Не знаю, як там у них, на Каннщині...
В одному автобусі далекого сполучення наші місця виявилися поруч. Тоді ще не знала, що потрапила в полон, що трапляються пташки ще балакучіші, з невичерпними запасами легких знань, що запам’ятовуються хіба що завдяки їхній доступності. У цій балаканині не було ані грама чогось такого, що могло б зачаровувати, бадьорити, дивувати, якщо стороння спостережливість вибіркова і застосовується лише елементарне прополювання побаченого. Тут все йшло в хід, точніше, на язик. Складалося враження, що родичі моєї сусідки, які мають якусь нерухомість поблизу французьких Канн, подарували їй усі туристські довідники, і вона їх вивчила напам’ять. Одне мене, можливо, трохи зацікавило, щоправда, з певною долею недовіри. З її розповіді випливало, що різні колишні наші там ледве не змагаються в тому, в кого виростуть кращі овочі на їхніх кокетливих іграшкових городах. Навіщо їм садівничі товариства... Виходить, комусь цікаво і земне. Адже зрозуміла мова: «Money, money...» і розкішний колір обличчя (колір євро) — це, скоріше, з романів нинішніх молодих письменниць-хижачок, яких розплодилася сила-силенна.
Тітонька, що сиділа поруч, не розуміла, чому найважливіше про Францію (як їй здавалося) мені не так цікаво, як її сезонна робота в саду. Просто я порівнювала — у мене на Канщині теж саме. Звичайно, правильно не пропускати потрібну букву, але в нас, у Канівському районі, бережуть свої сили й охоче, опускаючи подробиці, скорочують для зручності. Ось і звучить Канщина, майже так, як їхня французька Каннщина. Всього лише — зайва «н». Слухаючи її провінційне базікання (адже вона нічого так і не встигла побачити, крім своєї роботи за гроші в саду), мимоволі отримувала задоволення від упізнавання. Чим же, цікаво, «каннські» овочі кращі за мої «канські». Балакучу жінку навіть образила моя невідчепність. Вона мені — про туристські заморочки, заморську красу (яку я бачила в більш якісному варіанті), а я її знову на землю опускаю. «Та що вам ці овочі, — здивувалася вона. — Мої вирощують їх для аромату і ще, мабуть, для забави. Ранішній запах щойно зірваного базиліку й того ж кропу душу гріє. Та й овочі там такі гарні виростають!»
Мене все це вже добряче втомило, оскільки добре розумію, що гарні — не завжди здорові, та раптом не стрималася і почала переглядати свій мобільний, шукаючи фотознімки своїх домашніх овочів. А втім, не зовсім моїх, скоріше, моїх за гроші куплених на сільському затишному ринку. Якось у чергові домашні канікули, здавши наперед усі тексти, злиняла на пару-трійку днинок у свою рідненьку дачну благодать, яка ніколи не зраджує тобі, в садок, що не гнітить своїм стандартним, багатим мінімалізмом з обов’язковими садовими скульптурами, а ледь стильно напівзанедбаний, з недобудованою дерев’яною терасою (вже два роки морочить голову майстер-задавака), звідки обов’язково коли-небудь відкриється чудовий краєвид на затоку, а за нею зовсім на горизонті — на гряду канівських круч. Утім, милуюся цим краєвидом і зараз. От на Каннщині посміялися б, мабуть, як піднімаюся драбиною на горішні колоди-кругляки і там, немов ворона, сойка чи проста курка, притулившись до дерева, аби не впасти з чотириметрової висоти, сиджу годинами, як заворожена. Причепилося до мене порівняння — називаю це моєю Швейцарією, моєю Норвегією. Чому, не знаю, адже є в цьому щось вторинне, а краєвид, що доступний мені, найнеповторніший. Доводилося бачити також і більш екзотичні, але це — моє, завжди вдома, і вже давно сплачено за рахунками. Ось тут трохи лукавлю — сиджу на колодах буцімто в кредит, точніше, якщо це хтось зрозуміє — в депозит. Гроші мої депозитні застрягли десь у чіпких ручках однієї кредитної спилки, отже, будівництво у вічному процесі. Втім, це так молодить — сидіти на одній колоді та мріяти собі, що ти все ж таки обов’язково розрахуєшся.
На цих самих домашніх канікулах люблю вже о шостій годині бути на сільському невеликому ринку. Овочі тут здорові та якісні, але тільки в однієї Світлани — вони надзвичайно елегантні. Якщо капуста-пекінка, то скручена так кокетливо, якщо улюблені пікантні трави, то такі аристократичні, а її салат «Ніжний»... Ну з нього просто хочеться пошити святкову сукню: цей колір, ця шовковистість... У Світлани овочі досконалі, ніби з інакшого городу, ніж у її товаришок. Якщо кажуть, що не можна складати в одну скриню ганчірки й серветки (при тому, що чисті й ті, й інші), то у Світлани овочі — як чистенькі серветки. Коли вранці повертаюся після покупок і несу в плетеному кошику соковиті плоди земні, то занурюю ніс у це зелене мереживо, і все стає байдуже: і проблеми, і непорозуміння. Якось ці овочі якось уранці я й сфотографувала, а моя сусідка-базіка, побачивши їх, здивувалася — такі овочі в Європі коштують дорого, а у вашому селі? — уточнила вона. І ще більше була вражена досить скромною сумою. Ось так у нас, на Канщині!
На колишню сільську мешканку вигляд моїх овочів подіяв до певної міри провокаційно, ніби вино на зрілі дріжджі лягло. Вона почала згадувати, які у неї були раніше чудові городні шедеври та фрукти. Взимку відкриєш банку, де законсервовано літо, і такий аромат в оселі, захоплено розповіла вона.
А в Каннах що, не пахне? — з’єхидствувала, не стрималася. Вона поглянула на мене, як прискіпливий філолог на студентку, яка вжила невірний наголос, і замовкла. Уже я намагалася її розговорити, але вона ніби наказала собі — жени природу в двері. Не задоволена, мабуть, була, що заглибилася в спогади. Навіщо душу витравлювати. До того ж будь-який запах доступний — он скільки ароматизаторів.
Щоб якось розрядити атмосферу, візьми та й запитай.
А як там, у Каннах з комарами? Вона поглянула на мої плечі та руки, покусані місцевими кровопивцями, навіть на правій щоці палала величезна розчесана червона пляма, і поблажливо кинула: «В Європі? Все, що заважає заробляти і не підпадає під страховку...» Вона нібито навіть порозумнішала на очах, мабуть, відчувши різницю між собою — європейкою і мною — селючкою.
Гей, махнути б на Каннщину! Та світить цього літа хіба що годувати комарів та інших кровопивців у штатському. На зайве «н» ще заробити треба.
Отже, я «на сидале сижу и на солнышко гляжу». І так добре...
