«Ми уже втратили Київ як місто архітектури. I зараз ми можемо втратити Львів»

Ви колись були у Львові? Якщо так, то, певно, найперше, що згадуєте про це місто, — його чудову архітектуру. Якщо не були, то також найперше спадають на гадку зображення старовинних будівель, побачених колись на світлинах. На жаль, останніми часами у Львові часто вирують пристрасті саме довкола збереження архітектурних пам’яток. Ми поспілкувалися із Тетяною КАЗАНЦЕВОЮ, доценткою кафедри дизайну та основ архітектури Інституту архітектури «Львівської політехніки», про сучасні проекти у серці старовинного Львова, про культуру минулого сторіччя, до якої нам не скоро вдасться наблизитися, і про підготовку майбутніх львівських зодчих.

«МИ У ЛЬВОВІ, А НЕ У ЧЕРГОВОМУ БЕЗЛИКОМУ МІСТІ»

— Почну із найактуальнішого: виконавчий комітет Львівської міської ради погодив знесення будинку на вулиці Сахарова, 52 (кам’яниця аптекаря Терлецького), а замість нього спорудять скляний офіс для ІТ-компаній. Яке ваше ставлення до такого рішення?

— Дуже добре, що ви порушили це питання. Цей об’єкт є надзвичайно цінний тому, що вся архітектура австро-угорського періоду будувалася визначними архітекторами. Тоді архітектори не були просто випускниками університету (приміром, «Львівської політехніки»), вони мали здобути архітектурну концесію, тобто дозвіл на будівництво. Серед архітекторів тоді були тільки визначні постаті. Ми можемо припустити, оскільки вілла розташована на території Кастелівки (район, який обмежується вулицями Чупринки, Сахарова, Котляревського), що ця будівля була збудована Юліаном Захарієвичем та Іваном Левинським, бо вона входить до загальної концепції їхнього будівництва. Якщо все ж не ними, то кимось із тогочасних видатних архітекторів. Припускаю, що це міг бути Владислав Садловський, бо ця архітектура є чимось подібна до його творів. Або — Альфред Захарієвич. Я вважаю, що цей об’єкт є надзвичайно цінним з архітектурного погляду, але, крім того, він є дуже важливим для масштабу вулиці Сахарова і вулиці Горбачевського. Я мешкаю в тому районі, то моя дільниця, і мені дуже важливо бачити там не багатоповерхівку, а віллу, яка показує, що ми є у Львові, а не у черговому безликому місці. Я вважаю, що вілла — це обличчя Львова і цієї дільниці.

«СУЧАСНА АРХІТЕКТУРА НЕ МАЄ БУТИ «АГРЕСИВНОЮ»

 — Як ви ставитеся до сучасних архітектурних проектів, втілених у Львові (приміром, скляні будівлі «Укрсоцбанку», готелю «Ібіс»)? Чи пасують такі будівлі Львову?

— Я вважаю їх категорично руйнівними для історичного середовища. Бо центральна частина Львова є спадщиною ЮНЕСКО. Хоча, думаю, до спадщини ЮНЕСКО могло б увійти і значно більше будівель, адже ми маємо багато цінних районів у Львові. Ці об’єкти, про які ви зараз нагадали, є у спадщині ЮНЕСКО. А такі скляні будівлі є руйнівними, вони руйнують масштаб, нівелюють історичну забудову, яка оточує їх. Я не раз спілкувалася з людьми, які далекі від архітектури, не є фахівцями, але вони також казали, що оця нова забудова є дисгармонійною, на неї навіть нецікаво дивитися. «Старі будівлі є привабливі, цікаві», — це я зараз оповідаю думку аматора. Звичайні люди навіть уникають дивитися на ці будівлі, бо вважають, що вони зіпсували вигляд вулиці. Я спеціально наводжу думку не фахівця, бо це також важливо: люди тепер змінюють свій маршрут, щоб лише не зіткнутися, не потрапити на ці скляні споруди.

Досвід історичних міст, зокрема Венеції, показує, що варто сучасне будівництво робити у тих самих пропорціях, у тих самих масштабах, що й стара забудова. Тоді сучасна архітектура не впадатиме нам в очі, не буле «агресивною». Те, що ми бачимо у нас, у Львові: архітектор дуже хоче себе показати, але переважно це невдалий досвід.

Коли збудували будівлю «Укрсоцбанку» на площі Міцкевича, то це зруйнувало єдину в Європі цілісно збережену площу ХІХ століття. Бо інших таких прекрасних прикладів немає. Невдалість цього сучасного будівництва простежуємо завдяки світлинам, які роблять фотографи у Львові. Ніхто не фотографує пам’ятник Адаму Міцкевичу із заднім фоном тієї скляної будівлі банку. Навіть думки такої не виникає. У нас поширюються або старовинні фото, ще такого радянського періоду, або ж сучасні фото, але з заднім фоном іншого будинку. Площа зруйнована і середовище зруйноване. Я до такого ставлюся дуже негативно. Я вважаю, що це має бути категорично заборонено.

ПУТТІ (МАЛЯТКО) В СОБОРІ Й МОНАСТИРІ БЕНЕДИКТИНОК. ПІСКОВИК З ВІДКОЛАМИ, ПОРОСЛИЙ МОХОМ, НЕРІВНОМІРНО ТОНОВАНИЙ

Маємо зберегти Львів як перлину, як невелике і надзвичайно привабливе історичне місто. В Україні більшість архітектурних пам’яток зосереджені саме у Львові. Ми уже втратили Київ як місто архітектури. Туди потрапляти страшно. Там височіють страшні хмарочоси і абсолютно зруйнований історичний масштаб. І лише в окремих місцях ми відчуваємо дух історичного Києва. І зараз ми можемо втратити Львів. Бо немає підтримки у тому числі і з боку головного архітектора Львова.

«ВОЛОДИМИР ПАТИК — ЦЕ ПОЗАЧАСОВИЙ МИТЕЦЬ, А НЕ РАДЯНСЬКИЙ»

— Ви згадали про можливість втрати архітектурних пам’яток Львова. Одна із нещодавніх резонансних ситуацій — знищення мозаїки «Рибки» біля магазину «Океан». Яке ваше ставлення до цієї події? І який найкращий вихід з такої ситуації? Чи варто відновлювати мозаїку, чи на її місці має бути щось інше?

— Я до останнього все ще не вірю у знищення мозаїки. Мені здається, що конструкторське бюро кудись дбайливо перенесло по шматочках і навіть великих фрагментах ту мозаїку, цей цінний твір, десь її зберігає і згодом ми її побачимо. Бо я, чесно кажучи, не уявляю, що люди могли піти на такий акт вандалізму. Тим паче, що це були фахові архітектори, які обертаються у тих самих колах, мають ту саму освіту, що й я. Тому я не можу цього збагнути.

Для мене особисто ця мозаїка була надзвичайно цінна, адже я в тому районі якийсь час проживала. Ми з сім’єю ходили до магазину «Океан» на каву, я в дитинстві безконечно розглядала оті риби. І це чарувало. Бо радянська архітектура безлика, там є оті хрущівки, величезні будинки-панельки. А ця мозаїка — мистецтво виконання вручну. Там кожен камінець був інакший. Я то дуже добре пам’ятаю, бо сама малюю, і для мене важливо, як ці кольори були підібрані. Я ще дивувалася, як то зблизька воно могло бути блакитне, зелене, фіолетове, а здалека воно складається у синє. То був приклад для дітей, щоб вчитися мистецтва.

КОСТЕЛ КАРМЕЛІТІВ БОСИХ — МИСТЕЦТВО СКЛАДКИ БАРОКО

Якщо дивитися з погляду фахівців, то Володимир Патик — визначний український художник, львівський художник. Це твір такого рівня, що ми не маємо казати що це є «радянське». Це позачасове. Так само ми не можемо казати, що, якщо хтось творив у певний період, приміром, у час нацистської Німеччини, то він нацист. І так само Володимир Патик — він не радянський, він — позачасовий. Він робив прекрасні речі. І ця мозаїка була чимось надзвичайним для того району. Я вважаю, що архітектори зробили передусім злочин, але й дурницю. Там є 3D-модель — нехай відновлюють. І тільки так. Іншого виходу немає. Є гарно проведені обміри, тому мозаїку потрібно відновити. Хоча це дуже коштовна річ, бо то була смальта (кольорове непрозоре скло у вигляді кубиків. — Авт.), мозаїка не на площині, а у рельєфі. Тобто робота тепер буде велика. Вони самі собі зробили велику прикрість. Бачу, що усіх архітекторів то боляче вдарило, на щастя, і головного архітектора Львова Юліана Чаплінського також. Тому, мабуть, буде відновлення.

«У НАС НЕМАЄ ПАМ’ЯТКООХОРОННОГО ВИКОНАВЧОГО МОМЕНТУ»

— У своїх дописах на Фейсбуці ви часто ділитеся фото цікавих архітектурних знахідок у Львові. Приміром, керамічний дах, який раніше був на усіх будівлях. На вашу думку, чому ми втрачаємо оцю старовинну архітектуру Львова?

— Передусім бракує освіти. Ми, фахівці, це розуміємо, але звичайні мешканці, львів’яни, цього не розуміють. Їм привабливіше пластикове вікно, ніж автентична дерев’яна столярка (дерев’яне вікно. — Авт.), бо їм хочеться отого нового. Вони не хочуть мати проблем з ізоляцією, втратою тепла, і вони не бачать тої естетики. Але щоб бачити і розуміти цінність архітектури довкола, потрібен мінімум освіти.

ДАХ ВІЛЛИ АРХІТЕКТОРА Л.-Б. РАМУЛТА — ІЗ ДОРОГОЦІННОГО СЛАНЦЮ.ЦЕЙ КОШТОВНИЙ МАТЕРІАЛ ПРИВОЗИЛИ ДО НАС АЖ ІЗ СІЛЕЗІЇ. ОГОРОЖА З ФЛЮГЕРОМ ТУТ ТЕЖ ПРЕЧУДОВІ

З іншого боку, у нас немає пам’яткоохоронного виконавчого моменту. Вся система законодавчо прописана, але вона не виконується. Тобто, якщо мешканці поміняли у будинку-пам’ятці архітектури столярку на пластикове вікно, то їх би мав чекати штраф. У нас такого немає. Або вони платять той мініштраф, який для них не є фатальним, бо сума там маленька, або, що буває частіше, їх узагалі не штрафують.

Часто бачу, що у нас руйнується не лише архітектура XVIII століття, але й готика XIV століття. Покривається тиньками, короїдами або продірявлюється якимись трубами. Руйнується навіть площа Ринок. Найбільш негативний приклад — це кам’яниця з акваріумом, з акулою, на площі Ринок, 36 (ресторан «36 По». — Авт.). Автентична структура будівлі зруйнована. Ми потрапляємо всередину — там якийсь балаган, а на горищі — якась хата. Це дуже примітивно для Львова і освічені туристи уникають такого.

З іншого боку, важливу роль відіграє «галицький дух». Галичанин постійно хоче оновлення. У нас немає такого спокою. Ґазда, господар, він мусить все оновити. І ця потреба оновлення — не є дуже добре. І з погляду архітектури треба переглянути свої звички. Як ми бачимо у Європі — облуплений тиньк чи тиньк не новий, тріщини сприймаються нормально, люди в тому живуть, бо це автентичне історичне середовище. Їм навпаки то подобається. Або стерта підлога в церкві — вони розуміють її цінність. А у нас навпаки — то мусить замінитися. Історична плитка поміняна на якусь кітчеву, як у санвузлі, в «Епіцентрі» куплена. Люди не бачать цієї цінності. Хоча я думаю, що найперше не люди мають мати певне уявлення про архітектуру, а відповідальні органи мають прийти і сказати: «То є зле, ми вас штрафуємо». І тоді руйнування історичних пам’яток буде зупинене.

СЕЦЕСІЯ НА ВУЛИЦІ ЗАВОДСЬКІЙ (РАЙОН ПІДЗАМЧЕ)

«БАГАТО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ТУТ ЖИВУТЬ, НЕ ВІДЧУВАЮТЬ МІСТО «СВОЇМ»

— В одному зі своїх дописів ви питали: «Коли ми наздоженемо львівську культуру 1910 року?» Що ви мали на увазі — матеріальну культуру чи ширше, рівень культури всього суспільства? Чи є у вас відповідь на це запитання?

— То питання було трохи філософським. Думаю, наше покоління не матиме такого щастя. Зараз шалений темп життя. Раніше життя було повільнішим, водночас люди робили якісні та гармонійні речі, яких ми тепер зробити не можемо з нашим темпом. Тут є певний дисонанс. Ми маємо багато вигод: пральну машину, інтернет, холодильник, і це б мало нам спрощувати життя, але ми замість того, щоб вдосконалюватися естетично чи морально, чомусь втрачаємо час на гонитву. Мені здається, ще велика проблема для Львова полягає у тому, що місцева інтелігенція була вивезена, вбита, знищена. Ми маємо змішане суспільство. У нас мало львів’ян. Я сама народилася у Львові, але мої батьки — ні. Це уже суміш поколінь. І багато людей, які тут мешкають, не відчувають місто «своїм», не відчувають його рідним, щоб дбати про нього. Якби це було одразу, спадково, якби людина росла і знала, що це — її, що про це треба дбати і це берегти. Ми ще маємо відлуння отого радянського режиму, комунізму. Нас вчили настільки різних, протилежних речей, що мозок звикає, свідомість звикає. Не кожна людина є свідома, щоб міркувати, аналізувати, тримається за застиглі концепції.

От навіть коли я проводжу екскурсію, то багато людей зацікавлюється, але переважно перша реакція: «У нас нічого такого нема. Воно старе, обшарпане, обдерте. І ми б переїхали в нову будівлю». Тобто у старих прекрасних спорудах живуть люди, які фактично є сліпі до тих красот. І нас є десь тисяча ентузіастів. А більшість людей і гадки не має, що то є таке — автентична архітектура і чим вона є цінна, чим вона важлива.

— Ви регулярно проводите безкоштовно екскурсії львівськими вуличками. Чи є попит на такі екскурсії? Чи цікава львів’янам така тема? На які деталі порадите звертати увагу і туристам, і самим львів’янам, яку красу ми часом не помічаємо?

— Попит є великий, і це тішить. Екскурсій є багато і вони мають різний формат. Зараз я співпрацюю із ініціативою «Рік Івана Левинського», Українським культурним фондом та Центром архітектури, дизайну та урбаністики «Порохова вежа». Це дає змогу проводити екскурсії безкоштовно. Але у Львові є багато безкоштовних подій, ми ж не можемо йти на усе безкоштовне. Попри те, збирається багато людей, кожного разу дедалі більше. Я бачу, що це, якщо не геометрична прогресія, то арифметична точно. Приміром, минулого разу було більше, ніж 160 людей. І це при тому, що тоді була злива, гроза. І цей маршрут ми уже проходили, він не є загадковий чи складний. Але я бачу, що є попит людей на культуру, вони хочуть послухати. Але тут є ще момент комерційний. Адже із тих 160 людей не кожен може піти на платну екскурсію. Так, нехай це ціна «сходити в кав’ярню», але людей це стримує. Суспільство є бідне, воно думає: «Чи то піти до крамниці купити собі вечерю, чи піти на екскурсію». А от на безкоштовні екскурсії ідуть. Дуже гарно, що у людей світяться очі, їм цікаво і вони готові чотири години ходити під дощем і слухати про архітектуру і про Львів. Попит є. Ходять переважно львів’яни, а також ті, хто приїхав до міста у гості, львів’яни їх із собою тягнуть. А також приходять «колишні» львів’яни. Вони ностальгують, тужать за містом.

— Поділіться трьома найцікавішими для вас історіями львівських будинків, які ви розповідаєте на екскурсіях.

Iсторія перша:

КУЛЬПАРКІВСЬКА ЛІКАРНЯ

Кульпарківська лікарня (Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня. — Авт.) — це особливе місце. Цей важливий історичний комплекс займає 20, 8 гектара. Я багато разів проходила повз цю лікарню, і до знайомства з нею мені не здавалося, що цей комплекс такий цінний. Але це унікальна річ, яка створена для оздоровлення. Людина потрапляє туди, хвора психічно чи душевно, і на собі відчуває ті «ходи», створені архітекторами і ландшафтними дизайнерами. Приміром, тут закладений величезний простір, де взагалі немає будівель. Людина йде собі, наче серед лісу, і відпочиває. Адже цей комплекс будували у ХІХ столітті, коли вважали, що місто — це машина, це велике зло, урбанізація, техніка. І тоді ми потрапляємо до цього «зеленого світу» — і вже наш розум відпочиває. І тут раптом оп! — доріжка серед лісу несподівано повертає — і ми бачимо прекрасний об’єкт, схожий на замок. І це дуже гарно.

РУДОВОЛОСІ ЕМОЦІЙНІ АНГЕЛИ. ІНТЕР’ЄР, ВІДОМИЙ БАГАТЬОМ, — НА ЩАСТЯ, ФАКТИЧНО ЗБЕРЕЖЕНИЙ, ОХОРОНЯЄТЬСЯ, В ТОМУ ЧИСЛІ  ДЕСЯТКОЮ КОТІВ

Там немає враження, що ти у лікарні, що тебе повинні лікувати. Там є асоціація лише з прекрасним: замок, церква, ми зараз немов у палаці, ми — панство. І це таке відкриття. Це як у Греції із їхнім раптовим катарсисом, переживанням чогось прекрасного. І уже цей момент повинен бути оздоровчим. І це дуже важливо для лікарні, що вона оточена величезним парком. У нас є подібний приклад у Відні — там Отто Ваґнер будував психіатричну лікарню на околицях Відня. І там також є величезний парк, до церкви потрібно йти пішки через ліс 30—40 хвилин. А зараз у нас міські чиновники кажуть, що той парк треба відібрати у лікарні, бо «то пустує величезна територія, яку треба забудувати багатоповерхівками». Це неправильний підхід, без розуміння питання. Тому я тішуся, що екскурсія цим комплексом стала така популярна.

Iсторія друга:

ЦЕРКВА СВЯТОГО ГЕОРГІЯ

Зазвичай у мене дуже швидко набирається група на екскурсію — два-три дні й реєстрацію закриваємо. А от у цю церкву реєстрація тривала цілий тиждень. Уся справа була у тому, що це церква Православна, ще й Московського патріархату. І люди, пам’ятаючи про те, що триває війна, мали застереження щодо екскурсії до такої церкви. Але тут йшлося про те, що будівля церкви святого Георгія — це нащадок буковинської архітектури. І саме у ній вперше правилася панахида по Тарасові Шевченку через три роки після його смерті. Служба у цій церкві ніколи не правилася російською мовою, навіть усі пам’ятні таблички — згадки про те, хто збудував, кому присвячена — усі вони українською, угорською, німецькою, але не російською. Служба велася на давнослов’янській мові. А за радянських часів ця церква завжди була на околиці і ніколи не закривалася. Вона служила своєрідним музеєм, куди зносилися усі ікони. І там зараз дуже багато цікавих творів мистецтва. Приміром, ікона «Богородиця, що плаче» з Афону. Цей храм несправедливо вважається «московським». Зараз там є дуже хороший отець-диякон, який хоче заново відкрити цю церкву людям, які мають пересторогу.

ЧИ НЕ ЄДИНЕ ТАКЕ ВІКОНЕЧКО ЗІ ЗБЕРЕЖЕНОЮ СТОЛЯРКОЮ У ЛЬВОВІ. ЩЕ Й КВІТОЧКИ ТАК ГАРНО ПОСТАВИЛИ. ВІЛЛА НА ЧУПРИНКИ, 19, АРХІТЕКТОР М. КОВАЛЬЧУК

Iсторія третя:

ЄВРЕЙСЬКИЙ ЛЬВІВ

Єврейська тема у Львові — це водночас і тема-табу, і щось дуже привабливе. Бо багато євреїв виїхало зі Львова, тому це місто їх манить, бо тут відкривається щось таке їхнє. Коли трактуєш щось у темі єврейства, то здається, що увесь Львів можна тому підпорядкувати, бо хтось у родині був єврейського походження, чи хтось із засновників чи архітекторів був євреєм, чи дільниця була єврейською. Я провела десять екскурсій на цю тему, але зараз відмовилася від такого національного трактування. Бо Львів є настільки багатокультурним містом, що ми мусимо трактувати його саме так. От, приміром, Іван Левинський, український будівничий, але замовниками його робіт часто були євреї, бо вони мали кошти. Через це новий стиль — сецесія — зміг так швидко розвинутися у Львові. Бо був хороший український архітектор і були єврейські кошти. І це «вистрілило». І ще є багато прикладів такого інтернаціонального злиття. Тому не можемо так вузьконаціонально трактувати архітектуру, мусимо в багатьох шарах, як пляцок, то зрізати, а не куштувати лише один шар.

 «Є ПРОБЛЕМА СКОРОЧЕННЯ БАЗОВИХ ДИСЦИПЛІН»

– Я б хотіла «заокруглити» нашу розмову і повернутися до вашої першої відповіді. Ви згадали у ній про студентів-архітекторів. Зараз ви викладаєте на кафедрі дизайну та основ архітектури в Інституті архітектури «Львівської політехніки». Як ви оцінюєте підготовку студентів-архітекторів, які уже завтра вийдуть з університетів і творитимуть архітектуру Львова та України?

– У нас в Інституті архітектури є така думка, що той студент, який пройшов курс навчання на архітектурі, він уже потім здатний до всього. Дуже тяжко навчатися на архітектурі, студенти часом днюють і ночують в університеті, дуже важка у них сесія. Вони мають вміти швидко, якісно і дуже багато всього креслити і малювати. І знати теоретичні науки, і математику, і мови. Освіта є надзвичайно комплексна, справжнє «спартанське виховання». Мені здається, що найважче вчитися на архітектурі.

ВІЛЛА ЮЛІЇ ФРАНЦ. ЗРУЙНОВАНИЙ ЧАСТКОВО ЛІПНИЙ ДЕКОР (ВАЗИ, ДРАКОНИ, БАЛЮСТРАДИ), АЛЕ ЗБЕРЕЖЕНІ РІДКІСНІ АВТЕНТИЧНІ ЕЛЕМЕНТИ — ЛІХТАРІ, ПОКРИТТЯ ДАХУ, СТОЛЯРКА, БІЛЬШІСТЬ ЛІПНИНИ

Але зараз є проблема скорочення базових дисциплін, які я вважаю дуже важливими. Приміром, колись рисунок викладали чотири роки навчання, а зараз лише два. Мені здається, що це дуже прикро. Адже студент, коли малює архітектуру, то він швидко її вивчає. Багато студентів мають образне мислення, їм важливо саме замалювати це, інтуїтивно сприйняти інформацію через руку. Зараз дуже швидкий світ, і було б добре, якби студент вмів швидко замалювати начерк, ескіз. Але ми не встигаємо цього навчити. Бо приходить багато дітей, і ця «обрізана» програма з рисунку не задовольняє ні студентів, ні викладачів.

По-друге, предмети історія архітектури, історія мистецтва також скорочують. Практичних занять уже немає, курс лекцій скорочено. Викладач намагається викласти масу матеріалу і не має часу поблукати зі студентами містом, подивитися на об’єкті те, чого вчать в аудиторії. Студент втрачає зв'язок із містом, у якому живе. Він доходить до четвертого курсу і через свою зайнятість не знає, де він мешкає. Йому чи Львів, чи Дніпро – байдуже. Він каже: «Я навіть не маю часу вийти і роззирнутися». І ми, викладачі, теж не надаємо такої можливості, бо у нас немає практичних занять з історії архітектури. Тому я б трохи змінила навантаження на певні предмети. Але загалом, вважаю, освіта дуже добра.