Мистецтво неможливого

Хочеться почати з чого-небудь прекрасного і незабутнього. З Італії, наприклад. Хто, нехай навіть на відстані, не захоплювався пишністю її соборів, музеїв і палаццо, магічною силою фресок, картин і статуй… Запитання менш очевидне, але, зважаючи на подальшу розмову, насущне: звідки все це взялося?

Відповідь, яку енциклопедії мистецтв і путівники ігнорують: усе це —наслідки замовлення. Знамениті шедеври Ренесансу — виконання волі найзаможніших на той момент клієнтів — церкви й аристократичної олігархії. Інша річ, що замовлення виконували титани Відродження — Леонардо, Мікеланджело, Тиціан. Але суть від цього не міняється. Апеннінам одного часу пощастило на геніїв, а багаті прагнули прикрасити свій побут, попутно увічнивши себе. У других вистачило проникливості доручити цю роботу першим. У результаті й народилася країна-мрія, без якої неможливо собі уявити людську цивілізацію.

А яке, власне, відношення має цей історіографічний екскурс до наших рідних негарних реалій?

Найбільш безпосереднє. Замість Італії можна пригадати будь-яку іншу країну. Просто те, що відбувалося колись на берегах Середземномор’я, стало ідеальною моделлю побудови національної культури, відносин між мистецтвом і владою. Іншими словами, тільки-но в країні з’являється достатня кількість багатих людей, вони починають переводити «презренное злато» в мистецтво, звертаючись до сучасників цілком іншого складу — художників. Так виникають все нові і нові культурні прошарки. І ось що цікаво. Путівку в безсмертя одержують не тільки майстри, але й ті, хто платив їм за роботу, хто збирав їхні картини, кого було зображено на їхніх портретах. Історія рясніє подібними прикладами.

Звичайно, епоха нині прагматична, капіталістична. Але, знову ж, змінюється термінологія, не суть. Наш локальний післяімперський ренесанс відбудеться повноцінно, коли отримає належне втілення в мистецтві. Тоді і тільки тоді економічні (політичні, соціальні) потуги набудуть необхідного значення. Проте щоб управляти майбутнім, слід спочатку зрозуміти сьогодення. Спробу такого розуміння ми і хочемо запропонувати сьогодні.

Якщо кинути погляд на український арт-ринок із висоти, так би мовити, пташиного польоту, то перед очима з’явиться не елегантний парковий ландшафт у стилі полотен Ватто, а щось близьке до повного хаосу. Специфічна властивість цього простору — безліч обманок, помилкових об’єктів, уявних величин, про які трохи пізніше. А поки варто звернути увагу на головних гравців нашого «поля чудес». Їх троє: художник, клієнт (він же покупець, замовник, колекціонер) і посередник (він же господар галереї, він же планувальник інтер’єрів, він же консультант-мистецтвознавець). Завдання і цілі у всіх трьох абсолютно різні. Відносини, відповідно, складні. Можливості — нерівні.

Місце художника гранично зрозуміле. Він малює картину і прагне її продати. Але, як правило, його компетенція обмежується порогом майстерні. Просувати себе далі він не здатен — для цього потрібен інший талант. А конкретне замовлення — явище нині не дуже поширене. Хіба що попросять намалювати що-небудь під обстановку в новому або ремонтованому будинку, але це здатне спричинити перетворення в дизайнера, що для живописця протипоказане. Хоч робота на інтер’єр оплачується непогано. І все ж частіше перші стіни, на які вішають нову роботу, — вигородки виставкового залу. Хороший художник цінить свою працю недешево. Продав — і можна добре жити, спокійно творити. Але для цього потрібно знайти покупця.

Покупець — персона рідкісна і примхлива. Він завжди нібито в проекті, в напіввідсутності, його постійно чекають із відтінком безнадійності, він ось-ось прийде, але може й передумати. Між ним і художником дистанція не просто величезна — космічна. І справа тут навіть не в різниці доходів. Так, найсуворіший клієнт — той, хто, маючи в своєму розпорядженні кошти, має освіту та безпомилковий смак. Він сам собі експерт, і він знає, що талановите полотно — найкраще вкладення коштів. Бо з плином часу така картина тільки зростатиме в ціні. Звідси і недолік, на який страждають колекціонери і який можна назвати «комплексом Ван-Гога» — купити за дрібничку, щоб потім мати у своєму розпорядженні нечувану цінність. Чи потрібно говорити, як почуваються при цьому самі художники; компенсацією слугує те, що твір відходить до справжнього цінителя.

Проте подібних, серйозних збирачів одиниці, їхні імена всім відомі. Більш поширений той покупець, який, на відміну від художника або колекціонера, найчастіше не знає, чого хоче. Мотивації його неясні, пристрасті неартикулюються. Відбувається це, на жаль, від цілковитої непоінформованості в предметі. Негласний девіз такої публіки — «зробіть мені красиво». Реакція на сучасний живопис — «я сам так можу». Пояснення художника вони не зрозуміють, шедевр від мазанини епігона самі не відрізнять. Їм потрібен свій провідник до царства Муз, як і художникам потрібен певний парламентер на переговорах з великим, але малознаючим живопис, бізнесом. Ось тут на авансцену виходить третій персонаж, вершина дивного і заплутаного трикутника —посередник або галерист.

Його робота сповнена протиріч і не завжди приємних сюрпризів. Сама по собі галерея прибутковою бути не може. Оренда, комунальні служби, міська влада з’їдають левову частку гіпотетичного доходу. Треба, таким чином, не тільки мати бізнес на стороні, але й просто любити своє надто клопітке заняття. Тут і виникає проблема вищезазначених помилкових цінностей. Часто-густо галереї або стають ширмою для не цілком законних операцій, або скочуються до торгівлі антикваріатом, маскультовими дрібничками. Галереєю такий заклад уже назвати складно, швидше, худсалоном або дріб’язковою лавкою, але зовнішній пафос при цьому зберігається. Неінформовані покупці переважно потрапляють до таких центрів профанації, викидають гроші, відверто кажучи, чортзна на що. Серйозні галереї, де працюють розумні, інформовані консультанти, де за якість полотен господар ручається власною репутацією, — можна перерахувати на пальцях. Пара в Харкові, одна у Львові, чотири — у Києві. Навіть Одеса, по суті, вже обділена.

Залежність і автора, і покупця твору від посередника справді неперебутна. Адже, серед усього іншого, галерист на рівних із художником створює настільки тонку і делікатну річ, як вартість картини. Ціна твору — ціна імені автора. За іменем — престижність міжнародних бієнале, в яких раніше виставлявся автор, частота згадок у солідних арт-виданнях, сусідство з іншими знаменитостями, наявність робіт у мастодонтів колекціонування; чинників дуже багато, і при справжній угоді їх розглядають дуже прискiпливо. Природно, що маніпуляції трапляються часто і густо. Дутих репутацій скільки завгодно. Можуть показувати, наприклад, наявність робіт у зібраннях яких-небудь поп-зірок, хвалитися вдалим продажем з аукціону, давити кількістю виставок на Заході. Такі показники — чистої води підтасовування. Президент наддержави або надпопулярний актор — останні люди в порівнянні з малопомітним колекціонером де-небудь у Парижі; а на аукціонах можна продати що завгодно за яку завгодно ціну, але рівень цього «щось» буде діаметрально протилежним ціні.

Загалом, формальних критеріїв оцінки нема і бути не може. У тому й небезпека, і, одночасно, шарм арт-бізнесу — дуже багато тут нераціональних компонентів, багато що доводиться приймати на віру. Юридичних відносин із художником, навіть дуже обдарованим, жодна галерея як слід не оформляє. Єдина гарантія — талант самого художника. Останній може скільки завгодно не вкладатися у терміни, капризувати, торгуватися за величину свого відсотка від продажу — але йому все пробачать, якщо полотно буде хороше. Майбутніх геніїв, тобто тих, у кого варто інвестувати, знавець визначає, спираючись виключно на інтуїцію. Як правило, думки взаємно незалежних експертів стосовно якісних робіт співпадають.

Отже, маємо дивну ситуацію. Все нібито є — і нічого, насправді, немає. Безліч лжегалерей, що виставляють легіони лжехудожників — проти кількох гідних «точок», що працюють із двома десятками (кількість, яку підтверджують з різних сторін) висококласних живописців. Тотальна культурна непоінформованість потенційних покупців — і тісне навіть не коло, а гурток колекціонерів. Постійні декларації про необхідність осмисленої культурної політики — і її перманентна відсутність (взаємовідносинам мистецтва й економіки присвячено не один недіючий закон). І, проте, мистецтво продають і купують, нехай у суто «ручному режимі», за дуже пристойні суми. Відповідно, художники не вимирають, хоч балансують на межі виживання, і професія галериста залишається однією з найпрестижніших, незважаючи на її явну невигідність.

Україна — країна парадоксів…

Вихід є. Очевидний, але важкоздійснюваний. На арт-ринок повинен прийти корпоративний покупець, відповіддю якому стане корпоративна солідарність культуртрегерів. Класна, стильно підібрана колекція сучасного мистецтва — це обличчя будь-якої середньої або великої фірми, будь-якого банку. Суспільне лобіювання мистецьких інтересів — те, що дозволяє корпораціям дотримуватися вірних орієнтирів. Так у всьому світі, так повинно бути й у нас. Поява могутніх гравців умить активізує ситуацію. Актуальним мистецтвом стане престижно володіти, про нього стане модно говорити і писати, отже, й у експертів з’явиться шанс бути почутими. Тоді і рейтинги художників — а, отже, ціни на їхні картини —реально відповідатимуть рівню талантів. Помилкові цінності перестануть переважати хоч би кількісно.

Такий бажаний, на жаль, не єдиний варіант майбутнього: фінансово-культурна пастораль, де мистецтво стало повноправним сегментом економіки.

У сьогоденні — інша картина: пейзаж після битви...