«Ми — як «швидка допомога»...

У Києві запрацювала нова форма допомоги дітям, яка дуже поширена в країнах Європи: сімейний патронат. На відміну від прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу, дитина потрапляє під патронат чужої родини на нетривалий термін — до шести місяців (щоб не встигнути звикнути). Причини можуть бути різними — відмова від дитини в пологовому будинку, підкинуті діти, безпритульні діти, насилля в сім’ї та конфлікти, смерть батьків, хвороба одинокої матері (батька). Суть у тому, щоб не надавати дитині статусу сироти чи статусу позбавленої батьківського піклування, не чекати рішення суду, яке може затягнутися на кілька місяців (при цьому дитина перебуватиме в інтернаті), а відразу, протягом доби, взяти у хай не рідну, але сім’ю, послабивши хоча б стрес дитини. І тоді, коли вона перебуває в нерідній родині, психологи, соціальні працівники працюють з біологічними батьками — щоб ті взялися за розум і не руйнували життя ні собі, ні нащадкам; у разі смерті чи відмови від дитини — відбувається пошук нової сім’ї. Така робота з кризовими сім’ями — це частина загальноєвропейської практики допомоги дітям і родинам.

У Києві щороку зменшується кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: нині таких налічується дві з половиною тисячі. При цьому фахівці кажуть, що у двох третіх випадків дитина сиротіє тому, що ніхто не допоміг зберегти сім’ю — ні держава, ні громада не допомогли родині побороти життєві труднощі. В Україні ж загалом рівень сирітства залишається надзвичайно високим — порівняно з Європою та Америкою. В останнє десятиліття він становив 1,2% — понад 100 тисяч дітей, а в останні роки зріс до 1,9%. У свою чергу, європейські та українські експерти наголошують: батькам, які не справляються зі своїми обов’язками з тих чи інших причин, спочатку потрібно допомогти — психологічно, морально, юридично. А потім уже вирішувати, чи можуть вони виховувати дитину, чи ні.

— За кордоном послуга патронатних сімей дуже добре розвинута. Причому — на рівні громади: як тільки громада дізнається, що сталося якесь лихо з родиною, відразу вирішується питання допомоги дітям у чиїхось родинах, найкраще знайомих. У нас, на жаль, найчастішим виходом є інтернат чи притулок. Насправді державний заклад має бути крайнім кроком, і навіть перебування там має бути тимчасовим, — каже директор партнерства «Кожній дитині» Василина Дибайло.

Створення проекту стало можливим за сприяння Міжнародного партнерства «Кожній дитині», яке виділити на рік 100 тисяч доларів, та КМДІ, яка зобов’язується з другої половини наступного року самостійно продовжувати фінансування роботи. На сім’ю, відповідно до проекту, планується виділяти чотири тисячі гривень плюс два прожиткових мінімуми на дитину від держави. За словами керівника партнерства «Кожній дитині» Василини Дибайло, її колеги спочатку хотіли встановити граничний термін проживання в тимчасовій родині — три місяці, щоб дитина не звикала до чужих (адже основна мета проекту — «відновлення» біологічної родити), але через наші реалії зупинилися на піврічному терміні.

— Ми — як «швидка допомога», — ділиться досвідом патронатна вихователька Наталя Дудко із Броварів, яка, маючи своїх рідних трьох дітей, з 2009 року прийняла 11 дітей, семеро з яких повернулися до біологічних родин, решту вдалося влаштувати до прийомних сімей. — У кожному випадку потрібно прийняти чужий біль як свій, шукати інший вихід із ситуації. Дуже важливо, коли в команду входять люди, які мають одну мотивацію — допомогти дитині. Це і соціальні працівники, і працівники у справах неповнолітніх, і педіатри, й вихователі дитсадків, і лікарі, й учителі, і психологи, й логопеди. Ми надаємо дітям комплекс послуг — залежно від його потреб. При цьому ми з чоловіком не позиціонуємо себе як тато і мама. Натомість ми намагаємося зробити так, щоб дитина відкрилася, тому що до нас вона потрапляє в сильному стресі, це трагедія. І дитина з першого разу не розкаже про ситуацію, в якій вона перебуває. Нам потрібно знати всі обставини її життя, щоб допомогти, і приймати її такою, якою вона є. Щоб знайти контакт, ми повинні мати великі професійні навички. Також ми є посередниками між дитиною та її батьками.

Крім професійних, потрібні ще й моральні та психологічні навички та витримка: адже жінка і чоловік, які беруть на виховання чужих дітей, постійно мають справу з її переживаннями, вони пропускають чужий біль через себе, а це дуже нелегко. Але, можливо, тому що саме досвід діяльності перших патронатних сімей у Броварах та Білій Церкві, починаючи з 2009 року (підтримка організації «Кожній дитині), став основою для подальшої роботи в Києві та, сподіваємося, в Україні.

— Найближчим часом ми будемо створювати патронатні сім’ї в Оболонському та Солом’янському районах. При цьому інші райони теж можуть підключатися до роботи, — зазначає заступник начальника Служби у справах дітей м.Києва Валентина Березіна. — Ми вже розпочали навчання соціальних працівників та пошук патронатних вихователів. Основні до них вимоги — вік від 35 до 60 років (для жінки), для чоловіка — до 65 років. Подружжя має перебувати в зареєстрованому шлюбі, проживати на спільній житловій площі й мати досвід виховання дітей. Також один з подружжя не повинен поєднувати роботу патронатного вихователя з іншим видом діяльності.

Патронатні батьки мають пройти спеціальну підготовку, якою займатимуться організації, які безпосередньо відповідають за проект — партнерство «Кожній дитині», Служба у справах дітей, КМДА. Відділення сімейного патронату в Києві працюватиме при Центрі соціально-психологічної реабілітації (нині Притулок № 1) Служби у справах дітей. Самі ж діти, яким буде необхідна допомога, проживатимуть у родинах патронатних батьків.