На рубежі

Сонце, вітер здіймає пилюку, руда минулорічна трава визирає там, де зійшов сніг. Робочий лагодить іржаву трубу, цвірінькають пташки. Кінець лютого, але весна вже прийшла в донбаські степи. Одразу і не скажеш, що це — передова. У двох кілометрах — Горлівка, окупована «ДНР». Українські військові пильнують на блокпості під містом Дзержинськом декілька місяців. Зараз тут чергують бійці 17-го батальйону територіальної оборони Кіровоградської області. Хлопцям допомагають члени батальйону «Миротворець», який стоїть у Дзержинську. Задача військових — не допустити прориву бойовиків.

«Сьогодні вперше після перемир’я — тиша. До цього майже тиждень щодня були бої. Вчора по нас щільно працювали стрілецькою зброєю і мінометами, — розповідає боєць кіровоградського батальйону із позивним «Кіт». — Який мир? Перемир’я не було і поранених не було. А минулого тижня у мене було двоє поранених. Раніше тримали противника на відстані трьох кілометрів від себе. Після перемир’я «шпилять» по нас з кілометра». 

ТЕПЛИЙ ЧАЙ І СТАРИЙ КУЛЕМЕТ — НА ПЕРЕДОВІЙ РОБОТА І ВІДПОЧИНОК ПОРУЧ

«Кіт» під Дзержинськом перебуває два місяці. До цього стільки ж стояв у Луганській області. «Як у Леніна: кращий відпочинок — зміна роду діяльності», — жартує боєць про свою «ротацію». «Кіт» показує кулемет, наведений на позиції снайперів і мінометників противника. Кулемет виготовлено у 1940-ті роки, спадщина радянської армії. «Працює нормально. Але ж є кращі», — зауважує боєць.

Військові живуть у землянках по декілька осіб. У помешканнях охайно і тепло — взимку їх нагрівали до 27 градусів. Інколи дошкуляють миші. З ними воює кішка Сепа, яка народилась тут влітку і абсолютно не боїться обстрілів. У польових умовах не вистачає душу. Миються бійці раз на два-три тижні. Бруд в’їдається у шкіру, і вдома його відмивають годинами.

КІШКА СЕПА — «ШВИДКА ПУХНАСТА ДОПОМОГА» НА ПЕРЕДОВІЙ. ВОНА ЛОВИТЬ МИШЕЙ І ЗАСПОКОЮЄ БІЙЦІВ

Біля землянок лежать мішки з рудою — ними укріплюють блокпост. Стоїть опудало у військовому бушлаті та касці — відволікає увагу противника. На ящику для снарядів лежать гранати. «Кіт» пояснює: «Це не безлад. Треба, щоб були під рукою на випадок бою».

СПРАВЖНІЙ ШАХТАР

ПОПЕРЕДУ — ШАХТА. ПОПЕРЕДУ — МИРНЕ ЖИТТЯ

Військові ведуть до шахтної споруди із надписом «Миру мир». Прямо під цим гаслом — величезна діра від танкового снаряду. «Противник обстрілював шахту три дні. Навіщо — не зрозуміло», — знизує плечима «Кіт». Військові контактують з керівництвом шахти. Гірники проходять на роботу за списками, пред’являють документи. З шахтарями бійці майже не спілкуються. 

Поруч курить боєць Яша. У мирному житті він гірник очисного забою, працює у Кривому Розі. Яша на сході з квітня. «Бойовики пишуть, що у них шахтарі воюють. Це у нас шахтарі воюють. Чудовий шахтар, має родину, дітей», — розповідає про товариша «Кіт». За спиною Яші, десь за 300 метрів, майорить великий український прапор. Через нього не раз розгорталася боротьба. У тумані бойовики намагалися зняти знамено, але марно. 

«ПЛАЦКАРТ»  ІЗ ЗООПАРКОМ

Група бійців мешкає у цегляній споруді, яка належить шахті. Раніше там був блокпост «ДНР», влітку позицію відбили. Усередині жарко, приміщення опалюють вугіллям. Бійці зробили двоповерхові дерев’яні ліжка, загалом із десяток спальних місць — такий собі «плацкарт». Над одним із ліжок нависає енергозберігаюча лампочка — зменшує навантаження на електричний генератор. По кутках відпочивають дві собаки і чотири кішки. 

КОЛИСЬ У ЦЬОМУ ПРИМІЩЕННІ НОЧУВАЛИ БОЙОВИКИ «ДНР». ТЕПЕР ТУТ ВИСИТЬ СИНЬО-ЖОВТИЙ ПРАПОР І МЕШКАЮТЬ УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ

Олексій із 17-го батальйону територіальної оборони на сході майже рік. Рідних бачив два місяці тому, чекає демобілізації. «Зараз менше обстрілюють. Трошки снайпер постріляє під вечір, і все, — ділиться Олексій. — У мирному житті чим тільки не займався: Інтернет проводив, на заводі працював. Але борг є борг. Треба служити. Бойовики можуть просунутись далі. Краще зупинити їх тут». Місцеві ставляться до військових по-різному. Олексій якось потрапив до лікарні, де весь персонал був за Україну. А його побратим, навпаки, у лікарні натрапив на агресію місцевих.

Бійці постійно на посту. Сплять по п’ять-шість годин на добу, «Кіт», у якого більше повноважень, — по дві-три години. Зрідка їздять до міста — поодинці або у парі. Раз на два місяці кожен отримує тиждень відпустки. Інколи навідують волонтери: переважно з Кіровоградської області, також місцеві з Києва. Привозили тепловізор, захист на лікті та коліна. Зараз військовим бракує сошок (двонога — підставка для вогнепальної зброї. — Ред.), вогнегасників і глушників для снайперських гвинтівок. Не завадить ще один тепловізор.

БОЙОВИКАМ  «ДАЮТЬ ПРИКУРИТИ»

Хлопці витрачають чимало власних коштів на амуніцію. Багато бійців купували форму самостійно, бо держава видала неякісну і не за розміром. Взагалі, одяг швидко псується, бо на блокпості немає можливості прати. При цьому «Кіт» береже «парадний» комплект форми, щоб вертатися до рідних не замазурою.

Члени 17-го батальйону територіальної оборони приїхали з невеликих міст Кіровоградщини, де всі усіх знають. «Коли всі з одного регіону, простіше воювати, — переконаний «Кіт». — Усі тримаються одне одного, бо далі по життю йтимуть разом. Житимуть в одному місці, зустрічатимуться. У збірних підрозділах немає такої дружби. Шкода, що відмінили формування підрозділів за територіальною ознакою. Так ще у козачих сотнях було. Люди жили і воювали разом».

Проходимо біля землянки з дуже низьким входом. Поряд — кулемет. «Місце роботи і місце відпочинку — поруч. Не спізнишся, — усміхається «Кіт». — Бойовики кидали димові шашки, починали артобстріл і виходили на плато поблизу. Намагалися зайняти наші позиції, але хлопці «давали прикурити» противнику». Разом ми вдивляємось у руду галявинку — рубіж між «нашими» і «ними».

Покидаємо блокпост. Поруч двоє чоловіків латають труби, з яких витікає газ. Працюють першу добу, їх викликало керівництво шахти. На вітрах сохне строката білизна. Тихо. Тепло. Весна.