На шляху повернення до себе...

Саме голосом перекладача, письменника та вченого — Андрія Содомори — зі сторінок перекладів із давньогрецької й латинської мов до нас промовляє Сенека та Горацій, Вергілій і Софокл, Овідій та Есхіл. У свою чергу ми намагаємося сприяти тому, щоб зі сторінок газети «День» якомога частіше також лунав його голос для наших читачів. Під час Форуму видавців у Львові Андрій Содомора відвідав презентацію книжкової новинки газети «День». І саме про «Корону або Спадщину Королівства Руського», журналістику та історію Андрій Содомора поспілкувався з «Днем» під час чергового інтерв’ю.

— Читати — це ступати крок уперед, чи не так? Що таке книжка у формуванні особистості?

— «День — це крок життя», — сказав чільний римський стоїк. А життя — це, власне, дорога, якою йдемо. Йдемо кудись, повертаємось або просто блукаємо. Сьогодні, дарма що йдемо до Європи,  ми — на найважливішій дорозі:  на дорозі повернення — до себе, до своєї історії, до своїх джерел. Щоб іти до когось, треба бути кимось. «Не так важливо, в якому напрямку йдеш, важливо — яким ти йдеш», — знову цей же Сенека, що своєю думкою формував  особистості, протистояв знеособленню. Просто йти, в нікуди, може дозволити  собі на якийсь час окрема людина, як, скажімо, ліричний герой в «Осінній пісні»: «Йду сам не свій, / у вітровій, / і несе він / вітром мене, / що промайне / в сивім дневі». Інша річ народ: мусимо бути собою, йти всупереч злим вітрам, не дозволити, щоб ті вітри носили нас сюди-туди чи загалом змели зі світу. Маємо пізнавати себе, не просто читаючи, а продумуючи свою тисячолітню історію (сьогоднішня війна справді не за територію — за місце в історії). А думати важче, аніж просто читати: в інформаційних потоках полюбляємо «голі факти», смакуємо незвичайні випадки й новини.  «Люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю купиш навіть тих, хто наставляє вуха усіляким балачкам та побрехенькам», — читаємо в одному з листів Плінія Молодшого. Ось чому так легко зомбувати і так важко спонукати до вдумливого читання, загалом до думання, хоча саме в ньому, згадаймо Паскаля, — «вся гідність людини». А ще, стосовно «голих фактів», — голос Лукіана («Як писати історію»): «Щодо самих подій, то в їх викладі не може бути випадковості, а тільки серйозне опрацювання і ретельно продумане дослідження...»

— Отже, журналістика та історія: яка, на вашу думку, їхня специфіка за нинішніх реалій?

— Ось чому такою відповідальною стає в наші дні праця історика, журналіста: потрібна не лише мужність подавати факти, а й вміння думати, осмислювати й залучати суспільство до думання, а не до споживання;  до своїх візій, а не до видовищ... Одне слово, всі ми, а не лише обранці, покликані дізнаватися, хто ми, звідки, а тоді, прозрівши, — й «за горизонт зазирати» — куди йдемо. Ось тоді й не будемо «бездольними», як про це сказав Софокл: «Бездольним не буде той, хто сам / Майбутню путь ясно зрить...» («сам» — тобто своїми очима, своєю думкою). Ось тоді й не віддаватимемо свого — в чужі руки (маю на увазі, зокрема, мовні проблеми, несприйняття високого стилю), тоді й позбудемося комплексу меншовартості, тоді й не будемо соромитись навіть на світовій арені промовляти своєю, з глибинним коренем, — українською мовою, не квапитимемося заявляти про своє світове громадянство й не хизуватимемося знанням ще однієї «загальнозрозумілої»... Нам потрібно «розміновувати» не тільки реальний, а й духовний простір — не впадати у свої історичні помилки й водночас — ворожу брехню знешкоджувати. Ось такі перші акценти Лариси Івшиної у щирому, емоційному й глибокому «Слові до читачів», де так багато свіжого й несподіваного, зокрема щодо конституційної монархії в ХХІ столітті; все це — від  панорамного бачення світової історії і глобального мислення. «Слово» впроваджує нас у книжку, що є черговим, дуже важливим кроком на шляху повернення в наше завтра; книжку, що під такою і для ока гарною, і для вуха звучною назвою: «Корона або Спадщина Королівства Руського».

— Як, на вашу думку, загалом треба читати, зокрема — такі книжки, як ось ця, про яку мова, — про «Корону...»?

— Читати маємо передусім думаючи, тобто потрібно бачити те, що за словом, у глибині слова. Половина всіх помилок і бід, учив, ідучи за стоїками, Декарт, — від хибного розуміння слів: маємо уточнювати — що таке демократія, еліта, незалежність, благородність, спадщина, мужність, пропаганда, врешті, — що таке корона. Щоб не було тих помилок і бід — потрібно, повторимо, читати й думати, повертатися до справжньої, гуманітарної, освіти, яка формує людину, а не «всезнайка». Ось що, скажімо, Боецій пише — про благородність: «Якщо у початках / Роду людського — Бог, то хто з нас не благородний? / Тільки той, хто рід свій ганьбить, до лихого поквапний» (перше в окресі «лихого» — жага збагачення за рахунок інших); такі благородні, що працюють для блага свого роду й народу, а не для свого власного, — це, власне, еліта, яку й знищували раз по раз саме за те, що вона працювала для блага свого народу («ворогами народу» йменували її наші вороги); саме їй, національній еліті, й цілком справедливо, в Передмові та книжці приділено чи не найбільше уваги. Демократія — це влада не населення, яке чекає лише на матеріальне покращання життя, а народ, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Незалежність — це висока відповідальність; висока — бо перед Богом, який, покликавши людину і давши  їй вільний вибір, хоче, щоб вона вибрала світло, а не темряву: «Тільки відповідальні й культурні народи можуть бути вільними», — стисло про це у «Слові до читачів». Мужність — це сукупність усіх чеснот, а не лише хоробрість. Спадщина з добрих рук повинна йти в добрі руки, щоби примножилась, а не пішла на спад: пошанування предків і нащадків — важлива наука античних. Обов’язок (ключове слово Франка) — не те, що в’яже, а те, що зобов’язує, що з людини робить людину — суспільну істоту. Споглядання — не бездумність («...народ посадили перед телевізором й обібрали» — гірка правда), не те, що веде до нудьги, а найвища насолода від живого, бо з живою природою бесідуємо, а не з екраном, образне мислення: «Мислення цікавіше за знання, та найвартісніше — споглядання», — так, здається, сказав Ґете. Інертність, з лат., — це відсутність творчості: еліта часів Володимира та Ярослава, згадано у Передмові, не була інертною: побудова Софії Київської, що було стратегічним завданням тодішньої еліти, — високий зразок творчої духовності. Інтелігентність (ця ж латина) — це, серед іншого, вміння робити належний вибір, ступити правильний крок, це — розуміння, і саме таку інтелігентність маємо нині плекати. Приємно, що в «Короні...» так часто про це мова. Запам’ятався, із спогаду в книжці, Отто фон Габсбург (Василь Вишиваний), племінник останнього імператора Австро-Угорської  імперії, який був надзвичайно інтелігентною людиною, з чудовою освітою, знав шість мов, добре розумів світ...  Головне ж — був скромним; без цієї  риси, хай хтось і поліглот, — інтелігентом аж ніяк не буде.  Отож: «Уточнюймо значення слів...». Уточнивши — поєднуймо їх з ділами, підтверджуймо їх ділами,  як до цього закликали філософи-стоїки, яких особливо шанували  в Україні (згадаймо наше козацтво), — заклики до стійкості й витривалості, наполегливості й завзяття, чесності й товариськості, гідності й зневаги до розкоші, терпеливості й відваги не схилятися навіть перед Фортуною...

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

— А щодо корони? Які асоціації викликає у вас це слово, що бачите за ним?

— Корона (з лат.), первісно, — це вінок із квітів чи листків; це — сув’язь, де кінець є початком, це гармонія кольорів, злагода, а також, у нашому розумінні, — символ міцності, єдності, а головне — це тяглість, зв’язок; тож завдання книги, про яку говоримо, як це зазначено й у Передмові, — «зв’язати» часи, адже без цього зв’язку все всихає, розпадається. Вельми цікава думка, яка міститься у «Слові до читачів», — про Україну як країну-«трансформера» (Київська Русь, Королівство Руське, Князівство Литовське та ін.). Уважний читач одразу пригадає Овідієві «Метаморфози» і провідну думку автора поеми: «Змінюється все, а не гине...» Та коли йдеться про народ, то потрібні великі, спільні зусилля, інакше: «Загинеш, згинеш, Україно...» Потрібна просвітницька робота, але не на рівні заучування правил, дат, сюжетів (світло — не від них): визначальною тут має бути не просто пам’ять, а пам’ять емоційна, на рівні почуттів, — вона міститься в народній пісні, яка, повірмо Кобзареві, «не вмре, не загине», у прадавніх звичаях, а головне ж — у нашій соковитій, а не лише «правильній» («красивій») мові. А їй, саме такій мові, яка насправді була душею народу (тієї душевності дедалі меншає), так мало приділяємо уваги, тож самі її калічимо!.. «Нам ніколи не бракувало пориву — тяглості бракувало», — уже вкотре згадую запис у щоденнику Михайла Білика, перекладача Вергілієвої «Енеїди». До речі, мова нашої «Енеїди» чи, скажімо, «Одіссеї» в інтерпретації П. Ніщинського (Байди) — зразок саме такої, багатої на фразеологізми, співучої, колоритної мови наших предків; відчувати цю мову, берегти її найважливіші, національні, зумовлені нашою історією ознаки (а ми їх втрачаємо — боремося лише з лексичним суржиком) — це берегти найцінніше: зв’язок поколінь, те, що не повинно вимирати. І ще одне: римляни, а вони зналися на законах та розбудові держави, над усе дбали саме про її історичні підвалини, про фундаментальні засади (згадаймо цю ж поему Вергілія чи історичну працю Лівія «Історія Рима від заснування міста»), а також — про повернення до землі, до «звичаїв предків», без чого моральне оздоровлення суспільства залишиться на рівні декларацій. Долю України, щоправда, пов’язували з Троєю, бо така вже наша історія, як у Богдана Лепкого: «О краю мій, свята руїно, / Новітня Троє в попелах!..» Проте ми зобов’язані постати з тих попелів, відродитися, воскреснути, як Фенікс: «Ти воскреснеш, моя Україно...» — ніколи, принаймні у пісні, ми не зневірювались.

— У книзі «Корона...», зрозуміло, часто звучить такий термін, як «конституційна монархія». Що скажете на цю тему?

— Коли читаю про конституційну монархію, чомусь спадає на думку знаменитий «Лис Микита» Івана Франка, звісно, не в радянській інтерпретації як дитяча казочка, а нередагована, автентична, адресована передусім свідомим верствам нашого селянства поема (з конгеніальними ілюстраціями Едварда Козака), яка в алегоричних образах тлумачить  пораду Маккіавеллі: «Не можеш бути левом — будь лисом» (у політиці часто потрібна не лише мудрість, а й хитрість: Лис, як Одіссей, як його послідовник Еней; Лис-переможець — хитромудрий, «на всеє зле проворний», як наші козаки-характерники: брали гору над злом не лише силою, а й кмітливістю, спритністю). Так от, гривастому Левові, котрий з короною на голові, найменше «перепало» (всі стусани — на його недолуге, з усіма людськими вадами, передусім захланністю й тупістю, звірине оточення, якому від Лиса добряче дісталося на горіхи). Не схоже на те, що Франко «бичует хищническую сущность самодержавия, беспощадно высмеивает господ» (з анотації до видання 1981 р.): корона — то таки корона, ще й коли вона на кмітливій та мудрій, гідній тієї високої окраси голові державного мужа...

— Яке у вас загальне враження від книги? Які висновки можна зробити із вміщених у ній статей?

— «Корону...» треба перечитувати і продумувати; тут — поважні автори, поважні теми, які вимагають обізнаності в тих сферах, тож не можу наразі ні до кінця осмислити, ні належно оцінити всього, що тут є. Одне лише дозволю собі повторити: саме такий вінок — сув’язь цікавих, неординарних думок, які допомагають нам озирнутися на своє минуле, отже, й прийдешнє побачити, — вкрай потрібна нинішньому читачеві, щоб тим, хто й досі соромиться свого, врешті, спала полуда з очей, інакше, попри всю комп’ютеризацію, — і світла Божого не побачимо. До речі, про світло. Приємно, що в матеріалах «Корони...» чи не на кожному кроці натрапляємо на щось таке, що одразу провадить в античність, яка (хоч і християнською ще не була) плекала, власне, Боже світло — золото душі. Скажімо, «Філософ на троні» (про нашого князя) одразу ж веде до ідеї освіченого володаря, до імператора й філософа Марка Аврелія. Розгорнімо навмання його «Роздуми» («Наодинці з собою») — і натрапимо на наше, найболючіше: «Природа встановила межі також для їдіння й пиття, а ти переступаєш ці межі й виходиш поза достатнє», — звертається він до свого (звісно, не з «обібраних») уявного співбесідника. Перетнути межу, тобто вчинити гріх, у найрізноманітніших сферах — чи не найпоказовіша риса в портреті споживацької доби, яка, нехтуючи духовним, крикливо пропагує культ матеріального («рекламувати» — значить викрикувати), бо достатнє — тихе. Зупинився, читаючи Передмову, на слові «каліграфія» (про листи Орлика). Згадав дитинство й рядок із такої любленої у нас пісні: «...Під гаєм в’ється річенька»; почерк Природи — і канали часів «меліорації», що перекреслили той почерк, — мусимо відновлювати його, а з ним і свою вдачу — приборкувати плекані в тоталітарну добу зухвалість, розв’язність. При згадці про корабель, який не зустріне попутного вітру, якщо не знатиме, куди плисти, дуже влучними видаються слова І. Франка: «Та ніде той не дійде, / Хто не має цілі. / Човне, як пливеш, то знай же, де!» — і його прототипи: «державний корабель», що став забавкою вітрів, — в Алкея, Горація... Приємно, а водночас важливо й те, що на просторах європейської історії, з часової відстані, бачимо «світлові точки» — осередки нашої культури і знакові постаті, котрі промовляють самими іменами: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та його «Повчання дітям», Ярослав Осмомисл, король Данило, князь Костянтин Острозький, гетьман Петро Сагайдачний, який захистив європейську культуру, сам її плекаючи, від східної навали; військовий геній з європейською освітою Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, яким була зачарована Європа... Врешті, вшановуючи предків, повертаємо своє, рідне, — собі. Ще ж для античних найбільшою ганьбою було або розтринькати батьківський спадок, або, ще гірше, — передати його в чужі руки.

— Що одразу ж запам’яталося? Можливо, читання книги викликало якісь спогади?

— Мешкаю у Львові на вулиці Лінкольна (колишня Димитрова); сусідні паралельні вулиці — Гетьмана Мазепи (колишня — Вулиця імені міста Печ) та В’ячеслава Липинського (колишня Ульянівська). Різниця — очевидна. Та чи всі мешканці цих вулиць прагнуть знати якомога більше про Мазепу, про Липинського?.. Привернули увагу й ось такі, дуже влучні слова з Передмови: «Сьогодні подолати культурну руйнацію можемо, лише ставлячи перед собою надзавдання. Без цього постколоніальне мислення за інерцією зберігатиметься, й нові назви вулиць цьому ніяк не зарадять». Якось, пам’ятаю, звернувся до мене перехожий: «Де тут вулиця Руська?» Я ще й оком не змигнув, як він: «Але її вже, напевно, перейменували», — і пішов... У день референдуму мені випало побувати у Вашингтоні на оглядовому майданчику монумента Вашингтона (поряд — меморіал Лінкольна). Наш гід, довідавшись, що в групі є українець, потиснув мені руку і привітав з незалежністю; пам’ятаю потиск його руки, ба навіть ім’я тримається в пам’яті: Джон Лаквуд. Ми — в європейському, світовому контексті...

— Що б ви побажали читачам газети «День», читачам «Корони...» — загалом, нашим сучасникам?

— Одне із значень латинського слова corona — коло слухачів, глядачів, співрозмовників, взагалі людей, які зібрались у коло. Хочеться побажати, щоби розширювалось коло читачів і часопису «День», і нової книги «Корона...», щоб усі ми справді і прагнули, і здатні були осмислити свою тисячолітню історію; щоб кожен наш день, «крок життя», був спрямований і до нас самих, і до всіх людей доброї волі. А ще, бо ж іде війна, хочеться нагадати слова Горація, звернені до Рима, який, наче той могутній дуб, «черпає міць і силу духу / навіть од вістря, що в нього вбите...»