Найвірніший друг
Живу в глухій-преглухій провінції. Тобто в Шполі. Скажу щиро — у провінції зараз повітря чистіше, метушні немає, краще, ніж у столиці. Але... з роботою проблеми...
Та кожен вибирає те, що йому важливіше. Кому треба більше грошей, той їде на заробітки чи ще щось вигадує...
Сусіди вважають, що я домогосподарка, а я вважаю себе письменницею.
Два сини вже виростила, то можу й писати. Чоловік не забороняє. Мене з дому ще не виганяє, боїться, щоб не вийшло, як з чоловіком Джоан Роулінг. Жартую, звичайно. Навпаки, ще й допомагає Микола Дмитрович: ілюстрації до моїх творів малює.
Сьогодні я для Вас — Світлана Чорногал, а взагалі-то пишу під псевдонімом Фотина Вітрило. На «Проза.ру» є мої твори російською мовою, а також мого сина Федора Вітрила. Молодший син Володя поки ще не пише, бо захопився ідеєю зробити світ кращим і поїхав до Брюсселя вчитись.
Хочу книжку видати та... спонсора треба вигадати. Може, уявити, а він матеріалізується?.. А може, просто матеріалізувати самі «бабки»? Як ви вважаєте, дорогі друзі?
Кажуть, надія помирає останньою... Та невже нема нікого, хто б нас не залишив в тяжку хвилину? Навіть коли надія залишила? Хто допоміг би перебороти незгоди й труднощі? Невже немає такого друга?
Чи, може, ми буваємо такі засмучені своїми образами й нещастям, що просто не помічаємо цього друга? А він стоїть поряд, як завжди мовчазний, і чекає, коли ж ми йому, врешті-решт, довіримось... Він хоче нам допомогти, навіть починає тихенько постукувати, щоб ми звернули на нього увагу. Але ми не чуємо, ми неуважні... або лякаємось, починаємо метушитись, кудись бігти, когось шукати... безглуздо...
Коли я була маленькою, я страшенно боялась темряви і залишатись сама вдома.
Іноді я прокидалась пізно вранці і виявляла, що я зачинена в хаті. Мною миттєво оволодівала думка про звільнення. Я знаходила будь-який отвір, наразі кватирку, і вилазила назовні, навіть якщо це було небезпечно для життя чи, скоріше, здоров’я. Але найчастіше обходилось синяками та подряпинами.
Потім я бігла на вулицю й шукала собі товаришів. Неможливо ж без товариша для ігор! Хоч і закінчувалось це найчастіше сварками, образами чи бійками.
Коли мені виповнилось п’ять років, мама навчила мене читати. Після цього все змінилось. Занурюватись в читання й переноситись в світ фантазій стало значно цікавіше, ніж шукати неприємностей на вулиці.
А коли мені купили олівці та фарби, то можна було взагалі не вилізати з кватирки.
Тільки коли вже втомишся чи захочеш розповісти комусь про ті дива, що ти вичитала з нової книжки. А коли тебе слухають, роззявивши рот від подиву, чи просять розповідати ще й ще, то тут уже ти відчуваєш себе вищою істотою. Тобі тепер подобається не тільки читати, але й розповідати!
Не встигла я подорослішати, як померли мої батьки. В будинку стало пусто і дуже тихо. Це було нестерпно. Страшно. Я втікала з дому до друзів, щоб забути, що у мене немає рідних, що мене нема кому більше любити. Я намагалась вірити, що мене люблять мої друзі...
Потім я закохалась в одного хлопчика і ми одружились. Дім невдовзі став галасливим від дитячого лепету та крику. Турбот — повен рот! Нудьгувати було ніколи! До того ж, у нас була купа друзів. Майже кожного дня хтось забігав: чи в гості, чи так, попліткувати, поскаржитись на негаразди і т.д. і т.п. Розмови не припинялись і ніколи було думати та розмірковувати... та й навіщо? Ще, чого доброго, туга наповзе, сумніви різні... треба просто жити!
Та не встигнеш озирнутись, як діти вже повиростали і, як пташки, розлітаються з рідного гнізда!.. І знову в домі — тиша та пустка... Але вже немає надії... Вже нічого не зміниться. Життя пройшло.
Попереду — тільки одна значна подія — смерть. А час набирає обертів. Дні, тижні, місяці пролітають однаково швидко. Ти розгублена і пригнічена.
Ще забігають подруги: на чай, на каву, на сигаретку... Ти чекаєш на них... Або йдеш до них сама.
Та раптом починаєш розуміти, що більшість із них просто намагаються тебе використати, вилізти тобі на голову, іноді плюнути в душу... адже ти м’якосердна й добра людина, і завжди їм все пробачиш, тому що... як же ж без них?
Несподівано для тебе самої з тобою відбуваються метаморфози: знахабнілу подругу ти просто виганяєш зі свого дому! « Подруга» — шокована: вона вважає, що в тебе вселився інопланетянин, тому що така «м’якушка», як ти , просто не могла цього сказати. Ти теж у шоці від себе самої. Зате відчуваєш, що стало легше. Приємно відчувати себе рішучою і сильною людиною, а не ганчіркою, як раніше...
Наступна подруга надто заздрісна. Здається, вона буде заздрити тобі навіть тоді, коли в тебе горе. Ти, нарешті, висловлюєш їй своє «фі!» і обриваєш давній незрозумілий зв’язок. Ось уже до тебе майже ніхто й не ходить. В домі дійсно стає тихо. Але, о диво!
Замість туги та розгубленості ти відчуваєш блаженство! Вперше в житті ця тиша для тебе, як благодать. Ти вже не вмикаєш радіо чи телевізор, щоб розігнати її... Ти заповнюєш її по-іншому: ти багато думаєш... читаєш... Читаєш інші книги і по-іншому... Зупиняючись на найбільш цікавих місцях та розмірковуючи, згодна ти з автором чи ні... або просто насолоджуєшся зернятами істинних знань, по кілька разів перечитуючи один і тей же абзац...
Ти любиш подовгу спостерігати за хмарками, птахами, метеликами... Тобі страх як подобається поливати квіти й чекати, поки розквітне пуп’янок!..
Ти згадуєш свої дитячі та юнацькі малюнки і раптом... несміливо береш в руки олівець. Захоплюєшся й починаєш малювати кожну вільну хвилинку...
Помічаєш, що малюнки стають все кращі й кращі, але продовжуєш соромливо ховати їх в папку. Пізніше вибираєш, які кращі, вставляєш в рамки і розвішуєш по всьому будинку.
Якось в дім заходить випадкова людина ( так завжди буває) і, як зачарована, роздивляється твої картини. Потім вона десь- там, комусь там розповідає, і до тебе незабаром приїжджають зацікавлені люди. Вони теж хотять побачити твої творіння.
Потім починаються виставки.
«Дивно, — міркуєш ти, — а я думала, що це нікому не цікаво!»
Тепер ти більше не вважаєш, що залишок твого життя не має вже ніякого сенсу, тому що, коли ти малюєш, ти взагалі ні про що не думаєш... ти просто відриваєшся від землі й літаєш!.. Ти несеш Світові — свій Світ в своїх творіннях!
І якби не ти, мій Друг, моя вірна самотність, якби я не довірилась тобі і не полюбила тебе, я б так і не змогла відкрити свій Світ для інших, та й для себе!
Тільки ти робиш нас сильнішими, мудрішими й талановитішими! Тільки ти завжди поряд і ніколи нас не залишиш!
