«На сході воює багато унікальних людей»

Тарас Елейко — людина, яка вже не рік і не два переймається майбутнім України. Та не просто переймається, а й власними силами намагається щось змінити. Ще задовго до Майдану та АТО займався волонтерською діяльністю. Коли почалися бойові дії — почав «волонтерити» і на сході. А нещодавно чоловік знову повернувся з фронту, де перебував цього разу вже як доброволець.

— Був приватним підприємцем. Також разом з товаришами займалися меценатством, — розповідає Тарас про свою діяльність до початку бойових дій. —  Були такі проекти, як, скажімо, «Діти вулиці», коли ми дітей-волоцюжок намагалися адаптувати до нормального життя. Щось вдавалося, щось — ні. Є багато дівчаток, які вже й заміж повиходили. А є й такі діти, яких так і не вдалося повністю адаптувати...

Також у нас є організація — Товариство пошуку жертв війни «Пам’ять». У мене хобі — це історія. У цьому товаристві ми часто відтворюємо події Першої та Другої світових воєн, визвольні рухи на Україні початку та середини ХХ століття. Також ведемо історичні гуртки по школах.

Крім цього, ми проводимо дослідження визвольної боротьби, місць боїв. Якщо у нас є повідомлення про якісь певні місця захоронення повстанців, які були таємно поховані, і є свідки, то проводимо перепоховання. Є й інший напрям — «вишкіл» молоді. Організовували табори, щоб її відволікти. Бо ж її потрібно кудись спрямувати. Їхню енергію потрібно десь виплеснути.

«ПОНАД 30% НАШИХ РЕКОНСТРУКТОРІВ ІЗ ЦЕНТРУ І СХОДУ ЗАРАЗ ВОЮЮТЬ У ЗОНІ АТО»

— А як працювали з трішки старшим поколінням?

— Я переважно займався дітьми. А от наш голова постійно залучав старше товариство. Тобто десь тридцяти-сорокарічних. Із киянами, хмельничанами, жителями Центральної України намагався працювати. Коли ми робили історичні реконструкції — він їх запрошував. От, наприклад,  приїжджали ці люди і ми відтворювали події Другої світової війни. Вони завжди були «НКВД-шниками» або ж «червоноармійцями». Звичайно, були антуражні досить. Були справжніми москалями, як було на війні: напивалися, така «галанда»... Нашим завданням було з ними спілкуватися, переконувати у важливості української ідеї. Хочу сказати, що я «ставив на них хрест» і казав: «Слухайте, та то хлопи по 40 років, які відбулися. Ну якого ти з нього зробиш українця?!» А голова відповідав: «Треба з ними також працювати. Це Центральна Україна. Це Східна Україна. От що вони від нас почерпнуть, те і туди можуть привести». А я був категорично не згідний, що це дасть плоди...

— І яким виявився результат?

— Знаєте, я визнаю, що був категорично не правий. Хоча б тому, що більш ніж 30% оцих наших реконструкторів зараз воюють у зоні АТО. Є й один наш хлопчина в Небесній Сотні... Дякувати Богу, на війні ще ніхто з наших не загинув.

І от була така ситуація. Приїхав я до одного такого вояка, він у батальйоні «Київська Русь» служить. Прізвище — Савєльєв, етнічний росіянин, ніколи українського слова від нього не почуєш. Я із собою камеру мав, збирав матеріали для фільму, який плануємо випустити з нашим товариством. Поки набираємо матеріали. Так от. Записую я побут. І він кілька слів мені на камеру сказав. Про війну, про свої думки... Ну і переглядаю я потім відео... Він каже: «Я — Иван Савельев. Я — русский. Мой отец русский, мой дед русский. Я нахожусь сейчас на войне. Я — русский — воюю на стороне Украины против России. Хочу сказать, что те, кто начал войну — это не русские. В Москве и Питере русских нет. Это отребья, это кацапы. Это угро-фины, которые ненавидят нас, славян».

І далі він згадує історію... Говорить про події Жовтневої революції, коли достойні росіяни не знали, куди тікати. Вони тікали в Україну. І коли більшовики їх знаходили — вони їх винищували. А пізніше він згадує і Голодомор, коли винищували українців, а також і росіян. І згадує події після Другої світової війни. І оце все він розповідає після Пасхи... А на Пасху був дуже сильний бій. Розпочався о 5 годині ранку і тривав до восьмої вечора. І ситуація така, що в їхньому підрозділі не загинула жодна людина під час того штурму. Навіть не було поранених. А цей підрозділ, який наступав, вони знищили вщент. «Я человек не верующий, но Бог все-таки есть!» — казав мені тоді Іван.

Загалом, я був дуже шокований, вже коли ці хлопці з’явилися на Майдані. Те, що вони туди приїхали, було для нас щось надзвичайне. Ми побачили свою роботу... Та, більше того, вони нас шокували, коли приходили до нас і казали «Слава Україні!». Не «привіт», не «доброго дня», а саме «Слава Україні!». Оце для нас тоді була верхня планка досягнень.

«НА МАЙДАНІ БУВ ПОШУК ЯКОГОСЬ НОВОГО ОБЛИЧЧЯ, АЛЕ ЙОГО НЕ БУЛО»

— Повертаючись до Майдану... Чим там займалися?

— Уперше на Майдан я приїхав 1 грудня, після розгону студентів. Так, як багато хто, приїжджав туди серед тижня. Коли людей було найменше. На суботу-неділю до сім’ї повертався. Наша чота, наше товариство, було ніби окремим підрозділом. Така ситуація була, що не все було добре організовано. Не знали точно, що робити і як це все розвиватиметься. І ті, хто називали себе «комендантами» або «сотниками», не завжди знали, що робити... Також досить часто ми розуміли, що з тими «лідерами», які є, ми далеко не заїдемо. Був пошук якогось нового обличчя, але його не було.

Коли були спроби зачистки — 11 грудня чи там 16 січня, чи 18 лютого — все, в принципі, виглядало досить сумно... І, знову ж таки, якісь сили включалися в цей момент. Усе-таки, Майдан міг бути зачищений кожного разу. І щоразу була якась команда, щоразу десь щось зупинялося. Наприклад, 11 грудня. Спроба зачистки. У Михайлівському соборі били дзвони, піднімали киян... Але людей усе одно було дуже мало. Сили були не рівні. І, так виглядало, робили «імітацію». Тобто імітували штурм барикади на Інститутській під мостом. Звичайно, хлопчаки з Внутрішніх військ нас досить легко підтиснули згори вниз, але далі зупинялися. Ми робили зусилля, що їх відтискаємо. Хоча при тому біля будинку Профсоюзів усе було оточено «Беркутом». Тобто в спину вдарити — і не було проблем нас розігнати. Те саме було і коли перші хлопці загинули. Неоднозначне таке, знаєте, враження. Незрозуміло, хто там смикав і за які ниточки. А взагалі Майдан — це ще, звичайно, були квіточки...

«СПОЧАТКУ СТОЯЛО ПИТАННЯ  ВДЯГНУТИ Й НАГОДУВАТИ АРМІЮ»

— А воювати ви із самого початку пішли?

— Ні, я ж ще рік відволонтерив. У кінці березня до мене приїхав військовий, прізвища якого я не пам’ятаю, і сказав, що звертався в районну раду і йому порекомендували мене як людину, яка може допомогти. Я й запитую, що їм потрібно. А він такий: «Ну, знаєте, ми виїжджаємо десь на схід, десь у полі будемо, нам би миючі засоби для посуду, щоб у мене хлопці не потруїлися». В мене така пауза, я кажу: «А що вам ще треба?» «Ну, мило би може», — чую у відповідь.

Коли я привіз ще й, крім цього, зубні пасти, шампуні, то невідомо що робилося. Звичайно, зараз би просили бронежилети і щоб «Гради» їм привозили. Та й тепловізори хочуть, безпілотники. А тоді, в той момент, не було чим посуд помити... Як привезли три рації — ти свята була людина, готові були тебе на руках носити! Приїхали якось на Яворівський полігон — були хлопці в кросівках і в берцях дерматинових, які їм видали. Я сфотографував, як пальці в них повилазили з тих розвалених «берців». Колеги-підприємці взялися, нашили берців, і також там щось просто надзвичайне було. Ну а далі почалося... Їздили. Спочатку було, звичайно, питання армію вдягнути і нагодувати. Збирали абсолютно все. Чи макарони, чи крупа — все абсолютно розгрібали.

Пам’ятаю, якось дав один бізнесмен капці. Я кажу: «Слухай, ну для чого нам ці капці?» А він каже: «Та завези, може, хлопцям гаряче десь там буде» Так ті капці як гарячі пиріжки розходилися... Потім ще хлопці прибігали і питали, чи не маємо ще.

Також була ситуація... Люди збирали одяг. Ми його запакували, ну а потім почали розкладати. І дивимося в один пакет, а там старі штани спортивні і кросівки вже «добиті» такі... Я беру, в сміття викидаю. А інший хлопець каже: «Та ж люди дали, як ти викидаєш?!» Знов приніс їх, поставив тихенько. І от приїхали ми в штаб 24-ї бригади. Хлопці все розгребли і один хапнув ті кросівки. За кілька хвилин інший прибігає, запитує, чи ще не маємо таких добрих кросівок...

Далі ми, звичайно, в травні почали тягати бронежилети. Завозили з Польщі. А це там до зброї прирівнюється. Відповідно, були моменти, що кількох хлопців затримали, якісь партії позабирали. Можливість переносити була лише пішки. Поляки нам йшли назустріч. Казали, щоб ми говорили, що це для власної безпеки. Один бронежилет і один шолом — на одну людину. То ми у Facebook збирали людей, підприємці давали автобуси. Їздили по один, два, потім чотири автобуси...

«ЗАРАЗ Є ЛЮДИ, ЯКІ НЕ БОЯТЬСЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ» 

— Як вирішили змінити поле діяльності і піти в добровольці?

— Дозрілий до цього був цілком і з самого початку збирався йти в батальйон «ОУН». Але на початку року склалося трохи інакше. А потім так сталося, що в один з дивізіонів замовили хлопці спочатку тепловізор, а пізніше треба було й безпілотний літак. Зробили ми цей безпілотний літак, а точніше, нам його зробив «Автомайдан Чикаго». І от ми з побратимом вирішили також підготуватися на оператора безпілотного літального апарата. Коли готували хлопців там п’ять днів, і ми поїхали туди  ж готуватися, то зрозуміли, що там просто ніяка підготовка. Чому ми втрачаємо безпілотні літаки — люди просто не вміють ними керувати. Бо в російський армії безпілотники є на озброєнні, в Україні ж не було... Відповідно не було спеціалістів. У принципі, оця мала кількість людей, яка могла б керувати безпілотниками, нас і спонукала піти в добровольці. Знаєте, ми вчимося з травня, і ще є куди вчитися. Межа невідомо де.

— Що найбільше запам’яталося за час перебування в зоні бойових дій?

— Зі мною особисто нічого особливо цікавого не траплялося. Було так, що стояв півдня на одній позиції біля штабу «ОУН». Машина від’їхала — і через десять хвилин на це саме місце міна прилетіла. Ще були волонтерами тоді...

А загалом, знаєте, я вам хочу розказати про одного хлопця, який має двадцять років. Він зараз командир восьмої штурмової роти. Псевдо його — «Да Вінчі». Ну унікальний просто! Він отримав поранення в плече, плече зашили, заліпили, і він відразу з госпіталю — на передову. Стріляє з усіх видів зброї. Коли були у них у підрозділі, з’ясувалося, що обслужити один кулемет, другий кулемет і протитанкову ракетну установку — все це вміє лише він. Двадцять років, розумієте? І тут плече у нього болить, поранений — але він уже на передовій.

Є багато унікальних людей. Є такі, які не могли собі дати ради. Не могли якоїсь копійки заробити. Пішов на війну — в результаті дружина його покинула, шматок якоїсь роботи мав — також втратив. Біда бідою. Але які то вояки! Як вони воюють відважно! От можете собі уявити, такий є боєць — з гранатометом виїжджає на тачці. Виїхав — постріляв, бере бігом тачку і тікає! І смішно, і плакати хочеться... На нього дуже полюють сепаратисти, бо він якогось їхнього полковника, командира мінометного розрахунку підстрелив.

Є й такі хлопці, які самовіддано воюють. Можуть зайти на територію ворога. Я собі такого навіть уявити і близько не можу... Це страшенно великий ризик, він не виправданий. Але вони от-такі шалені.

— Що вам дає надію на перемогу?

— Дуже тішить, що навчилися нарешті приймати рішення. І досить уже радує середній офіцерський склад Збройних сил. Вони не бояться взяти на себе відповідальність і не бояться дати наказ, орієнтуючись на ситуацію. Це досить радує. Бо на початку війни це все-таки було найбільшою проблемою. Зараз же є люди, які не бояться відповідальності.