Надія — вчительські династії

Якби українців запитали, чи хочуть вони працювати у школі, — напевно, ствердну відповідь дало б кілька осіб зі ста. Хоч як прикро визнавати, але більшість молодих людей не мріє про вчительську кар’єру та роботу з дітьми. І хоч дехто і вступає в педагогічні заклади, проте невелика заробітна плата, відсутність державного соціального захисту та значне емоційне навантаження аж ніяк не стимулює молодих фахівців іти працювати у школи після отримання диплома. Тому зараз в українських школах майже 70% учителів — пенсійного віку. І їм просто нікому передати свій досвід, свою мудрість та практичні знання. Уже не раз освітяни били тривогу, що скоро наших дітей не буде кому вчити. Остання надія — на вчительські династії, коли діти, незважаючи на малопрестижність професії, продовжують справу своїх батьків, дідусів та бабусь і передають своє захоплення роботою наступним поколінням. «День» зустрівся з учителем математики Ольгою Черненко — педагогом у третьому поколінні, людиною, яка настільки захоплена своєю роботою і настільки віддана дітям та школі, що надія на те, що наших дітей ще є і буде кому вчити, все-таки лишається.

ДОМАШНЯ ПЕДРАДА

У родині Ольги Черненко — до 18 педагогів. Це якщо рахувати разом із родичами по лінії чоловіка (теж педагога), де теж склалася своя вчительська династія. У сім’ї самої ж Ольги вчителювали і дідусь (по мамі), Антон Микитович Копил, і бабуся, Євгенія Семенівна Грачова, і батьки: Грачови Анатолій Георгійович та Оксана Антонівна. А от родичі по лінії чоловіка більше тяглися до гуманітарних наук. І що цікаво, кожен із членів обох родин шукав собі у пару педагога.

— Так сталося, що мій дідусь свого часу був директором школи у Полтавській області, а дідусь мого чоловіка був директором школи в Черкаській області. З родини чоловіка його бабуся викладала у цій школі. Усі її четверо онуків стали педагогами, всі троє онуків моєї бабусі теж стали педагогами. І кожен з них обрав собі в пару педагога, — розповіла Ольга Черненко. — Мій чоловік зараз не викладає, займається більш науковою роботою, але починав із викладання. Наче невелика в нас династія, але родинне дерево насправді величезне. Як так життя обирає й керує нами, коли поєднуються люди однієї професії, навіть не знаю. Можливо, це просто люди одного кола, одного соціального статусу та інтелектуального рівня, які мають однакові погляди на різні справи, і це їх ріднить.

Як каже Ольга Анатоліївна, успадкувала від батьків та дідуся з бабусею схильність до точних наук. Дідусь пані Ольги був кандидатом сільськогосподарських наук, за його підручниками досі вчаться студенти Харківської зооветеринарної академії. Мама — вчитель математики, а тато викладав фізику. І хоча батьки не наполягали, щоб донька повторювала їхній шлях, вона сама зголосилася вступати на фізико-математичний факультет у педагогічному університеті ім. М. Драгоманова.

— Мабуть, нас обирає доля, а не ми обираємо її. Так із моєю професією. З тих предметів, які можна було обрати у педагогічному університеті, була на той час надзвичайно престижною спеціальність «Математика та інформатика». Я спробувала вступити, от і спробувала — на все життя, — додає вчитель.

Продовження династії теж буде, запевняє пані Ольга. Наразі її 18-річний син Дмитро вчиться в Національному авіаційному університеті й водночас пробує викладати дітям молодших класів спецкурс із логіки. Навіть якщо у сина не складеться із вчителюванням і він обере собі інший професійний шлях, то у тому, ким буде її дворічна донька, Ольга Анатоліївна не сумнівається.

— Я бачу у ній виразні ознаки педагога, — ділиться спостереженнями мама-вчитель. — У кожного педагога можна прослідкувати букву «У» на лобі. Дивишся у дзеркало, а там вона просто просвічується. Коли замовляла каву у Львові, офіціант приносить і каже: «Прошу, пані вчителька». Я запитую, звідки ж ви знаєте, що я вчителька. У відповідь чую — по вас же видно. Так я і бачу, що моя донька теж буде педагогом. Уже зараз у неї є нотки повчання, категоричність у висловах. Вона вчить своїх ляльок, як і що треба робити. Думаю, такі речі передаються генетично. І, якщо чесно, я б хотіла, щоб мою справу продовжували мої ж діти.

Зібратися разом усім представникам вчительської династії вдається не часто. Та коли це трапляється і вся родина збирається за святковим столом, це нагадує Ользі Анатоліївні маленьку педраду. Та обговорюють на ній не шкільні проблеми, а особисті.

ПЕДАГОГ МАЄ БУТИ КОНКУРЕНТНИМ

Ольга Анатоліївна вчителює вже 16 років. За цей час змінила всього два навчальні заклади. Перша школа, у якій вона працювала, — 98-а, з поглибленим вивченням іноземної мови. До речі, колись у цій школі й сама здобувала знання. Тому першими наставниками по роботі були вчителі, які вчили ще Ольгу Анатоліївну.

— Я й досі пам’ятаю настанови моїх вчителів: ставай поруч, роби зі мною і потім роби краще за мене. Не знаю, чи виходить у мене краще за них, але сьогодні, — зважаючи на те, якими інноваційними технологіями оволоділа вже в Українському гуманітарному ліцеї, де працюю п’ять років, — мабуть, що вперед трішки пройшла, — зізнається Ольга Анатоліївна. — Я дуже люблю вислів: «Учитель, воспитай ученика, чтоб было у кого учиться». У мене вже є дві такі учениці, які викладають англійську мову, а далі буде видно, може, ще хтось піде моїм шляхом.

Аби стати вчителем, теоретичних навичок замало. На думку пані Ольги, справжній вчитель, якого можна назвати педагогом від Бога, має бути щирим, чесним, порядним та професіональним. А далі — відповідати на потреби, які ставить держава та суспільство перед педагогом. З часом ці вимоги зростають та потребують більшої затрати сил і більшої самовіддачі. Зважаючи на те, яке зараз підростає покоління дітей технологічного розвинуте, яке швидше сприймає інформацію та має більший доступ до неї, ніж років 20 тому, — вчителю теж треба підлаштовуватися під цей ритм і шукати нові можливості для викладання свого предмету. Не всім це вдається: викладатися на всі сто, а отримувати за це мізерну заробітну плату. І нарікати за це на педагогів не варто, їх слід зрозуміти та підтримати. Як державі, так і кожному з нас.

— Мені у цьому плані пощастило. У ліцеї є все, що треба для застосування новітніх технологій, — каже Ольга Анатоліївна. — І йдеться не тільки про комп’ютерні технології, а про спеціальну організацію уроку, яка дає змогу організувати продуктивне навчання. Наприклад, метод проектів, модульно-тьюторське навчання (акцент у технології робиться на самостійній роботі учнів разом із вчительським супроводом) тощо. Свій урок я починаю з проблеми. Наприклад, намалювала на дошці чотири малюнки, з колами і півколами. питаю в дітей, а де ж функція. Кажуть, що скрізь. А виявляється, що тільки на одному з цих малюнків. Таким чином проблема пошуку на півуроку розтягується. Можна просто розказувати, що таке функція і з чим її їдять, а можна через проблему. І запам’ятали всі, без спеціальних технічних засобів. А разом з такими засобами — то взагалі супер, враховуючи умови ліцею: тут є всі необхідні технічні служби, які допомагають вчителю це зробити. А взагалі у мене є така позиція: той, хто хоче, — шукає можливості для розвитку, а хто не хоче — шукає причину. Ми знаходимо можливості і робити, і застосовувати новітні технології. Як на мене, то вчитель має бути конкурентним. Тоді його підтримує і адміністрація школи, і батьки, і учні.

Іншими словами — має бути постійне прагнення до вдосконалення, а йому, як відомо, немає меж. Не дають про це забувати й молоді вчителі, які приходять на роботу до школи. Бо ті, хто йде вчителювати, робить це справді за покликанням серця, і в них є чому повчитися навіть педагогам із багаторічним стажем.

ВЧИТЕЛЬСЬКЕ БРАТСТВО

Того дня, коли проходила наша зустріч з Ольгою Анатоліївною, у ліцеї мала відбутися ще одна подія — презентація учнівських проектів. Здивувало, що підтримати вчителя та її учнів прийде мама Ольги Анатоліївни (до речі, вона вчителює і по сьогодні, хоча до роботи їй їхати півтори години). Таку родинну підтримку мають і її колеги. Уся династія дружно ходить на шкільні події, на презентації книг, які пишуть вчителі. І, як каже пані Ольга, так і має діяти вчительське братство.

— Я із задоволенням запрошую маму на свої уроки, бо нам є що перейняти одна в одної, — продовжила пані Ольга. — Я чула, яким чином вона пояснювала матеріал дітям (сама я не була її ученицею), мене вразило, що мама використовувала більш практичні моменти, які ближчі і зрозуміліші учням, ніж просто суха теорія. Наразі є міжнародне математичне дослідження, яке використовує саме практичні знання учнів для засвоєння нового. Так мама моя, яка ніколи не чула про це дослідження, це робила багато років поспіль на інтуїтивному рівні. І я тривалий час робила так само.

Як і в кожній родині, у сім’ї Ольги Анатоліївни є свої традиції та звичаї, які передаються з покоління в покоління. Та, зважаючи на те, що йдеться про вчительську династію, усі її представники успадковують унікальне ставлення до дитини й відповідальність до своєї справи. А за це учні дарують їм повагу, вдячність та любов. Бо чи могли б невдячні випускники зробити своїй вчительці такий сюрприз — напередодні її професійного свята запросити на програму «Ключовий момент» і просто привітати та показати свою повагу? Чи пишуть невдячні учні смс-повідомлення своєму наставнику зі словами подяки за те, що вірила в їхні сили під час складання іспитів? Усе це було і буде в житті Ольги Анатоліївни. Вона віддає дітям усе, що знає, а натомість отримує — позитивний результат: діти діляться з нею своїми емоціями, проблемами, звертаються за допомогою та порадою. І в таких ситуаціях про непрестижність учительської професії вже не йдеться. Як сказала Ольга Анатоліївна, свою справу вона робить тому, що це її покликання, і тому, що відчуває в собі сили.