На заводах «Філіпс» ніхто не краде

Далі. Автор «Імпотенціалу» премило згадує часи, коли відвідини лекцій були обов’язковими, стипендію за трійки не платили тощо. Персонально для тов. Левінштейна пояснюю: нинішнє становище прямо пов’язане з тим, що радянський народ звик працювати з-під палиці і їсти з ложечки. Або, якщо говорити розумною мовою, мав місце адміністративний, неекономічний примус до праці.

Тепер про «крутих фахівців», особливо з числа випускників ПТУ. Нагадую, з кого у нас здебільшого комплектувалися учні ПТУ: з хуліганів та двієчників, яких виганяли зі шкіл. Ви не знаєте, що неуспішним школярам учителі зловісно загрожували ПТУ? Ви не знаєте, що імідж ПТУ в суспільстві небагато чим поступався іміджу колонії посиленого режиму? Так, сьогодні престиж робочої професії перебуває на надто низькому рівні. Проте падати він почав аж ніяк не 24 серпня 1991 року.

Кажуть, заводи розікрали. Причому, здебільшого, директори. То що ж виходить? Радянська влада розплодила і поставила біля керма підприємств якихось злодіїв, які за першої ж можливості все украли. При чому тут демократія і незалежність? Голландія — демократична і незалежна, але заводи, скажімо, «Філіпс» стоять нерозкраденими і навіть функціонують. Крім того, здається мені, грішити тільки на директорів не зовсім справедливо. Наш радянський пролетаріат також не ликом шитий. Нещодавно в Києві відкрився один заклад. Обладнання монтували німці, точніше сказати, здебільшого керували монтажем, оскільки було їх двоє-троє. При цьому на підмогу їм прислали хлопців чи то з якогось БМУ, чи то ще звідкись. Наївні німці видали радянським пролетарям привезений із собою інструмент. Неважко уявити собі, чим це закінчилося. Зникнення акумуляторних дрилів разом із «найвищою культурою виробництва» призвело до того, що німці поїхали від нас закоренілими нацистами. До речі, все про найвищу якість радянських товарів — у прекрасній книзі Михайла Задорнова «Не розумію!». Їй уже десять років, але й сьогодні вона актуальна як ніколи, по-моєму.

Так, в СРСР були величезні НДІ, проектні і наукові, заводи типу «Арсеналу» і «Кванта», але я не бачу ніяких відчутних результатів їхньої діяльності. Ось, наприклад, були НДІ фізичної хімії, колоїдної хімії, хімії поверхні і просто хімії. Причому все — в Києві. Ну то й що? Вони створили косметику і парфюмерію, здатну заткнути за пояс Ніну Річчі? Тільки рік чи два тому наші підприємства освоїли випуск жіночих колготок із лайкри.

Я думаю, час поставити питання руба: а ЩО ж тоді розробляли радянські НДІ і ЩО ж тоді випускали радянські заводи? ЧОМУ така нечувана невідповідність між силою-силенною всіляких «Квантів» і мізерною віддачею на споживчому ринку? Цілком слушно — комуністи як почали в 1917 році підготовку до Світової революції, так і продовжували її до 1991-го, поки економіка не завалилася. Бо не може жодна країна в мирний час займатися масовою розробкою і випуском зброї. І це вже не моя особиста думка, це вже науковий факт. Бо значна частина працівників НДІ була просто баластом, їх тримали для того, щоб пил в очі пускати і своїм, і чужим: ось, мовляв, як у нас дотримується право на працю! Бо сільське господарство, у якому взагалі немає ніякої культури виробництва, поглинало автозапчастини і бензин, добрива і пестициди, солярку і насіннєвий матеріал. А щоб зробити вигляд, що хліб дешевий, комуністи гнали нафту на світовий ринок, а за отримані гроші покривалися крадіжки і безгосподарність, найнепродуктивніша суть колгоспної системи та всієї радянської економіки.

А тепер розгляньмо ще й таке питання: а чи потрібні інженери і робітники радянського зразка в умовах сучасного цивілізованого ринкового капіталізму? Я чув такого роду нарікання: мовляв, у нас на заводі майстри мікрони видавали тощо. Можливо, в Америках-Європах таких і немає, та от питання: а чи потрібні вони? Згадаймо телевізійні кадри, що демонструють, скажімо, складальні цехи «Тойоти». Одні автомати — ніяких людей. Правильно — бо праця людини дорожча за працю автомата, а праця людини, яка видає вручну мікрони, — ще дорожча. Не людина повинна видавати мікрони, а автомат, яким вона керує. Це називається роботою в умовах НТР. При цьому людина має володіти рівнем культури й інтелекту, достатнім для того, щоб управляти цим обладнанням і принаймні дбайливо з ним поводитися (електроніка — штука тонка). А ось цей самий рівень у радянського робітника викликає в мене якнайсильніші підозри.

Ну, а сентенції щодо того, що нині мало людей, які з технікою «на ти», і що скоро їх зовсім не буде, — взагалі сміхота. Я також маю і мав справу з технікою, зокрема імпортною — і маю запевнити, що не такий страшний чорт, як його малюють. Щоб працювати з машинами і механізмами, зовсім не треба бути таким собі мудрагелем, звісно, якщо ти не винахідник. І знову ж таки, звернімося до цивілізованих країн. Там, наскільки мені відомо, ніхто не вишукуватиме у зламаному телевізорі один-єдиний несправний транзистор, а мінятиме цілий блок. Техніка лагодиться не після поломки, а до неї. Як, наприклад, ксерокс: відпродукував енну кількість копій — і будь здоров: змінюй тефлоновий вал, якусь там мікросхему — інакше просто не запускається. Ніхто не чекає старіння техніки до крайньої стадії, а робить планову профілактику: міняє вузли і механізми, електронні блоки. А якщо вже зламалося щось, використовується точне й раціональне діагностичне обладнання. Ось тому там і на роботу просто влаштуватися: не треба бути мудрим з мудрих, щоб на кнопки натискати і на індикатори дивитися. Точною має бути машина, а людина має бути культурною, щоб цю машину не зламати.

Загалом, все, що я написав, можна висловити коротше: якби в СРСР випускалися товари широкого споживання, конкурентоздатні із західними, якби основна маса підприємств випускала ширвжиток, а не чорт зна що, — і заводи б нині працювали, і люди були б при ділі. А так — гонка озброєнь закінчилася — і все, більше нічого нікому не треба. І якщо навіть матимуть рацію ті, хто каже, що військове виробництво можна перепрофілювати, то є підстави вважати, що випущений таким чином телевізор коштуватиме значно дорожче, ніж його японський аналог. Я сильно сумніваюся, що радянські технології дешевші за такі ж японські.

Словом, щоб виробництво запустити, його треба модернізувати. А на це потрібні, прямо скажемо, великі гроші. І крім як у світових економічних гігантів, взяти їх ніде. Якщо говорити ясніше, то «Маяк» запрацює тоді, коли його придбає, припустимо, «Філіпс». Тут ще важлива така деталь, як престиж марки. Спробуй комусь доведи, що український товар не гірший за аналогічний іноземний. Добре там всілякі шампуні-одеколони, їх у принципі неважко робити. Та наукомісткий товар викликатиме серйозні сумніви. Всілякі «дяді Васі» кричать, що треба запускати виробництво, та я певен: як тільки воно запуститься, вони кричатимуть, мовляв, хіба наші можуть щось нормальне зробити. А виробництво заради виробництва, звісна річ, нікому не потрібне.