На кого рівнятися?

Сьогодні близько двох-трьох відсотків молоді віком 17—35 років займається громадською роботою, є активістами громадських організацій. І ця цифра виразно демонструє рівень розвитку громадянського суспільства. На жаль, для більшості українців приклади громадянської активності залишаються радше винятками, ніж правилом. Так само, як поодинокі випадки, коли громада впливає на актуальні питання свого міста (як, наприклад, коли зупинили скандальне будівництво на вул. Гончара в Києві чи активність киян на захист Андріївського узвозу). Можна на пальцях однієї руки перелічити вчинки влади, на які та йде під тиском громадськості. Але — йде, і ці позитивні зрушення мають зумовити й інші.

— Два-три відсотки — надто мало для того, щоб захищати інтереси громади, інтереси людей. Для порівняння — в Німеччині громадською роботою займається... 80% громадян. І керівники цих організацій бояться не КРУ, а громадської асоціації платників податків, — каже завідувач лабораторії психології політичної участі Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, кандидат психологічних наук Лариса Кияшко. — Ми маємо підготувати дітей до життя в демократичному суспільстві, але, за великим рахунком, пересічні громадяни самі не знають, що таке демократичне суспільство. Ми досліджували розуміння поняття демократії у молоді: 98% із них сказали, що це права і свободи людини. На жаль, лише двоє зі 100 сказали, що демократія — це відповідальність.

Відповідальність — це найвищий вияв зрілості людини. Це усвідомлення того, що я живу не лише для себе, що мої вчинки впливають на інших людей, що від мене залежить, якою буде країна через 20—50 років тощо. І цього нам, як показують дослідження, ще вчитися й учитися. Психологи вважають, що є три рівні відповідальності. Перший — за себе, другий — за групу, третій — за суспільство. І, на жаль, не лише в молодих українців погано з відповідальністю.

— На курсах підвищення кваліфікації директорів і завучів шкіл я проводжу анкетування щодо самоідентифікації. Ці дослідження дають нам дуже яскравий приклад: зазвичай серед цього прошарку населення, який становить 98%, домінують сімейно-функціональні позиції. Це такі варіанти: «я — мама», «я — дружина», «я — вчитель»; у чоловічому варіанті: «я — батько», «я — директор», «я — керівник». І менше як один відсоток людей позиціонує себе як «я — громадянин». І це — директори шкіл та завучі. То з кого діти «зчитуватимуть» поведінку? Адже ми, дорослі, виступаємо об’єктами для наслідування, саме тут міститься точка відліку, — переконана кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інститут соціальної та політичної психології Світлана Баранова.

Соціальні психологи нагадують про «універсальний закон соціалізації» — єдність наслідування, ідентифікації та універсалізації. Якщо простіше, то для того, щоб дитині або молодій людині соціалізуватися, вона має діяти за чиїмсь образом і подобою. Тож кого, який тип поведінки збирається наслідувати або вже наслідує українська молодь?

Психологи вирішили дослідити, наскільки властиво молоді засвоювати поведінку тієї чи іншої групи: запропонували такі типажі: «патріот», «бізнесмен», «кримінальний авторитет» і «громадянин». Ці ролі були проранжовані набором якостей, які студенти мали або прийняти, або заперечити.

— Дослідження проводилося в Національному авіаційному університеті в Києві, Дніпропетровському національному університеті та Східноукраїнському національному університеті в Луганську. У ньому взяли участь 152 особи — студенти й молоді вчені. Ми їх оцінювали за такими чинниками: вміння ставити мету і її досягати, уміння приймати існування іншого, його точку зору, третій чинник — рівень конформізму (підпорядкованість традиційним нормам). Тож ми побачили, що найбільш прийнятними і бажаними для наслідування молодь вважає моделі поведінки бізнесмена, на другому місці — кримінального авторитета, — підсумовує Світлана Баранова. — Це є відображенням того, чий приклад для дітей і молоді є найбільш бажаним. Що ж до позицій громадянина і патріота, то вони виражені значно слабше: молодь розглядає патріота як такого, що не в змозі ставити конкретні цілі, не може шукати й аналізувати інформацію, легко піддається маніпулюванню, при цьому він не здатен захищати власні рішення і не несе відповідальності за ті рішення, що їх транслює.

Яка причина того, що молодь виступає за демократичні цінності (це також об’єктивні дані), та при цьому налаштована досягати своїх цілей недемократичними шляхами? Однозначно — подвійна мораль тих, хто виховує цю молодь. Психологи наголошують: поведінка батьків та вчителів повинна абсолютно збігатися з їхніми словами, лише тоді дитину можна чогось навчити. Якщо ж є розходженням між тим, що старший каже, і тим, що робить, — виникає подвійна мораль.

Нещодавно в ЗМІ обговорювали проект Концепції патріотичного виховання, на який, згідно з планами уряду, щороку має виділятися по 40 мільйонів гривень. Газета «День» також приділила увагу цьому документу, адже обѓрунтування проблеми та запропоновані шляхи її «вирішення», подані в Концепції, не витримують критики. Авторам спочатку варто було б поцікавитися в науковців, які досліджують соціальні процеси, на який ѓрунт лягає це «патріотичне» виховання.

На думку політолога Андрія Желєзняка, молодь уже привчили «освоювати» державні кошти, й ті, хто навіть іде в громадські організації (йдеться передусім про керівників), чітко знають свою мету — фінансову. А також те, що громадські організації живуть «від конкурсу до конкурсу».

— Держава виділяє кошти на громадські організації, не надаючи критеріїв оцінювання їхньої роботи і критеріїв кінцевої мети використання цих коштів, вона не контролює їх. Тож у тих, хто отримує кошти, вже сформувалася філософія освоювання державних грошей, — робить висновок Андрій Желєзняк. — Натомість знаю, що є групи молодих людей, які, не реєструючи своїх організацій, роблять щось корисне, комусь допомагають... Я переконаний, що нам потрібно 20% таких активних молодих людей — вони є в козацтві, у Пласті, і тоді ми зможемо розвивати громадянське суспільство.

Ще має вагу те, що наша молодь має розвинуте критичне мислення. І це досить непогана якість, якщо її підкріпити діяльністю в команді, можливістю самовиразитися.

— Серед учасників громадських рухів та ініціатив (ідеться про два відсотки, які входять в Україні до ГО. — Авт.) ми дослідили, наскільки їхня діяльність впливає на формування особистості. Виявилося, що таким чином людина набуває навичок взаємовиручки, неформальної взаємодії, людина розвиває свій потенціал, — наголошує Лариса Кияшко. — При цьому ці діти дуже добре відчувають свій потенціал і роль у суспільстві. Його вони оцінюють вище, ніж потенціал нинішніх політиків. Так, молодь вважає, що такі якості, як «комунікативність», «когнітивність», «воля» та «відповідальність» більше властиві їм, а не українським політикам.

Власне, в цьому, мабуть, і полягає потенціал України — щоб ці два відсотки збільшилися хоча б до 10—15%, якщо не до 20%. І, як показує досвід роботи громадських організацій, найбільшу ефективність вони мають тоді, коли в їхню роботу менше втручається держава. Як у радянському фільмі: «Как прекратить стихийную инициативу? — Надо ее организовать и возглавить!» Але, мабуть, краще, щоб все-таки держава сама змінювала модель своєї поведінки, цікавилася життям молоді та її цінностями — демонструвала, що підростаюче покоління їй потрібне.