Михайло РАШКОВЕЦЬКИЙ: «У нас цікавіше, тому що — провінція»

Він із тяжким зітханням змальовує нинішню пустельність Одеси — немає жодного корабля біля причалів порту, на літо з'їжджається все менше відпочиваючих, зникає вируюча багатонаціональність раніше тим і примітного міста біля моря. З хитруватим здивуванням розповідає, що студентів на його лекціях несподівано багато — молоді люди віддають перевагу дискусіям перед безшабашними прогулянками квітучими бульварами. Зі сміхом називає місце свого офісу «Центру сучасного мистецтва», немов затиснутого між секс-шопом і кондитерською, — «за спиною бронзового градоначальника Воронцова». Коли спостерігаєш за Рашковецьким, директорство уявляється найбільш необтяжливою із посад, притому — з присмаком містифікаторства. Чемно й неспішно, він щодня задає логіку текстам, робочому ритму в офісі, презентаціям виставок. Михайлові Рашковецькому чудово вдається знаходити в Одесі, за відомим визначенням — місті «для життя, а не для роботи», зацікавлених людей і неймовірні приміщення, знову доводячи: «Центр сучасного мистецтва» в Одесі — це не зарозумілість «нової ідеології», а продовження добрих традицій сусідства несхожих культур.

— Михайле, Одеса — молоде місто новітньої історії, але аж ніяк не столиця, не Київ із його півторатисячолітнім вантажем минулого. А ви очолюєте «Центр сучасного мистецтва», намагаючись поєднати провінційність околиці біля моря з ...чим?

— Раніше ми часто, наперед прирікаючи себе на невдачу, ставили перед собою нездійсненні завдання. У тому числі — і глобальні. Але тепер всюди, завдяки новим медіа, відбувається процес децентралізації. Одеса — це модель столиці нестоличності, полігон, де акумулюється те, що блукає і бродить. Якесь вариво на кшталт «борщу», те, що не може заскніти в академізмі. З цього погляду вона має особливий шанс — провінція, околиця України, вона не відірвана повністю від «глобальної бібліотеки».

Чому «Центр сучасного мистецтва»? Тому що в нас у регіоні немає нічого. Адже сучасне мистецтво — це не тільки технології, а й інституції. Музей, журнал, викладацький корпус. Загреб менший від Одеси, але в ньому є Інститут сучасних медіа й Музей сучасного мистецтва. Тому ми змушені бути центром — читати лекції, вести бібліотечну роботу, замість дослідницького інституту збирати документацію, оформляти її, організовувати виставки без своєї галереї, шукати зали, приміщення. Я був би радий тільки читати лекції й писати статті, однак така адміністративна діяльність нині необхідна.

— Документація — це що, для вас також вид творчості?

— За першою освітою я філолог. Але багато років працював у художньому музеї. Я знаю, що таке бібліотека, архів, яка їхня цінність для культури. У наше «Портфоліо» ми зібрали тексти про одеське мистецтво за останні 10 років. Структура цього збірника, можливо, недосконала, але статті вже — в бібліотеці, вони не загинули, а всі разом зібрані як документ покоління. Яка їхня цінність? Покаже історія, а історикам буде що подивитися і почитати. Такий самий том ми плануємо зробити і щодо шістдесятників. У принципі — не ми повинні цим займатися. Але поки що більше нікому. Без збирання текстів у бібліотеку все провисає. Пригадати хоча б «Салони Іздебського» — без них багато чого у вітчизняній культурі початку ХХ ст. просто не було б. Це — характерний одеський феномен, коли людина пробує робити такий могутній «вінегрет» із тих, і цих, і ось таких художників різних напрямків. У нас в архіві лежать матеріали до видання «Візуальне мистецтво Одеси. Нова історія», де зібрані матеріали, що раніше ніде не публікувалися, про Кандинського, Іздебського, їхнє життя і творчість.

— Погляд назад, спроба узагальнити весь розкиданий матеріал — ця діяльність благородна, але багато в чому — звична. Однак європейський час — дуже динамічний, спрямований уперед. В Одесі, де життя дуже розмірене, спокійне й навіть вповільнене, — чи можливий тут вияв динаміки справжньої, «центрової» цивілізації?

— Загалом, «сучасне мистецтво» — продукт постіндустріального суспільства. Ми живемо в двох темпах одночасно. Живемо у всесвітній павутині, але картоплю добуваємо частіше за все не на ринку чи в магазині, а зі свого городу. Глобальна система «Інтернетціоналізму», як я її назвав, схожа на часи, коли замість класичної латині з'явилася об'єднуюча всю Римську імперію вульгарна латинь. Вона стала надалі основою національних європейських мов. Так і мова, що використовується в Інтернеті, нівелює справжню англійську, все зводить до одного знаменника. Але вийти з цієї павутини-мережі вже неможливо. Якщо в центрах світової культури люди частіше за все перебувають у стані футурошоку, і в ньому створюють сучасне мистецтво, то ми живемо просто в очікуванні «футуро», одночасно існуючи — в архаїці. Є шанс, що ось ця картопля, поєднана з веб- сайтами, створить нову якість. У цьому є своєрідність, є дивацтво, яке, я вірю, дасть можливість з'єднати колективні цінності з індивідуальними.

— Ви дуже любите дивацтво, воно вам до серця?

— Я б навіть сказав, що дивацтво — це початок сучасного мистецтва. Воно — це погляд на стерте, повсякденне, погляд з незвичайного ракурсу, в незвичайному контексті. Тобто наш центр намагається вловлювати дивацтво. У свій час я думав, що найсильніший у мистецтві Одеси — живопис. І нові, нехарактерні для Одеси види візуального мистецтва далеко не завжди здаються мені більш цікавими, ніж живопис 70—80-х років. Але для нашого регіону ці види — як і колись дивні, й центр підтримує їх насамперед. Олександр Ройтбурт — відомий живописець, але Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку придбав не його картину, а відеороботу, представлену на одній з наших виставок. Це сюрреалістичний, «відв'язний» парафраз на ейзенштейнівський епізод із Потьомкінськими сходами. Наступного року ми плануємо провести відеофестиваль коротких фільмів у приміщенні, на жаль, «померлої» Одеської кіностудії.

— Зараз на авансцену діяльності, у тому числі й художньої, вийде покоління, яке умовно можна назвати «діти шістдесятників». Чи не здається вам, що вони, відкидаючи нонконформізм «відлиги», дуже багато рефлексують і досить мало продукують нових ідей-образів, породжуючи відчуття якогось «нового застою»?

— З моєї точки зору, це, на жаль, відбувається і в Києві, і в Одесі. Оскільки застій, скажу недорікувато, «має місце бути» і в світовій культурі. Я маю на увазі той досить вузький напрямок, який називається «сучасне мистецтво» як особливий вид образотворчого мистецтва. Багато в чому це пов'язано з постмодернізмом, який весь побудований на цих рефлексіях другого та третього порядку. Він був надзвичайно цікавий свого часу — із другої половини 70-х до початку 90-х. Уже в кінці 80-х почали говорити про кризу цієї ситуації, про те, що дещо має прийти на зміну. Своїм студентам я пояснюю простий принцип, як розпізнати постмодерніста: ця людина постійно говорить «начебто», а коли повторює «насправді» — ось це вже пост-постмодерніст. Жарт, але свого часу ми обпеклися на утопіях, я маю на увазі всю нашу нещасну радянську історію, в якій активно працювали також і футуристи. У світі від цієї утопії «вертикального прогресу» вже відмовляються. Тому, коли ми говоримо про нову ідею, я підозрюю певну ідею-план, ідею-мету. Не таку, що рефлексує, а таку, що веде вперед. Та саме її поки що й немає в більш-менш оформленому вигляді ніде. Певні прориви і припущення, які десь виникають, досить швидко згасають. Невідомо, коли складеться цей новий мейн-стрім.

Ми знаходимося на межі між постіндустрією і варварством. Але припущення багатьох серйозних культурологів полягає в тому, що нове й виникає на межі. Постмодернізм, перетворившись на академізм нового типу, на деконструкцію, руйнування механізмів, як це не дивно (наскільки це і скидається на оксюморон), закостенів.

— А поява контексту, міцності, на контрасті з якою може з'явитися нова художня особистість?

— Нині можлива поява великої кількості різних контекстів, які складно пов'язані між собою. В основі всіх проектів лежить саме підкреслена інтертекстуальність. Я вірю в те, що специфіка регіонів і локальних контекстів, яка одного часу стала дуже актуальною, знову стане основою для виникнення специфічно-локального. Як грунт. Але для цього потрібен час.

— Наскільки багато в Одесі цього кочовища і відльотів із гнізда?

— Я не люблю, коли виїжджають із Одеси. І роботи, а тим більше — люди. На жаль, як і Київ, Одеса — місто тих, хто від'їжджає. Раніше тільки виїжджали, в 70-х — прекрасні живописці, у 80-х — прекрасні концептуалісти, емігрували на Захід, до Москви, багато хто з них, поїхавши, отримав європейську популярність (наприклад, група «Медгерменевтика»). Тепер, уявіть, навіть приїжджають, повертаються, отож поки що — рахунок нічийний.

— Невже це не чергові байки, на зразок: «Усе в світі нудне, окрім нашої нестабільності»?

— Я ж говорю про не зовсім нормальних людей. Про тих, хто за вдачею своєю нонконформіст. По відношенню і до правих, і до лівих. Адже наш центр — це перша мішень не лише для реалістів, але й для крайніх радикалів. Ми постійно контактуємо з одеською газетою «На дні», і вони серйозно критикують нас як таких, що не розуміють молоде мистецтво. З боку анархістів, які приходять до нас у центр, щось роблять, частенько ламають обладнання, також іде критика, в якій не вибирають виразів. Таким людям на Заході нудно. Адже в Одесі нині вижити легше, ніж у Москві. Можливо, внаслідок нашої провінційності, у нас цікавіше.

ДОВІДКА «Дня»

Михайло Рашковецький, народився 1954 року в Одесі, у 1978 році закінчив філологічний факультет Одеського державного університету, в 1992 році — факультет теорії та історії образотворчого мистецтва Інституту живопису, скульптури й архітектури (м. Санкт-Петербург, Росія). У 1982—1996 роках — завідуючий відділом виставкової роботи Одеського художнього музею. 1994 рік — куратор галереї сучасного мистецтва «Тірс», 1995 рік — виконавчий директор приватної Одеської академії мистецтв. Із 1998 року викладає курс теорії та практики сучасного мистецтва на філософському відділенні Одеського держуніверситету. З 1996 року — директор Центру сучасного мистецтва, що підтримується фондом «Відродження». Куратор більше ніж 15 великих виставок, автор багатьох каталогів, збірників статей, численних публікацій.