«На Карачуні дев’ять хлопців наших поклали. Порошенко тоді якраз оголосив перемир’я...»

Бізнесмен Віктор Савчук — «з козацьких країв», з міста Шпола Черкаської області. Характер у чоловіка бойовий: він приїхав на Майдан 19 лютого, «коли почалися реальні дії», навесні записався до Уманського взводу Національної гвардії. Після трьох тижнів підготовки підрозділ Віктора відправили на Донбас: чоловік був на горі Карачун, у Слов’янську та Краматорську.

Савчук згадує, як по дорозі на Карачун колона військових загубилась: «Уявляєте, посеред міста відкривається люк бронемашини і військовий запитує, як вийти на Карачун. На щастя, дісталися нормально, ніхто не «здав». Навіть добре, що загубились — ніхто не знав, як ми їдемо». Із 30 днів на Карачуні Віктору найбільше запам’яталось падіння телевізійної вежі. Терористи розірвали мінами троси, які утримували споруду, і вежа заввишки 222 м рухнула. За спостереженнями Савчука, українських солдатів, які стояли поряд, врятувало те, що вежа «склалась» при падінні. Споруда впала десь опівночі, гуркіт був неймовірний, одного з військових присипало штукатуркою.

На фронті Віктору Савчуку доводилося стріляти з кулемета, збирати нерозірвані снаряди, бути водієм. Боєць згадує: «Коли йшли на Карачун, нам давали все, що просили, бо там була складна ситуація. Наш взвод отримав у два рази більше зброї, ніж увесь інший батальйон. Але бронетехніки у нас не було, хоча в Ізюмі біля штабу АТО стояло 15 — 20 БТРів, охороняли генералів». Щоб мати якийсь транспорт, згодом бійці пригнали кілька власних джипів та «газель».

Після 43 днів у зоні АТО Віктор Савчук написав рапорт на звільнення, а ще за добу попросив забрати цей рапорт назад. «Зрозумів: якщо по телевізору побачу, як наших хлопців «трощать», з дому до них побіжу, а це далеко», — сміється боєць. Після відпустки Віктор потрапив до батальйону імені генерала Кульчицького, сформованого на базі Нацгвардії. Вдома у невгамовного вояки залишився бізнес, великий будинок, машина і, найголовніше, дружина з двома синами.

Із батальйоном імені Кульчицького Віктор потрапив під Дебальцеве Донецької області. Наприкінці серпня військові Збройних сил України поряд із Дебальцевим натрапили на блокпост сепаратистів, зав’язався бій. Підрозділ Віктора відправили на підмогу. Віктор Савчук розповів: «Дорогою було три засідки. Нас розстрілювали, як на полігоні, — понад 20 поранених, двоє загиблих. Ти їдеш, а по тобі просто стріляють — ти навіть не бачиш ворога, він автомат з ями виставив і «поливає». Працювали серйозні снайпери, бо з нас десятеро отримали поранення у праву ногу — не буває такого збігу. Нас вирішили взяти у полон, але, дякувати Богу, усі ми вирвалися».

Утім, під Дебальцевим Віктора сильно ранило у ногу, зачепило артерію, також осколки потрапили у спину. Пораненого Савчука «помотало» по Україні: день у Харкові, день — в Артемівську, потім — Київ, і нещодавно бійця забрали на лікування до Німеччини. Під час переїздів країною чоловік відмовлявся від знеболюючого, пересувався тільки на авто. Віктор пояснив, чому не хотів, щоби його доправляли вертольотом: «На Карачуні дев’ять хлопців наших поклали, на моїх очах. Порошенко тоді якраз оголосив перемир’я. Хлопці привезли нам апаратуру, розмовляв з ними — ось як з вами зараз, а незабаром вони підіймаються на вертольоті — і їх з ПЗРК збивають. У радіусі півтора кілометри збирали їх шматки, тільки одного впізнали. Тепер боюсь вертольотів».

Побратими з Майдану дуже виручали Віктора на війні. За словами чоловіка, на сухому пайку довго не протягнеш, тому без волонтерів життя на фронті скінчилось би. Віктор Савчук пригадав, як між боями гуляв з побратимами: «Якось ми з товаришами поїхали під Слов’янськ і біля Карачуна купили порося на 100 кг, нам ще паяльну лампу подарували. Потім у Дебальцевому засмалили порося і по постах розділили».

Дух бійців у підрозділі Віктора підтримував священик, отець Макарій, який воював нарівні з усіма. Також Віктор регулярно спілкувався з родиною стільниковим телефоном.

На думку солдата, для перемоги українським військовим найбільше потрібна бронетехніка. «Рачки можемо лізти на ворога, але потрібні танки, — наголошує Віктор Савчук і ворочається на лікарняному ліжку, бо через осколки болить спина. — Взагалі стільки наших хлопців через дурість «покришило»! Але ні про що не жалкую, повернути б час назад —вчинив би так само. І зараз до хлопців хочеться».