Неособисті проблеми

Як свідчать соціологічні дослідження та відповідно до висновків незалежних експертів, практично в кожній країні — бідній чи багатій, демократичній чи ні — приблизно кожна третя жінка страждає від насильства. За даними опитування Світового банку, в Україні 81% громадян вважають проблему насильства в сім’ї актуальною для суспільства, та лише 8% зазначили, що вона стосується їх особисто (20% зауважили, що ця біда є актуальною для їхніх знайомих). За словами експертів, навіч — невизнання проблеми, подвійні стандарти та небажання «виносити сміття на люди». Разом з тим, щорічно по допомогу в міліцію звертаються близько 100 тисяч жертв сімейного насилля, здебільшого жінки та діти, а цього року ця кількість збільшилася на 10%. Вже кілька років поспіль Представництво ООН а Україні, зокрема, Програма розвитку ООН долучається до всесвітньої роботи із запобігання насильству в сім’ях, зокрема, акції «16 днів проти гендерного насильства». Щороку до актуалізації проблеми на громадських засадах долучаються відомі люди. Цього року до просвітньої кампанії долучилася кінозірка Ніколь Кідман як посол доброї волі Жіночого фонду розвитку ООН. Детальніше про те, що вже вдалося в Україні зробити для подолання ненависті та жорстокості в наших сім’ях, розповіла «Дню» координатор програми рівних можливостей ПРООН в Україні Лариса КОБЕЛЯНСЬКА.

— Пані Ларисо, чому з часом актуальність проблеми не зникає, адже все-таки ми — цивілізовані люди. Навпаки, вона ніби загострюється, при цьому — в усьому світі?

— Якщо говорити про актуальність проблеми, то навряд чи ми вирізняємося з-поміж інших країн з точки зору присутності насилля в суспільстві. Дослідження незалежних експертів фіксують в Україні таку ж статистику, як і у всьому світі — що кожна третя жінка зазнає насильства чи від чоловіка, чи від партнера, чи від дорослих дітей. При цьому насильство не є проблемою маргінальних прошарків — ця проблема стосується бідних і багатих, від неї потерпають жінки, незалежно від рівня освіти: вона є в колі інтелігенції, в мистецькому колі, в бомонді, в політичній еліті — в абсолютно різних прошарках. Єдине, що відрізняє Україну від розвинутих країн — те, що ця проблема в нас не обговорюється. В нас такий менталітет: не виносити з хати бруд. У нас жінка буде обговорювати цю проблему хіба що з подругами (боїться що люди подумають, як буде з кар’єрою, стримує, що він — батько дітей). Це зупиняє психологічно. Якщо в інших країнах люди за голову хапаються від оприлюднення фактів насильства — десь конгресмен підняв руку на секретарку, десь президент мав стосунки з практиканткою і за це люди складають погони, то в нас цього «немає» — не зазіхають на секретарок, не піднімають руку на дружин, немає проявів інцесту. Ми — суспільство, яке цю тему закрило, яке робить вигляд що проблеми не має. Тож чим більшу офіційну статистику ми оприлюднимо, тим менше фактів реального насильства залишиться прихованими. Це означатиме, що це явище вже почало виявлятися, з ним почали боротися, на нього почали звертати увагу і, відповідно, суспільство готове протидіяти.

— Але ж у радянські часи в нас була практика, коли при аморальній поведінці когось із членів сім’ї в життя родини втручалася громадськість...

— Насилля в нас було завжди. Говорити про те, що в Росії дружин били, а в Україні були сильні козачки, які самі побивали своїх чоловіків — не правильно. Думаю, що в нас були і такі, і такі.. Звісно, що коли ми дивимося «Запорожця за Дунаєм», в якому Одарка махає праником на чоловіка, то нам здається, що це й типова для України ситуація. Не потрібно робити з таких картин ідилічних висновків. Насилля було завжди, але ступінь відкритості суспільства і готовності до обговорення цих проблем була і є мірилом видимості цієї проблеми. Не слід забувати, що на різних етапах розвитку суспільства є ті чи інші стримуючі фактори — сильніші чи слабші. Раніше, й нині є стримуючий фактор церкви, моралі, який нині, на жаль, розчинений або дуже-дуже тонкий, що крізь нього видно все, крім самої моралі. Були фактори боязні втратити партквиток за аморалку, але це не означає що не було аморалки. Я вважаю, що радянська сім’я в тоталітарному режимі в багато в чому є моделлю надзвичайного сталого тоталітарного утворення, яке розвалиться останнім серед усіх пострадянських бастіонів. Тому що в ній зосередилося дуже багато стереотипів, навіть традицій і норм, які не є нормами з точки зору нормальності, але є такими з точки зору усталеності. Наприклад, вважати чоловіка годувальником, навіть якщо він — безробітний або все життя утримує третину від того, що приносить його дружина. До того ж радянська сім’я будувалася на жорсткому поділенні функцій між батьком і мамою, не зважаючи на те, що жінка працювала стільки ж, скільки чоловік. Тому за жінкою закріпилася функція відповідальності за домашнє господарство та виховання дітей — поза тим, що це було подвійне і потрійне навантаження на жінку. За цей час в освіті та медицині утворилося домінування жінок, яке призводить до утискання їхніх прав, а значить, до владарювання і певного насильства зі сторони чоловіків. У малого хлопчика таке домінування жінок в цих сферах викликало певний супротив. Такий, що в дорослому житті він мстився за образи, отримані від няні, мами, виховательки, вчительки. Думаю, що тут — нерозв’язаний клубок психологічних проблем, який дуже контрастував з картиною, коли на партзборах виключали з партії за нечемне звернення до жінки. Все було: агресія та насильство — але приховано.

— Чому жінки стільки терплять нині, адже нині вже можна отримати допомогу? Чи настільки тримає квартирне питання?

— В кожній окремій долі причину може встановити тільки психолог, лікар або священик. Кожна історія — це драма, хоча певні закономірності є. Жінка боїться втратити чоловіка, тому що існує суспіль свідомість, що жінці бути одинокою менш престижно, ніж бути заміжньою. Також бояться втратити годувальника, доходи. Нині є немало фактів, коли дуже заможні пани шантажують своїх дружин чи тих, з ким перебувають в громадянському шлюбі, що позбавлять їх грошей. Жінки бояться бути викинутими з квартири. В багатьох країнах перше, що робить держава, допомагаючи жертвам насилля, — намагається врегулювати проблему надання житла (врегулювання можливостей розселення). Тому що якщо чоловік і жінка живуть в однокімнатній квартирі і є ще діти, примусово розселити їх практично неможливо — можна судитися роками. При цьому чим більше жінка буде скаржитися, тим більша вірогідність, що наступне побиття буде більш жорстоким або наступний конфлікт буде більш тривалий. Або інше — штрафи, що донедавна накладалися? Він і так не віддає гроші, а пропиває, до того ж і штраф ще ляже на сім’ю.

— Думається, що насилля — це проблема в першу чергу особиста і кожна жінка має взяти на себе відповідальність за таке ставлення її чоловіка до неї...

— Я з вами згідна. Цього треба вчити і саме в цьому — непересічна роль ЗМІ: якщо вони не будуть це подавати як жарені факти, не як посібник для насильника, а як соціальну проблему, як засудження. Тоді до цього буде інше ставлення. Дівчат потрібно змалечку вчити відстоювати себе всіма можливими засобами — і через правову просвіту, і через фізичне загартовування, і через набуття такої фізичної кондиції, щоби дівчина могла за себе постояти фізично. В багатьох країнах є дуже популярними спеціальні школи самозахисту, де дівчат і жінок вчать постояти за себе. Крім того, для жінки має бути доступною інфраструктура служб, куди б вона могла будь-коли зателефонувати й отримати допомогу. Виходить, що, з одного боку, це проблема жінки, а з іншого — суспільства. Якщо третина жінок у світі мають щодня страждання, які призводять й до фізичних каліцтв, тимчасової непрацездатності, психологічних травм, то суспільство втрачає трудові ресурси та нормальне соціальне середовище.

— До кого нині українські жінки можуть звернутися в критичних ситуаціях?

— Є телефони гарячої лінії, є соціальні служби, які надають підтримку, зрештою, є міліція, яка вже має спеціальні підрозділи реагування на факти домашнього насильства. Буває й таке, що міліція не приїжджає. Тоді потрібно звертатися до всіх — сусідів, родичів, знайомих — думаю, що всі засоби підійдуть, аби жінка зберегла життя, гідність, розум, психологічне здоров’я.

— На вашу думку, коли в нас запрацює норма закону, що насильникам забезпечується психологічна допомога?

— Наразі такий досвід є в Європі. Коли чиниться факт насильства, є дві сторони. Безумовно, в першу чергу ми звертаємо увагу на жертву, бо вона постраждала. Але цих жертв ставатиме все більше, якщо надавати допомогу тільки їм. У багатьох країнах працюють з кривдниками: їх виявляють, інколи вони самі добровільно звертаються за допомогою, відчуваючи схильність до агресії чи маючи негативний досвід у стосунках із дітьми чи жінками. Є факти, коли примусово людина проходить психологічну корекцію. Загалом це правильна модель, але вона надзвичайно трудомістка й вимагає надзвичайно активного соціального середовища. В нас соціально комунікація відрізняється від форм у Швеції, Норвегії чи Канаді. Там вони більше групуються і створюють неформальні об’єднання. Активний соціум перебирає на себе багато функцій держави. Така робота — приклад можливих соціальних замовлень із боку держави. Але в нас є добрі приклади роботи центрів «Чоловіки — проти насильства», також ефективною є наша програма рівних можливостей, яку підтримали в багатьох регіонах.

— Що дає ваша щорічна акція проти насильства?

— В першу чергу — можливість штурмового інформування суспільства, створює інформаційні приводи для ЗМІ. Бо якщо в буденному житті ми її ставимо через кому останньою в списку важливих, то в ці дні вона стає першою. Ми звертаємо на неї увагу, значить — аналізуємо причини. Через причини хочемо знайти можливості їх викорінити, відтак намагаємося сформувати національний механізм, спроможний це зробити, об’єднуємо зусилля державного та недержавного секторів, міжнародних організацій. Думаю, що це та модель, яка допоможе Україні мати незабаром дієву форму суспільного спротиву насильству. Плюс державний механізм, який захищає людину від зазіхань на гідність. Ця акція — всесвітня, її підтримують усі держави й уряди. Слід зауважити, що ситуація із поширенням насильства у світі формувалася багато століть і лише тільки кілька десятиліть суспільство створює модель спротиву насиллю. Прогрес, з яким жінки входять в сучасний світ, вселяє оптимізм. Думаю, що ваше покоління і покоління ваших дітей читатиме про насилля як історичні свідчення. Є речі, які мають виродитися через певну кількість поколінь, зникнути зі свідомості суспільства. Найбільша проблема, щоб вони не відтворювалися у стандартах молоді, в нормах освіти і виховання, в проявах інформаційної політики ЗМІ.