Недосяжний власний дім

Питання власного дому для переселенців завжди стоїть на першому місці серед проблем, які доводиться їм розв’язувати. Хтось виїхав зі східних регіонів одразу після початку бойових дій, хтось певний час мешкав у родичів, сподіваючись на швидке повернення, але з часом все одно мусив залишити рідні краї. Зараз таких людей — майже півтора мільйона. Їх не прийнято жаліти, але підтримати — варто, тим паче на державному рівні, щоб люди мали певність, що попри війну вони не залишилися зі своїми проблемами сам на сам.

Насправді ситуація із забезпеченням житлом внутрішньо переміщених осіб нині така ж, як на початку конфлікту. Ні довгострокових стратегій, яким чином це житло будувати і надавати, ні належного фінансування, ні дієвих програм компенсації за зруйноване та пошкоджене помешкання досі немає. Про це заявляють не лише громадські організації, котрі весь цей час займаються проблемами ВПО, а й Офіс Омбудсмена ВРУ з прав людини.

«НА МІСЦЯХ ВІДСУТНІ ЦІЛЬОВІ ПРОГРАМИ ДЛЯ ПЕРЕСЕЛЕНЦІВ»

Днями в Офісі Уповноваженої ВРУ було представлено доповідь «Внутрішнє переміщення: розробка тривалих рішень», яку підготували на основі дослідження проєкту Ради Європи в Україні щодо проблеми забезпечення доступу внутрішньо переміщених осіб до житла та реалізації ними права на житло. Звіт ще раз продемонстрував, що житлові питання вирішуються державою дуже мляво.

«Ця доповідь має спонукати нашу владу розв’язувати проблему швидше. За весь час внутрішнього переміщення ні на загальнодержавному, ні на місцевому рівні не з’явилося середньо- та довгострокових рішень для розв’язання проблем ВПО, — зазначала Омбудсмен Людмила ДЕНІСОВА. — Для ВПО основні умови успішної інтеграції — це житло, постійний дохід і зайнятість. 60% ВПО живуть в орендованому житлі, із них 27% зазначають про ризики виселення з цього поточного житла через неспроможність сплачувати орендну плату. На державному рівні досі немає офіційних даних щодо потреб ВПО в житлі, відсутня інформація про кількість переселенців, яким житло було надано за підтримки держави чи органів місцевого самоврядування.

Щонайменше 2% осіб мешкають у місцях компактного проживання, які були сформовані у 2014—2015 роках. Термін використання цих будинків — не більше, ніж три роки. Таких місць у нас наразі 170, там проживають сім тисяч осіб. Частина цих приміщень — це приватна власність, і через відсутність механізму державної компенсації за використання таких приміщень між власниками та ВПО не припиняються конфлікти. Досі не вирішене питання утримання та реконструкції транзитних містечок, збудованих 2015 року. Що відбувається на місцях — працюють 123 житлові програми, але відсутні цільові програми, метою яких є забезпечення житлом саме ВПО. Це все порушує резолюцію Ради Європи щодо вирішення майнових питань біженців та ВПО, відповідно до якої держава повинна гарантувати вчасне та ефективне відновлення права доступу до жила, землі та майна».

НА РІК ПОТРІБЕН МІЛЬЯРД

Нагадаємо, наразі діють дві програми, які дають можливість отримати нове помешкання чи збудувати дім за підтримки держави. Перша — «Доступне житло», коли держава сплачує 50% вартості будівництва (придбання) житла та/або пільгового іпотечного житлового кредиту з можливістю отримання додаткового кредиту в банку. Друга програма — пільгове кредитування учасників АТО і ВПО, які можуть отримати державний кредит для придбання квартири в багатоквартирному житловому будинку або одноквартирного житлового будинку з відсотковою ставкою в розмірі 3% річних (для військовослужбовців, резервістів та військовозобов’язаних — безвідсотково, але лише на час проходження служби).

Обидві програми мають попит, та знову ж таки — реалізація поки викликає запитання. Серед коментарів до доповіді були зауваження, мовляв, про іпотеку переселенці мріють уже шість років, а долучитися до наявних державних програм пільгових кредитів чи житла не реально, бо заробітки родин ВПО такі, що це далеко не всім доступно.

Під час онлайн-презентації доповіді Омбудсмена Дмитро ЛУБІНЕЦЬ, голова комітету Верховної Ради України з питань прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій у Донецькій, Луганській областях та Автономної Республіки Крим, міста Севастополя, національних меншин та міжнаціональних відносин, коментував, що програма пільгових кредитів викликала неабиякий інтерес від ВПО, наразі в ній зареєструвалося 16 тисяч сімей. Але отримати допомогу від держави змогла лише 901 особа, бо із держбюджету не надходить коштів у потрібному обсязі.

«Якщо говорити про приблизні розрахунки, то щорічно треба надавати не менше, ніж 1 млрд грн, щоб через певний час забезпечити потреби принаймні цих зареєстрованих сімей, — додав парламентар. — Загалом нині понад 60% ВПО винаймають житло, 16% проживають з родичами, 5% — в гуртожитках, 3% — в центрах компактного проживання, і лише 10% за цей час стали власниками свого житла на новій території після переїзду».

«ВІДСУТНІСТЬ ЖИТЛА ВПЛИВАЄ НА ІНТЕГРАЦІЮ»

Крім сухих цифр, у тексті доповіді Омбудсмена наведені конкретні приклади із регіонів, які свідчать про наявні житлові проблеми. На вільній території Донеччини проживає півмільйона переселенців. У Донецькій ОДА зазначають, що на початок військових дій місцева інфраструктура не була готова прийняти велику кількість переміщених осіб. Зараз певні зрушення є, але насправді це крапля в морі. За всі ці роки на рівні області змогли придбати 224 квартири — та лише для тимчасового проживання. Тобто рано чи пізно родинам доведеться звідси виїжджати, а як же тоді робота, яку вони, певно, знайшли біля цього тимчасового дому, школи/садки/гуртки, нові знайомі... Про яку інтеграцію у громади може йтися, якщо у людей нема відчуття, що все це стабільно і назавжди?

Якщо одні органи місцевого самоврядування, як-от у Маріуполі, напрацьовують власні програми для забезпечення житлом переселенців, то інші не фінансують цього напрямку взагалі. Так, у модульному містечку в Нікополі потрібно робити ремонт. Термін експлуатації закінчився ще два роки тому. Оскільки досі тут проживає 161 особа, серед яких 41 дитина, міська влада готова капітально відремонтувати будівлі. Вартість робіт оцінили на 40 млн грн, але в місцевому бюджеті коштів на поточний рік не передбачено. Або ще один приклад — цього року Павлоградська міська рада не надала дотації для компенсації комунальних платежів родинам переселенців, які проживають у місцевому модульному містечку.

На державному рівні теж не все гладко. На програму «Доступне житло» 2017 року було надано 30 млн грн, 2018-го — 100 млн, 2019-го — 400 млн грн, цьогоріч — виплати були передбачені, але все скасовано через пандемію. У проєкті бюджету на наступний 2021 рік фінансування програм щодо доступного житла й пільгових кредитів взагалі не передбачено. Через це низка громадських організацій підготувала звернення до урядовців, аби обов’язково були надані кошти на обидві програми, які дають можливість переселенцям отримати власне помешкання.

«Відомо, що розв’язання житлових проблем внутрішньо переміщених осіб було одним із найгостріших питань, які виникли після початку збройного конфлікту 2014 року, й залишається таким наразі, — йдеться на сайті БФ «Восток SOS». — Відсутність житла безпосередньо впливає на повноцінну інтеграцію переселенців у приймаючі громади та облаштування свого життя. Крім того, часто це є основною причиною їхнього повернення на тимчасово окуповані території України, що таким чином ставить під загрозу їхню безпеку і життя».

НОВІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ УРЯДУ

Ще один варіант отримати кошти на житло — компенсація за зруйноване і непридатне для проживання помешкання (через військові дії). Скільки років правозахисники розповідають, як варто розробити механізм компенсації за втрачене чи пошкоджене житло, проте відповідну постанову уряду (№ 767) було затверджено лише 2 вересня 2020 року. Вона прописує порядок використання коштів для відшкодування компенсації. За різними оцінками, внаслідок збройної агресії на сході України зруйновано 150 тисяч приміщень. Перші виплати держава почала робити лише минулого тижня: їх отримали десять родин із Зайцевого та Авдіївки. Втім, як зазначала Денісова, встановлений урядом механізм передбачає виплату компенсації лише за зруйноване житло, але не вирішує питання відшкодування збитків за пошкоджене.

Слухаючи представників парламенту й управлінців із регіонів, які долучилися до презентації доповіді, склалося враження, що проблеми розуміють, але зарадити нічому не можуть. Хоча чомусь громадському сектору це вдається. Так само шукають донорів для своїх проєктів, готують тривалі програми підтримки, збирають відомості про потреби переселенців, до речі, досі єдиної бази, а скільки ж саме людей потребує житла через військові дії, — у держави немає. Нещодавно вся країна стежила за тим, як рятувальники гасили пожежу на Луганщині, небайдужі збирали кошти й гуманітарну допомогу потерпілим. А команді «Восток SOS» навіть вдалося назбирати кошти на відновлення 14 зруйнованих вогнем будинків. На це знадобився місяць, а не роки.

У свою чергу, в Офісі Омбудсмена підготували рекомендації для влади, що необхідно робити, аби швидше вирішувати житлове питання ВПО (неодноразово подібні поради надавалися й від громадського сектору). Так, варто ухвалити закон про реституцію та/або компенсацію за завдану шкоду житлу чи майну: створити єдиний реєстр обліку об’єктів, яким заподіяно збитків внаслідок збройного конфлікту; провести інвентаризацію покинутого житла, щоб сформувати фонди житла для тимчасового проживання ВПО, на місцях — створювати відповідні програми для ВПО і закладати кошти на це.

Насправді про це говорили експерти ще протягом першого року війни, міжнародні організації ділилися з Україною досвідом, які кроки необхідно зробити, щоб ця проблема не затяглася на десятиліття. На жаль, досі переїзд до власного помешкання (не обов’язково ж у новобудову і з шикарним ремонтом) для переселенців — це недосяжна мрія.