Непідкорена Говерла

Друзі запропонували піти з ними у дводенний похід на найвищу вершину України — Говерлу. Готувалися до походу за тижнів три-чотири. Придбали квитки на потяг до Івано-Франківська, позичили у знайомих рюкзаки для походу. Бо треба із собою взяти спальний мішок, намет для ночівлі, змінний одяг, продукти, воду й таке інше. Як тільки мій наплічник з’явився вдома, мені відразу стало лячно — чи вийду з ним на висоту понад дві тисячі метрів? Але то все пусте. Думка, що нарешті побуваю в горах, тішила й змусила на певний час забути про тяжку ношу. Забути-то забула, але буквально до того моменту, поки рюкзак не опинився на моїх плечах. Я ледве донесла його до Київського залізничного вокзалу. Та все ж мрія про Карпати взяла гору.

ЗА 350 МЕТРІВ ДО ВЕРШИНИ

Ніч у потязі минула досить швидко. Ще бадьорі та веселі, ми перенесли свої речі до автобуса, який довіз нас до містечка Ворохти. Звідти замовили ще один мікроавтобус, щоб дістатися ним безпосередньо до гір. Їх ми побачили ще в дорозі. До речі, гори були в снігу (тільки тоді ми зрозуміли, чому з нами в у вагоні їхав чоловік зі снігоступами). Вершини були повністю вкриті сніговим килимом, і як потім перевірили на собі — досить потужним. Забіжу наперед і скажу, що в деяких місцях ноги вгрузали у кучугурах по коліна, а то й вище.

Швидко пройшли контрольно-пропускний пункт, залишивши по 10 гривень із кожного (а було нас семеро). Коли почнеться туристичний сезон, тут будуть брати 20-25 гривень. Окремо доведеться платити й за намет (зараз тариф 15 гривень). Реєструватися на КПП потрібно ще й для того, щоб у разі нещасних випадків туристам могли допомогти рятувальники.

І от нарешті почалося сходження. Один за одним рушили лісом, поволі піднімаючися на гору. Чим крутішим ставав підйом, тим частіше зринала думка — чи довго ще йти, бо ноги вже болять, рюкзак важезний, тисне у плечі, у кросівки набилося повно снігу...

Милуватися краєвидами встигала тільки на привалах, бо роззиратися по боках під час руху просто боялася, щоб не впасти, не послизнутися й не загрузнути у снігу (зізнаюся, кілька падінь таки було). На щастя, компанія була дружня. Усі підбадьорювали одне одного, допомагали пройти складні місцини, наприклад, місточки через річку, тому йшлося радісно.

Через години дві скінчилася лісиста місцевість, і перед очима постала засніжена гора. Ще не Говерла, а тільки її, я би сказала, передвершиння, бо щоби дістатися на говерлівську верхівку, треба спочатку здолати гору, що розташована прямо перед нею. І тут почалося найскладніше. Підйом став настільки крутим, мабуть, градусів 40, що я боялася дивитися вниз, бо здавалося: зараз злечу туди з рюкзаком, і все — плакала моя Говерла. Тому намагалася дивитися тільки вперед, ішла боком, щоби було не так слизько, але страшно було все одно.

Здавалося, що до вершини лишилося не так багато, майже рукою подати, й за якихось півгодини маємо вийти на неї. Але не судилося. Керівник нашої групи як досвідчений підкорювач гір, бо у походах він із 10 років, запевнив: із рюкзаками на плечах, та ще по такому снігу і слизоті вершину нам не підкорити. Не знаю чому, але ніякого розчарування не відчула. Ну, то й що, коли не вийшли на Говерлу з першого разу, буде привід повернутися сюди ще раз. Та й ноги настільки промокли, що хотілося швидше перевзутися у сухе, аби не захворіти. Тому після короткої фотосесії на тій висоті, яку вдалося здолати, рушили назад. А до Говерли нам лишилося не так і багато — метрів 350, у часі це зайняло б хвилин 50 сходження. А взагалі, якщо погода хороша й немає ніяких перешкод, вийти на гору можна години за три.

НОЧІВЛЯ В КОЛИБІ

Ще коли піднімалися в гори, побачили трохи зліва від нас полонину. Там і вирішили розбити табір. Тут нас чекала приємна несподіванка: на полонині стояла колиба — хатинка, де влітку живуть пастухи. Хатинка майже з усіма зручностями: з піччю, чотирма дерев’яними ліжками, правда, без світла й води. Але з водою у Карпатах, на відміну від Криму, проблем немає. Куди не кинь оком — скрізь струмочки, потічки, джерела. Тож колиба стала для нас справжнім оазисом, навіть не знаю, де б ми сушили одяг, де б відігрілися, якби не натрапили на неї.

Оскільки між місцевими жителями та туристами існує неписане правило, що ночувати у колибах дозволяється подорожнім, вирішили цим скористатися. Хлопці швиденько розтопили піч, а ми, дівчата, заходилися з обідом чи вже вечерею, бо була майже 18-та година. Чекати, доки закипить вода для чаю, нам довелося не менше трьох годин. А чогось гаряченького хотілося просто до нестями. Тому заварили чай некип’яченою водою, бо чекати було несила. До речі, перед нами у колибі, напевно, теж побували туристи, бо знайшли у хатинці залишені сіль, приправи, сухі обіди. Ми теж лишили деякі продукти — як вдячність господарям.

Зранку зібралися й рушили вниз. Ішли вже зовсім іншою дорогою, яка вивела нас у Закарпатську область (починали свій маршрут з Івано-Франківської). У цьому й унікальність Говерли, бо можеш вийти на неї з одного регіону, а зійти в іншому. І як розповів нам місцевий водій, був випадок, що люди під’їхали до підніжжя на власній машині, лишили її біля контрольно-пропускного пункту на Івано-Франківщині, а спустилися з гори на Закарпатті. Довелося наймати таксі, щоб забрати своє авто.

Чого тільки не зроблять люди, аби побувати в горах. Де б ви ще побачили крокуси, що пробиваються з-під снігу, гірські річки, які перекривають вам шлях і доводиться брести по воді, бо міст зруйнований, а треба перейти на інший берег? Або ліси, які здаються такими величними, що просто перехоплює дух.

Щоліта подивитися на гірську красу приїздять сотні туристів. Доки мандрували горами, зустріли тільки кількох. Але влітку їх тут просто сила-силенна. Упевнена на сто відсотків, що половина з них лишається завороженою горами й хоче повернутися сюди ще раз. Я — теж належу до їхнього числа. І хоч ноги, руки, плечі й все тіло ще кілька днів боліли від ходіння й носіння рюкзака, все одно кажеш собі: воно того варте.