Не втратимо самі себе – не будемо втрачені світом

Ми продовжуємо публікувати читацькі відгуки на статтю Володимира Войтенка «Українська ідея. Фантом, міф чи легенда?» («День», № 28 за 29.04.99 р.).

Безперспективними і народ, і ситуація в Україні виглядають в публікації професора Войтенка. Як бачимо, заголовок — запитання публікації навіть гіпотетично не «передбачає» обнадійливої відповіді. Та й з чого її можна вивести? Народ деморалізований, безкінечно конформістський («ссученый»), розчарований ціною державницьких досягнень Б. Хмельницького і аж до державної незалежності 1991 року? Саме на карб останній автор ставить і бідність, і жебрацтво, і бездомних дітей, і безпритульних собак, і переповнені в'язниці. Біля керма номенклатура без ума, честі і без страху перед відповідальністю за злочини (тут автор правий). Жодна з п'яти передумов поступу держави, що названі автором, не реалізовані. Єдина надія автора на інтегратора (президента) — «жорстокого практициста і національного романтика».

Марні надії на месію, пане професоре, якщо все сказане вами про народ і ситуацію — правда. Не народ — суцільне багно. Як тільки в ньому народився автор, де знайшов точку опертя, щоб піднятись над суцільним багном і виголосити свою Нагірну проповідь?

Хотілось би ще раз підтримати п. професора в тому, що правляча номенклатура справді зберегла себе біля керма в повній мірі, втративши лише страх за злочини проти народу. Щодо самого народу, то не кращий і не гірший він за своїх сусідів, хіба що більше понівечений століттями бездержавного стану та цілеспрямованою роботою окупантів на викорінення усвідомлення українцями своєї національної окремішності. З Катерини II цієї мети уже й не приховували на державному рівні.

Та попри всі потуги, вогник національного самоусвідомлення українців не згасав ніколи, хоч і не горів таким високим полум'ям, як у видатних лицарів українського духу від Виговського, Дорошенка, Мазепи і аж наших сучасників — шестидесятників. Були і залишаються понині численні просвітники- інтелігенти, що брали від полум'я національних героїв і розносили смолоскипами, запалюючи душі ослаблених і немічних. Тому час від часу Україна поставала борцем за незалежність, хоч і не завжди вдало. Але накопичене віками не пропало. Воно стало незалежністю 1991 року і тими 92% голосів на референдумі 1.12.1991 р.

А тепер звернімось до міфів. Дарма п. Войтенко приписує їх лише українському народові. Кожен народ їх і сам творить, і запозичає водночас. У деяких наших сусідів вся історія зіткана з міфів. І живуть. І не на кожен міф треба кидатися з вилами. У багатьох міфах виливається надія народу на щастя, на майбутнє відродження, на підтримку національного духу. Для нас найнебезпечніші ті, що загрожують нам насильством, загарбанням територій, національним поневоленням тощо. Ось і сам п. Войтенко пропагує один із таких про наслідки державної незалежності. Це міф ідеологів відновлення тоталітарної імперії. Зупинимось на його суті, зважаючи на особливу небезпечність для України.

Причиною зубожіння народу і всіх його інших проявів став крах економічної системи СРСР в змаганні з економічною системою вільного підприємництва, особливо в процесі гонки озброєнь. Економіка СРСР протистояла більш-менш успішно доти, доки її результати визначались кількісно (тонни, кілометри, штуки, кубометри і т. і.), і виявилась неспроможною там, де ніякий примус не зміг зарадити, тобто тоді, коли визначальними стали застосування новітніх наукових досягнень і новітніх технологій. Ні рабський труд ГУЛАГу, ні кріпацький труд колгоспників не творили високих технологій. Для підтримки паритету з Заходом в озброєннях довелось уже задіяти 3/4 промислового потенціалу. Потреби власного народу сяк-так підтримувались експортом сировини, золота, а згодом довелось влазити в борги. Вони вже «перетягли» за $100 млрд., а щорічний імпорт збіжжя — за 40 млн. т. Перед загрозою силового диспаритету довелось піти на скорочення озброєнь, на скорочення або і припинення деяких виробництв. Але і знищення озброєнь, і перехід мілітарних виробництв на мирні рейди вимагали колосальних коштів. А це — нові позики, умовою яких були і послаблення тоталітаризму, і демократизація суспільного життя, і скасування всевладдя КПРС. Зняті обручі насильства з пересохлої діжки дають завжди один наслідок — діжка розсипається на клепки.

Новоутворені держави ще якийсь час доїдали старі резерви, компартноменклатура з комсомолом довершували пограбування залишків, і через короткий час по незалежності (але ж після) справу було довершено. Номенклатура висунула тезу: раз зубожіння настало після незалежності, то воно стало наслідком незалежності.

Перебуваючи фактично при владі на всіх рівнях, номенклатура «успішно» доводить «справедливість» свого постулату. Там, де старій номенклатурі «показали на двері», справи давно пішли вгору. Ідеться про Чехію, Польщу і т.і. Ще вчора бідна Польща сьогодні є об'єктом наших заздрощів.

Поряд з наведеним міфом іде міф про єдиний порятунок у новому союзі з Росією, тобто про нову імперію. «Забувають» лише міфотворці нагадати українцям, чим завершувалось кожне повернення України до імперії після спроб звільнитись. Від 1659 р. по 1920 р. неодноразово цей процес завершувався масовими знищеннями українців цілими територіями і на вибір. «Похід» тільки до власної культури коштував мільйонів життів у голодомор 1932-1933 років, винищенням під корінь діячів культури в 1934-1937 роках. Невже кортить ще раз?

Професор Войтенко і сам вдається до міфотворчості: причиною окупації Росією України 1918 року проголошує пацифізм Грушевського. Отже вівця винна, що вовк-хижак її проковтнув. В планах Леніна- Троцького Україна була приречена як необхідність виживання радянської Росії: «Без Украины нет советской России!» Пацифізмом Грушевського окупація лише спрощувалась, але про це треба пам'ятати і сьогоднішнім провідникам, щоб не повторити минулого. Не для простої втіхи Москва у факт національної свідомості століття перетворювала міфи про «воссоединение» України і Росії, про «собирание» земель Русі в єдину державу, починаючи з О. Невського, найбруднішого з запроданців Русі. Саме О. Невський за свою «ссученость» отримував під своє управління землі інших князівств від окупантів-ординців, з того часу ті землі вважаються «исконными» і на них «покладено око». На Слобожанщині і Донеччині можна і сьогодні почути про це.

Небезпечних для України сусідських міфів занадто багато, щоб пильнувати, а не відволікатись на дрібничкові свої.

Побожне ставлення п. Войтенка до вчення клерикала Берклі тільки має насторожити нас проти сприйняття як істини сусідських міфів. Вона закликає усвідомлювати наше власне буття очима сусідів. Нам би краще пам'ятати більш відомого і більш сучасного вченого Фрейда: «Народ, що дивитися на себе очима сусідів, приречений...». Про таку небезпеку здогадується і п. Войтенко. Отже, «усвідомлювати власне буття треба через самоусвідомлення, а сусідське відбудеться само собою, бо поважають того, хто сам себе поважає. Доречну пораду подає одна з російських пісень: «Чтобы в жизни тебя не теряли, постарайся себя не терять».

Тільки усунення від влади номенклатури без ума, честі і страху перед відповідальністю і заміна її патріотами України на всіх рівнях, виховання всіх громадян в дусі українського патріотизму започаткують народження української національної ідеї, започаткують зустрічний руг влади і народу, різних гілок влади між собою, ліквідують їх протистояння. Зникне і потреба в безплідному адмініструванні. Все, що діє всупереч нашим законам, повинно бути поставлено поза законом і виключено назавжди із політичного життя.

Ось тоді і буде збережена умова і запорука нашого національного буття — наша незалежна державність.