На «світлі» вистояти та в «тіні» протриматися

Ринок праці в Україні, напевно, такий же, як і ринок взагалі. З «тінню», антагонізмом офіційних показників і здорового глузду, з непередбачуваними наслідками «регулюючої ролі» держави. З пропозицією прояснити значення того, що відбувається у сфері зайнятості населення, «День» звернувся до Олександра ЯРЕМЕНКА, директора Українського інституту соціальних досліджень.

— У чому сьогодні полягає специфіка ринку праці в Україні?

— По-перше, до держави починає приходити розуміння того, що ринок праці — річ хоч і складна, однак керована. З іншого боку, населення, в основному, вже усвідомлює те, що робоча сила — товар. І, як будь-який товар, вона підкоряється ринковим законам, має певну ціну та попит. Нинішня соціально-економічна ситуація виштовхує людей з ринку праці. Різко зменшується чисельність створюваних робочих місць: 1995 року їх було створено 118 тисяч, 1997 — 74 тисячі. Окрім того, заявлена роботодавцями потреба в робочій силі 1995 року — 130 тисяч, 1997 року — аж 40 тисяч вакансій! У деяких галузях економіки і регіонах ситуація ще гірша.

— Які ваші оцінки рівня та структури реального безробіття?

— Офіційно зареєстрований рівень безробіття 1991 року становив приблизно 0,1% працездатного населення, потім протягом трьох років — на рівні 0,3%, 1995 — 0,5%, 1996 — 1,56%, 1997 — 1,8%, а на 01.02.98 — 2,47%. За останні сім років — зростання у 25 разів. «Навантаження» на одне робоче місце становить по робітниках — 15, службовцях — 28, по вакансіях, які не вимагають спеціальної кваліфікації, — 49 осіб на місце. Тобто, наприклад, у робітника, котрий втратив роботу й намагається її знову знайти, зараз існує п’ятнадцять «конкурентів». Водночас є різні тлумачення терміну «безробіття». За критеріями МОП (Міжнародна організація праці), безробітні — це люди 15 — 70 років, які не мають роботи, шукають її або намагаються створити свій бізнес, готові стати до роботи. Наш законодавець зробив до цих ознак «маленьке» доповнення: «...та зареєстровані у центрах зайнятості як такі, що шукають роботу». Звичайно, офіційні дані не відображають реальної ситуації. За нашими оцінками, відповідно до параметрів МОП, рівень безробіття — 7%. А з урахуванням суб’єктивної самооцінки (люди самі себе називають безробітними) — 9%. Тому реальний рівень безробіття вищий за офіційний у 3-4 рази.

Структура безробіття така. Спочатку вона мала переважно «жіноче обличчя». В окремі періоди частка жінок серед безробітних становила до 80%. 1997 року ця «нерівність» стала менш вираженою: серед безробітних 60% жінок і 40% чоловіків. Більше третини безробітних — молодь до 28 років, хоча й були часи, коли цей показник становив 45%. За родом колишніх занять зросла частка робітників — зараз їх серед безробітних 55%. Серед населених пунктів особливо важка ситуація в малих і середніх містах. З одного боку, в них, порівняно з обласними центрами та столицею, можливості для приватного бізнесу або неофіційної діяльності обмежені. З іншого — ринки праці у цих містах часто «зав’язані» на одне або кілька містоутворюючих підприємств. Їхнє закриття або неефективна робота одразу ж загострює ситуацію з безробіттям.

У всьому світі добрим засобом «від безробіття» є розвиток малого бізнесу. Рівень його розвитку видно, якщо, наприклад, навести порівняння України з Польщею: у нас 200 тис. малих підприємств, у Польщі — 2 млн. Мені пригадується також період «кооперативного руху» в СРСР наприкінці 80-х. Тоді було створено чудові умови: податок на прибуток — 5%, на фонд заробітної плати — 7%. Вони дозволяли заробляти легально, створювати робочі місця й платити податки державі. Тобто, у нас вже був, хоч і нетривалий, але успішний досвід розвитку малого бізнесу.

— Які масштаби й основні види неофіційної зайнятості?

— За нашими оцінками, від 45% до 60% працездатного населення постійно або сезонно залучено у тіньовому секторі. Окремо варто сказати про зайнятих у подібних господарствах — для чверті городян (не кажучи вже про сільських жителів) продукція з городів і дачних ділянок є основним, а для 40% — істотним джерелом продуктів харчування. Причому такі масштаби тіньової зайнятості ми фіксуємо вже протягом декількох років, і громадська думка сприймає це як таке, що саме собою розуміється.

— Протиправна економічна поведінка є масовою?

— Якщо в тіні — 10%, то з ними треба боротися. Втім, якщо на тіньову економіку працює тією чи іншою мірою від половини до двох третин економічно активного населення, й це підтверджується даними наших досліджень протягом декількох років, то річ у самих законах, у їхній соціально-економічній ефективності.

— Які основні види неофіційної зайнятості?

— Спочатку про одну цікаву закономірність. Офіційно декларується скорочення рівня зайнятості. А за нашими даними цей рівень підвищується. Зростають тимчасові трудовитрати населення. Зараз робочий тиждень, у середньому на одного працюючого, перевищує 40 годин. Значно зросло число тих, хто працює в декількох місцях. Більш того, у приблизно 45% з них прибутки від додаткової зайнятості перевищують прибутки за місцем основної роботи. Особливо це характерно для тих, у кого місцем основної роботи є держпідприємства чи бюджетні організації. За нашими оцінками, двоє з п’яти зайнятих працюють на додатковій роботі.

— Що відбувається зараз з особистими стратегіями виживання і досягнення економічного успіху?

— Ось приклад. До 1992 року абсолютна більшість молоді до 26 років отримувала допомогу від батьків. Зараз же з’явилася значна група молодих людей (за нашими даними — 10—15%), які самі допомагають батькам. Хоча загалом становище молоді на ринку праці дуже несприятливе. За нашими даними, близько 30% людей 17—28 років ніде не працюють і ніде не вчаться.

— Офіційно?

— Ні. Вони самі заявляють про це. Ця група є сприятливим середовищем для поширення алкоголізму, наркоманії, злочинності, інших девіантних проявів. Нам не вдалося довести відому залежність: зростання рівня безробіття на 1% спричинює зростання рівня злочинності на 4%. Але, безсумнівно, зв’язок є, можливо у меншій пропорції. Тому я категорично проти скорочення строків навчання молоді. Так, зараз, коли економіка «лежить», попит на освіту знижений. Але й витрати на неї нижчі, ніж на утримання тюрем і боротьбу із злочинністю. Окрім того, Україна може втратити (і вже втрачає) одну з небагатьох своїх переваг — висококваліфіковану робочу силу. Адже в тіньовому, неформальному секторі, куди йдуть фахівці, організаційні та технологічні параметри «виробництва» відповідають рівню країн, що розвиваються. Всі нинішні «варіанти» виживання аж ніяк не сприяють формуванню трудового потенціалу європейського рівня.

На фото ОЛЕКСАНДР ЯРЕМЕНКО