Нерозіп’ятий голос

Творчість Короленка і — особливо — його публічні виступи на захист вічних, фундаментальних цінностей гуманізму, демократії та соціальної справедливості зараз ще більш цінна, ніж століття тому. Українці мають всі підстави схилитися перед світлою пам’яттю свого земляка, уродженця Житомира, який навчався у Рівному, останні 20 років життя прожив у Полтаві, найтіснішими зв’язками пов’язаного з нашою землею як ніхто з російських класиків (за винятком, можливо, Миколи Гоголя).

Але ще важливіше інше. До кола ідей В.Г. Короленка завжди входило як ключове і центральне — поняття громадянської гідності особистості . І хоча Короленко, будучи передусім митцем слова, не залишив нам стрункої теоретичної концепції громадянських прав і свобод, можна говорити, що навіть побіжний аналіз його творчості дозволяє зробити такий висновок: громадянська гідність людини, за Короленком, складається із гармонічної єдності його особистості та національної гідності, а також із такої найціннішої та найнеобхіднішої в наші дні якості, як громадянська відповідальність. Усі ці компоненти багато кому з нас доводиться засвоювати зараз заново. І Короленко тут — найкращий вчитель.

ГІДНІСТЬ ОСОБИСТА

Усе життя Володимир Галактіонович пам’ятав про свого батька, суддю на імперській службі в невеликих містечках тогочасного «Південно-Західного краю», найчеснішу і найнепідкупнішу людину. Галактіон Опанасович Короленко не просто ніколи не брав хабарів (якщо завгодно, «подарунків») за те або інше судове рішення — а пропозиції надходили від багатих клієнтів. Він страшенно лютував навіть від одного натяку на можливі «підношення», свято вірячи, що гідність його як людини та одночасно обов’язок як судді велить судити тільки згідно із законом, незважаючи на особи та багатство. Короленко пригадує, з яким зусиллям вдалося умовити батька прийняти перший та останній у житті «подарунок» — маленьку ляльку для дівчинки, сестри письменника. «Через вас я став-таки хабарником», — сердито кричав Короленко-старший.

Його син Володимир уже з дитинства привчив себе з гідністю приймати найскладніші ситуації морального вибору, в яких опиняється людина, і діяти за принципом: «Я чинитиму так, як велить обов’язок і честь, інакше поводитися — означає втрачати людську гідність». Один короткий приклад. Після вбивства Олександра II Короленко, тоді політичний засланець, після тривалих роздумів рішуче відмовився скласти присягу новому царю, як того вимагав закон (хоч більшість висланих вважала цей акт простою формальністю! ). Але Володимир Галактіонович пояснив свою позицію так: совість не дозволяє йому дати обіцянку вірності Олександру III, який вступив на престол. Через 35 років, згадуючи цю відмову (що коштувала йому, між іншим, чотирирічного заслання до Якутії!), Короленко писав: «Повертаючись до цього епізоду мого минулого, я маю сказати, що тоді я вчинив саме так, як цього вимагала моя совість, тобто моя природа, і спокій, що настав для мене негайно після прийнятого рішення, доводив ясно, що в цьому плані я мав рацiю».

Саме найвищий рівень людської гідності не дозволив Короленку — суспільному діячеві — опуститися до демагогічного загравання з натовпом, пустих і брехливих фраз. У червні 1917 року письменника, чий авторитет був в Україні, як і в Росії, виключно високим, запросили на мітинг селян села Ковалівка під Миргородом, які вимагали негайного зрівняльного розподілу поміщицьких земель. Ось як описує Короленко те, що відбувалося, у книзі нарисів «Землі! Землі!»: «Я перейшов тоді до питання про землю, попередивши, що мені доведеться говорити багато чого, що, можливо, видасться неприємним. Хто вважає, щоб просто відняти землю в одних і віддати її іншим — той сильно помиляється. Вже на початку цієї частини моєї промови я бачив, що настрій натовпу міняється. Більшості його мої думки здавалися небажаними і непотрібними. А він вже звик, що до нього звертаються тільки з улесливими і приємними більшості словами. Лестощі люблять не одні монархи, але й «самодержавний народ». А рецепт, який запропонували письменникові збурені селяни (разом з фронтовикам, один з яких заявив Короленку: «На фронті, пане хороший, вас за такі промови вбили б!»), був напрочуд простим: «Всю землю порівну розділити, а городянам подвоїти зарплату...».

Такі «святині», як загальне виборче право, були для Короленка предметом не побожного захоплення, а тверезого аналізу. Почитаємо його статтю «Побільше чесності» (липень 1917 р.): «Загальна подача голосів! Скільки надій покладали на ці три слова. Так, багато що здалеку здається кращим, ніж зблизька. Політична нерозвиненість народу, його неписьменність, незвичка розбиратися в ідеях і напрямах, брак відомих народу деталей — все це вселяє найреальніші побоювання, дає простір для спотворення народної думки, змушує сильно замислитися над найближчими результатами. Народ — натовп, народ не розвинений політично, його думки по-дитячому нестійкі та мінливі. Поки ці політичні думки не можна поважати. Але треба поважати людину та її безпосереднє людське шукання правди. Треба поважати її свободу. Геть демагогію і політиканство!» Ці слова, немов написані сьогодні, були опубліковані за три місяці до більшовицької революції...

ГІДНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА

Син зубожілого українця-дворянина та польки, Короленко з юних років постав перед необхідністю національної самоідентифікації. З українською землею він поріднився з перших років життя, тут же, у Полтаві, завершився його шлях. Ніколи Україна не була для письменника чужою (не дарма в чудових «Листах до Луначарського», про які йтиметься нижче, багато разів зустрічаємо слова: «У нас в Україні», «Наше українське життя» тощо). Тільки людина, яка чудово знала українську психологію, побут, історію, могла написати такі проникливі рядки (повість «Без языка»): «Люди еще помнили, как он (столетний старик Лозинский-Шуляк. — И.С.) рассказывал о прежних годах, о Запорожье, о гайдамаках, о том, как и он уходил на Днепр и потом с ватажками нападал на Хлебно и Клевань, и как осажденные в горящей избе гайдамаки стреляли из окон, пока от жара не лопались у них глаза и не взрывались сами собой пороховницы. И старик сверкал дикими потухающими глазами и говорил: «Гей- гей! Было когда-то наше время... Была у нас свобода!...» А сельчане — уже третье и четвертое поколение, — слушая эти странные рассказы, крестились и говорили: «А то ж не дай господи Боже!». Додамо до цього, що взагалі ледь не більше половини художніх творів Володимира Галактіоновича змальовують життя саме нашої землі, України.

І все ж таки Короленко став письменником російським. Чому? Ось як пояснив він це сам: «У дитинстві моєму звилися в один клубок три націоналізми (польський, український, російський), з яких кожен заявляв право на володіння моєю беззахисною душею з обов’язком когось ненавидіти та переслідувати». Своєю ж батьківщиною письменник вважав російську літературу, яка, вірив він, «залишила осторонь національні спори та примирила їх у спiльному лозунгу: свобода».

З погляду Короленка, гідність національна суть похідне від гідності особистої, шовініст плямує як себе самого, так і націю, яку «славить». Всеросійську та світову популярність принесла автору «Сліпого музиканта» його нещадна боротьба з чорносотенним цькуванням «інородців» (наприклад, «Мултанська справа»), проти великоруського шовінізму. Ось його рядки зі статті: «Кілька думок про націоналізм» (1901 р.): «І достоїнства наші, і вади відчуваються нами більш безпосередньо та інтенсивно, ніж властивості інших народів. Але це не повинно примушувати нас любити і прославляти вади лише тому, що вони наші, і заперечувати чужі достоїнства, бо вони чужі. І передусім людина, яка має в душі істинне відчуття національної гідності — не стане випинати його на шкоду іншим, так само, як не стане випинати свою, ніким ще не торкану, «честь». До речі, поставимо пряме запитання: чи тільки про великоруський шовінізм тут йдеться?

Однак у 1917 році Короленко відмовився визнати лозунги патріотизму і любові до Вітчизни «буржуазними» і «класовими». Його аргументація була такою: Росія, хочемо ми того чи ні, об’єктивно втягнута у світову війну, на це потрібно зважати. «Справді, чи є вже єдине людство? Його ще немає. А вітчизна є. Для єдиного людства потрібно ще багато працювати. Де? У вітчизні».

Стаття «Війна, вітчизна і людство», звідки взято ці рядки, у вересні 1919 року потрапила на очі Леніну. Наведемо тут фрагмент з опублікованого тільки у 1965 році його листа до Горького, з якого дуже ясно та яскраво видно, що за людина був вождь більшовиків: «Интеллектуальные силы» народа смешивать с «силами» буржуазных интеллигентов неправильно. За образец возьму Короленко: я недавно прочел его брошюру «Война, отечество и человечество». Какая гнусная, подлая, мерзкая защита империалистической войны. Прикрытая слащавыми фразами! Жалкий мещанин, плененный буржуазными предрассудками! Для таких господ десять миллионов убитых на империалистической войне — дело, заслуживающее поддержки (делами, при слащавых фразах «против» войны), а гибель сотен тысяч в справедливой гражданской войне против помещиков и капиталистов вызывает... истерики. Интеллектуальные силы рабочих и крестьян растут и крепнут в борьбе за свержение буржуазии и ее пособников, интеллигентиков, лакеев капитала, мнящих себя мозгом нации. На деле это не мозг, а говно». Коментарі зайві...

ГРОМАДЯНСЬКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

«Жалюгідний міщанин» Короленко, безперечно, сильно ризикував, коли підносив свій голос проти єврейських погромів 1903—1906 років, проти звірячих розправ над українськими селянами в селі Сорочинці (ось його слова про царських карателів: «Ці люди п’яніють уже від свідомості своєї всемогутності, своєї безвідповідальності, своєї влади над обивателем»). Зауважимо, що за книгу «Сорочинська трагедія» автора рік тримали під слідством...

Але, безумовно, незмірно більше ризикував письменник, зайнявши в роки братовбивчої громадянської війни найгуманнішу, найневдячнішу, але й навідповідальнішу, третю позицію, засуджуючи звірства обох воюючих сторін (до такої висоти піднявся тоді в російській літературі хіба що ще один наш земляк — Максиміліан Волошин; «День» писав про нього, див. №74, 20.04.2002). Саме те відчуття громадянської відповідальності, яким керувався Короленко, коли він у 90-і роки XIX століття, незважаючи на погрози, викрив у серії статей багатомільйонне розкрадання у Волзькому банку (Володимир Галактіонович жив тоді у Нижньому Новгороді), спонукало його виступити різко проти позасудових розстрілів і розправ, що масово здійснювали на Україні органи ЧК. Йдеться про знамениті «Листи до Луначарського», по суті заповіт Короленка, написані у липні—вересні 1920 року, по гарячих слідах подій.

Але цінність «Листів» — не тільки в живому, сильному почутті гнівного протесту проти звірств. Автор формулює свій ідеал «недоторканного запасу» демократії, втративши який, суспільство відкочується назад, у дикість (до XVII століття, прямо вказує Короленко). І головне тут — гласність, свобода слова і думок. «Відсутність вільної преси робить вас глухими та сліпими на явища життя. У ваших офіціозах панує внутрішнє благополуччя в той час, коли люди сліпо «бредут врозь» (старий російський вираз) від голоду. Проголошуються перемоги комунізму в українському селі в той час, коли сільська Україна кипить ненавистю та гнівом і «чрезвычайки» вже думають про розстріл заручників».

Так яскраво і могутньо звучав голос важко хворої, старої людини з надірваним серцем (життя його обірвалося рік по тому), яка, проте, невпинно клопочучись за невинних, врятувала у Полтаві в 1918— 1921 рр. багато сотень людей. Так звучав голос борця, правозахисника, соратника Льва Толстого, духовного предтечі Сахарова, Кінга, Гавела. Так звучав нерозіп’ятий голос людини, яка казала про себе: «Поки у мене будуть сили, я до останнього подиху не перестану протестувати проти позасудових розстрілів і проти дітовбивства» .

Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:

414-90-00 — Сергій МАХУН, Ігор СЮНДЮКОВ, «День» Адреса електронної пошти (e-mail): master@day.кiev.ua