Мистецтво наливати молоко

Проте, якщо вже і продовжувати ризиковані «молочні» аналогії, то важлива не тільки кіноплівка (її, на щастя, в Голландії вистачає), але і посудина, в якій ця плівка утвориться. Маю на увазі незалежність манери, індивідуальність авторського почерку, що і робить голландське кіно несхожим на французьке, італійське, німецьке і т. д. В цьому значенні показовим є ранній фільм короля комерційного голлівудського кіно, Пола Верхувена, «Турецькі солодощі». Мало хто бачив ті картини, завдяки яким Верхувен отримав європейське визнання ще до всяких «Робокопів» і «Основних інстинктів». «Солодощі» 1973 року — кращий фільм не тільки для раннього Верхувена, але і для всього нідерландського кіно взагалі; на тому зійшлася більшість критиків в позаминулому році. Верхувен розповідає просту, можна сказати, мелодраматичну історію про знайдене і втрачене кохання. Нехитрий, на перший погляд, сюжет ніби відкидає глибоку смислову тінь, бо кожний рух героїв, фізичний чи душевний, супроводжується грою підтекстів, тривожними або радісними передвістками. За допомогою дуже простих засобів, а також, звичайно, прекрасної акторської роботи молодого Рутгера Хауера «Турецькі солодощі» звучать як могутня філософська притча про кохання і смерть, приправлена гіркою і солодкою правдою про природу людської пристрасті.

Ще одна значуща подія — присутність на фестивалі класики нідерландського кінематографу Йоса Стеллінга. Метр, якому наше місто, схоже, сподобалось, вже вдруге приїхав до Києва і так само залюбки і багато спілкувався з публікою та пресою. У програмі Стеллінг був представлений двома досить несхожими роботами: демонструвався його знаменитий «Стрілочник» (1986 рік), а також свіжоспечена півгодинна новела «Бензоколонка» з циклу «Еротичні історії». Остання картина начисто спростовує уявлення про Стеллінга як про похмурого майстра, який створює героїв з навмисне безвихідними долями. «Стрілочник», який найбільше відповідав подібному уявленню, в цьому смислі виглядав трохи недоречно. Ні, сама картина прекрасно виконана, кожний її епізод можна цитувати через дивовижну і насичену образність. Але післясмак віддавав нафталіном: здається, що таке кіно, загалом-то, залишилося в 1980-х, — епосі психологічних надломів і пишно скомпонованих кадрів. Не варто, однак, говорити про застарілість — швидше, самоствердження нової мови в кінематографі на певний час заглушило стару мову. Адже ті ж 30-річної давності «Турецькі солодощі» виглядали досить сучасно. Очевидно, що сьогодні глядацька і режисерська свідомість відіграє сценарій початку століття — пошук нових прийомів, добування і прийняття свіжих енергій актуальніше, ніж благородна старовина.

Саме такого роду пошуками, судячи з усього, і стурбовані молоді голландські кінематографісти. Потрібно віддати належне організаторам — практично всі основні фільми фестивалю зроблені за останні два роки. В цьому значенні «Турецькі солодощі», «Стрілочник» і «Море, яке думає», як три різночасові вершини, задавали площину внутрішніх орієнтирів, за якою можна було звіряти враження від інших робіт. І ось тут знову згадується алегорія про молоко. Саме проблема посудини, тобто форми і самостійності художніх рішень — досить серйозна. Бо, при всій різноманітності показаних стрічок, не залишало прикре відчуття того, що режисери- початківці в Голландії прагнуть бути насамперед не собою, а кимось більш знаменитим. Це особливо прикро, бо практично в усіх володіння ремеслом бездоганне. «Фірмова» нідерландська риса — уміння створити атмосферу, яка заворожує і турбує — не підкріпляється відповідним рівнем сценарію, розробкою сюжету і характерів. Так чаклунськими загадками і містичними напівтонами спочатку заманює глядача Мартін Коолховен у своїй «Амнезії». Але дуже швидко те, що відбувається на екрані, починає нагадувати «Твін Пікс» разом з «Втраченим шосе» Девіда Лінча. «Стукач» Жана ван де Фелде, стартуючи як кримінальний трилер, зрештою зависає між спробами іронізувати в стилі Тарантіно, з одного боку, і прагненням вивести сюжет до серйозної драми — з іншою. Лодевайк Країнс, який шокував публіку під час минулого фестивалю жорсткими і віртуозними короткометражками, так і не зміг втримати нитку розповіді у другій своїй повнометражній картині «З великою радістю». Мелодрама «До побачення», яка завершувала фестиваль, опинилася в полоні власного сюжету, в заїжджених рамках трикутника кохання. Не уник гріха чужих посудин і молодіжний, з претензією на культовий статус, фільм Еріка де Брауна «Дикі мідії». Тут вже проглядалися більш старовинні джерела, легендарний «Безтурботний їздець» насамперед. Однак щирість, з якою режисер благає до співчуття безпутним героям, була оцінена публікою — «Дикі мідії» отримали визнання як кращий фільм фестивалю.

Звичайно, не можна говорити про те, що нова генерація голландців не дасть вже нікого, близького за рівнем Верхувену або Стеллінгу. Адже була ще і вельми ефективна програма короткого метра (в ній, до речі, своєю «Кімнатою» дебютував як режисер Рутгер Хауер). Крім того, є безперечне акторське відкриття — Федя ван Х’юєт, виконавець головної ролі в увінчаному «Оскаром» психологічному шедеврі «Характер» (його показали в нас минулого року). Саме його прекрасна і різнопланова гра тримає на плаву «Дикі мідії», пожвавлює «Амнезію», вносить непідроблений трагізм у перипетії «Стукача». Очевидно, що в Королівстві Нідерланди є кому знімати гарне кіно і грати в ньому.

Головне — навчитися правильно наливати молоко.