з інших країн світу — кавказці, білоруси, росіяни. Це запеклі люди і дуже часто з кримінальним минулим, мародери. Є кадрові російські військові. Вони не вважають нас своїми ворогами, але їм віддали наказ, у них є вибір або виконати наказ і їхати в Україну, або піти під трибунал, бути звинуваченим у зраді батьківщини. Звичайно, є серед них дурні, які ведуться на російську пропаганду. А є ті, які не вважають нас своїми ворогами, але вони тут, стоять навпроти нас.

— Чи відома приблизна кількість загиблих з боку ворога?

— Насправді за різними даними, в тому числі за даними, якими володіє батальйон «ОУН», сьогодні росіян загинуло приблизно половину від того, скільки Радянський Союз втратив за десять років в Афганській війні. Тут росіяни втратили 5—6 тисяч бійців. Морги Таганрога, Ростова-на-Дону забиті трупами. Біля моргів стоять рефрижератори, які теж забиті трупами. Вони дозовано відправляють тіла рідним, бо бояться наразитися на материнські бунти всередині країни.

— Чи зможуть українські бійці звільнити захоплені території за умови відповідного наказу?

— Ми обороняємо Піски, там вже практично немає мирного населення. Там, можна сказати, цілих будинків вже немає. Ми чекаємо політичної волі керівництва нашої держави, яке видасть наказ про наступ. Ми готові виконати такий наказ. На українцях лежить історична місія. Я розумію, що ллється кров, гинуть кращі хлопці, але у нас немає іншого виходу — треба зруйнувати тоталітарний режим. Ми приречені воювати, ми приречені перемагати.