«Наше кохання перевірене військовою цензурою»

Олена Єфремівна:

— Наша з Толею перша зустріч відбулася на фронті, сорок четвертого року. Медсанбат, в якому я служила, стояв у селі Зелений Под, ми готувалися до наступу. Фельдшер попрохав мене віднести ліки для штабних офіцерів. Увійшла в хату. З-за столу піднявся високий ставний капітан. Віддала порошки й одразу ж пішла. У ту мить я не думала, що можу сподобатися. На мені була шинель не за зростом, чоботи, на декілька розмірів більші, пілотка.

Минуло декілька місяців, і ось 7 листопада отримую записку: «Вітаю зі святом!» Я зніяковіла, розхвилювалася і... не відповіла. А незабаром начисто забула і про записку, і про офіцера, який її прислав.

Ми звільнили Каховку, пішли на Одесу. Коли увійшли до міста, в церкві закінчилася служба, люди несли в руках запалені свічки. Нас розселили по квартирах. Раптом до мене вбігає подруга: «Олено, тебе питають!» Виходжу на двір, а там стоїть мій знайомий капітан. «Хочете подивитися Одесу?» — питає. «Ні!» — відповідаю. Хіба я могла сказати йому, що попрала весь свій одяг і під шинеллю в мене нічого немає? Потім наші фронтові дороги розійшлися. Я отримувала листи від Толі. Він повідомляв мені про справи на фронті, я йому — про госпіталь. А на наших трикутних конвертах завжди стояв штамп: «Перевірено військовою цензурою».

Закінчилася війна, я поїхала в Майкоп, до батьків, працювала медсестрою в шпиталі. Одного разу, під час чергування, мені сказали, що мене питає якийсь чоловік у військовій формі. Я відпросилася в головлікаря. Коли ми з Толею йшли через площу, з усіх вікон госпіталю на нас із заздрістю дивилися поранені та медсестри. У той день Толя мені освідчився, причому в такій формі, що моя відповідь виявилася негативною, хоча означала згоду. «Чи ви не відмовитеся одружитися зі мною?» — спитав він. «Ні», — відповіла я.

Ми розписалися й поїхали до місця служби чоловіка, в Сибір. А потім у нас народилася дочка Оленочка, через два роки — син Іванко. Поневірялися по квартирах, але не сумували. Жили весело. Зварила я, наприклад, пшоняну кашу. «Пересолила! — обурюється Анатолій. — Одна сіль!» — «Та невже одна сіль? — «дивуюся» я. — По- моєму, там і крупа трапляється!»

Коли народилася третя дитина, Андрійко, ми вже отримали квартиру. Вдома ніколи не сиділи, їздили по гриби, на рибалку, на Десну. І всюди — разом з дітьми. Приходить, наприклад, Толя і говорить: «Дніпро розлився. Поїдемо подивимося». А я якраз перу. Мильну піну з рук струсила, дітей узяли — й помчали. Діти вчилися бачити прекрасне, вони могли помітити те, на що інші не звертали уваги. Я ніколи не питала в чоловіка, коли він принесе гроші. Ніколи не вивертала йому кишені. Побут не був причиною для суперечок. Був час, коли хліб видавали на картки. Отримає Толя хліб, а дорогою половину віддасть жебракам. Мені шкода, родина ж на мені. Але я не лаяла чоловіка. Якось проживемо, думала. Ми не прагнули пишно відзначати свята. Нам завжди було добре в своїй сім'ї. Пам'ятаю, зима була, завірюха. Повертається чоловік з відрядження й простягає мені букетик первоцвіту. Я завжди цінувала навіть найменші знаки його уваги й намагалася відповідати тим же.

У післявоєнний час, коли ми одружилися, було не до весільних подорожей. А ось 25- річчя родинного життя ми відзначили: полетіли на декілька днів до Криму. «Золоте весілля» справляли на дачі. Зібралися разом з дітьми й онуками, посиділи, побалакали. Було що згадати... Анатолій Іванович:

— Гадаю, що кожному чоловікові приємно пригадати свої перші романтичні зустрічі з коханою. Мої чомусь закінчувалися повним фіаско. Пам'ятаю, в березні сорок четвертого року мене, штабного офіцера, послали в медсанбат вирішити питання з відправкою поранених. Увійшов у першу хату: на підлозі, на соломі, лежали солдати. Раптом в сінях рипнули двері, і на порозі з'явилася дівчина в шинелі. Вона була дуже бліда (як потім з'ясувалося, внаслідок дуже частого донорства). Тихо привіталася з усіма, а потім, схиляючись над кожним, щось розпитувала, щось радила, комусь перебинтовувала рану. Йдучи, несподівано звернулася до мене: «Вибачте, товаришу гвардії капітане, але прошу вас наступного разу краще очищати чоботи від бруду». Я занімів від такої зухвалості молодшої за чином.

Іншого разу я побачив свою майбутню дружину перед штурмом Одеси. Мене направили в той же медсанбат перевірити готовність до наступу. Ретельно потурбувався про свою екіпіровку: попросив у товариша нову портупею, зліва у мене звисав штурманський планшет з картою, праворуч — величезний парабелум. (Тепер навіть смішно пригадати.) Тільки зібрав особовий склад, як прозвучав сигнал тривоги: «Повітря!» Ми попадали на землю. А коли дали відбій, я зрозумів, що поки ми лежали, притулившись обличчями до землі, дівчата з санбату рятували поранених. Пізніше мені розповіли, що якась медсестра, перев'язавши себе вздовж і впоперек ременями, з розкритою офіцерською сумкою, з якої звисала карта, взявши в руки дерев'яний обрубок, що нагадував за формою мій горезвісний парабелум, зображала «грізного» перевіряючого. З Оленою ми листувалися до кінця війни, а після Перемоги я поїхав до шпиталю, де вона працювала, і вже наступного дня ми розписалися.

Ми відправилися до Сибіру, до місця моєї військової служби. Насамперед записалися в бібліотеку і внесли за кожного заставу — по 40 карбованців. Це виявилося до речі. У драмтеатрі виступав молодий актор Євген Матвєєв. Ми не пропустили жодної постановки з його участю. А коли не вистачило грошей на квитки, дружина підказала: «Заберімо з бібліотеки мою заставу». Пройшов час — у крамниці з'явився шоколад (як зараз пам'ятаю, за 400 карбованців за кілограм). Моєї застави якраз вистачило на 100 грамів. Було нелегко, але весело. Життя з кожним роком поліпшувалося в нас, як і в усіх. І прийшов час, коли, вже будучи у Києві, ми змогли придбати два килими: один — на стінку, інший — на підлогу. Другий незабаром зник. Дружина роз'яснила: «Пам'ятаєш, я тобі розказувала про дівчину, вихованку дитячого будинку? Вона одружилася з солдатом. Обоє бідні, як церковні миші, але отримали маленьку кімнатку. І уявляєш, як сяяли їхні очі, коли вони розгортали на підлозі наш килим!..»

Жадібності, скупості я ніколи не помічав у дружини. І це її заслуга в тому, що наші троє дітей і четверо внуків виросли, зберігши найдорогоціннішу рису людської душі — добре ставлення до людей.

Надаючи мені слово, редакція, очевидно, розраховувала, що я зі свого п'ятдесятирічного досвіду родинного життя розповім щось корисне для молоді. Ну що ж, можу дати одну пораду. Якось я, промоклий, брудний, утомлений, повернувся додому після триденних навчань і, не знімаючи чобіт, звалився на канапу. «Зараз приготую тобі гарячого чаю з лимоном», — сказала дружина. «Зачекай, — зупинив її я. — Скажи краще, чому на фронті ти зробила мені зауваження за брудне взуття, а зараз навіть не помічаєш, що я лежу на дивані, не знімаючи чобіт?» — «Тоді ти не був моїм чоловіком, — відповіла Олена. — Коли ти забирав мене з рідного дому, мама порадила мені ніколи ні в чому не докоряти чоловікові. «Тоді й він не стане цього робити», — сказала мені вона».

Керуючись цією простою порадою мудрої жінки, ми й прожили разом півсторіччя.

Від редакції

Зворушливі, а іноді й драматичні колізії людських доль частіше видаються нам захоплююче- привабливими лише при погляді на них крізь мильно-романтичний фільтр блакитного екрана. У той же час герої і події реального життя, як правило, з'являються в пелені важкого смогу наповнених вимушеним прагматизмом буднів. Але, може, не все таке похмуре й сіре й у нашому власному житті? Ми пропонуємо нашим читачам, подібно до героїв сьогоднішньої публікації, розповісти власні невигадані історії кохання, котрі підтверджують, що, всупереч усьому, ми ще не втратили почуття... Чекаємо ваших листів у відділ популярних тем.