«Німчурі»
У Німеччині вони були дітьми рабинь, у колишньому Союзі — зрадників батьківщини. Слово «німець», якщо саме він був батьком дитини, жінка, яка народила його, не вимовляла цього слова навіть у маренні: після такої жорстокої війни це було все одно що вирок...
ЛЮБОЧЦІ ПРИЙШОВ «ВИКЛИК» ДО НІМЕЧЧИНИ... ЗА НЕПРИБУТТЯ ОБІЦЯЛИ... РОЗСТРІЛ
До війни Люба була улюбленицею долі. Єдина донька літніх батьків, вродлива, весела і бідова — у 18 років вже працювала в Наркоматі фінансів УРСР. Вважалося, що завдяки своєму робітничо-селянському походженню, вона перспективна для подальшого просування по службі... Війна все вирішила по-своєму. Евакуюватися без батьків Люба відмовилася, гадали — біду зустрінуть разом. Але вже через два місяці після приходу німців, старенькі попрощалися з донькою. Їй, як і багатьом її ровесницям, прийшла повістка із суворою припискою: «в разі неприбуття — розстріл». Забирали у батьків дівчат, які по суті були ще нетямущими і нічого в житті цьому ще не побачили, і відвозили до чужого краю.
... На біржі в Німеччині українок вибирали особливо охоче: витривалі та здорові! Любочці пощастило знову: потрапила до родини, яка мала свою невелику пекарню, а при ній магазинчик. Роботи було багато, вставати доводилося о третій-четвертій годині ранку, допомагала господареві-німцю пекти бюргерам на сніданок хліб, булочки та тістечка. Господиня ставилася до неї добре, може тому, що у самої росла такого самого віку донька і син. «Особливо, — пригадує Любов Тимофіївна, — німцям подобалося, коли я співала пісню про Волгу, пам’ятаєте фільм з Любов’ю Орловою? Там були слова: «Не бачити вам красуні Волги і не пити вам з Волги води...». Так от я це співала, а господарі усміхалися і задоволено повторювали: «О, Вольга-Вольга...»
Час минав, і окрім магазинчика дедалі частіше почали водити на роботи і назад військовополонених з табору. І Любочка, непомітно від господарів, намагалася підгодувати їх, передавала хліб. Багато хто з них потрапили в полон ще зовсім «зеленими» бійцями. І тепер, худі і виснажені, вони нагадували швидше підлітків, ніж колишніх бійців. З одним із таких Люба потоваришувала, у вільний час бігала до табору, інколи підкуплені конвоїри дозволяли їм зустрітися. Щоправда, така «дружба» Любу трохи не підвела...
До Великодня гарнізон есесівців замовив господареві спекти паски. Для цього офіцери спеціально виділили продукти, які під кінець війни і в німців вже були в дефіциті: масло, родзинки, цукати. Пасок випекли рівно стільки, скільки було замовлено і вранці їх повинні були забрати. Але, коли солдати прийшли за ними, жодної паски в пекарні не виявилося! Це наші полонені хлопці умовили Любиного дружка, який уже добре орієнтувався в обстановці пекарні, потихеньку їх «реквізувати». Як це вдалося зробити полоненим, і тим паче, з’їсти непомітно, досі Люба дивується. Жодних слідів викрадення жандарми, які розслідували таку «дику» для німців справу, так і не знайшли. Підозри впали на Любу і її подругу — землячку з Києва Валю, яка наймитувала у німців на польових роботах і вічно ходила голодна. Їх двох і заарештували. Посадили до в’язниці, погрожували відправити до концтабору... «Це тепер видається смішним, але тоді нам було не до веселощів. Якби господарі не заступилися і не дали хабаря (як вони потім самі зізналися!), може нам і не судилося жити», — каже Любов Тимофіївна. А невдовзі вона дізналася, що вагітна. Свою Валентину народила мало не в День Перемоги, на початку травня 1945-го. І одразу ж почала збиратися додому, хоч як її вмовляла господиня залишитися...
Таких як Люба в американському таборі для переміщених осіб було повно. Чотири роки війни, життя брало своє. Були і прив’язаності людські, і цивільні шлюби — все як у звичайному житті. Адже жінки народжували навіть у концтаборах! Що вже казати про тих, кого примусово направили на роботи? Союзники теж умовляли їх не їхати додому, лякали Сибіром. Дехто залишився, але більшість молодих мам з дітьми рвалися на Батьківщину.
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я
— Іноді мені здається, — розповідає колишня полонянка Ольга М., що ті, хто керував нашою доставкою, — зумисне спланували все так, аби під час дороги померло якомога більше дітей.
З Німеччини до України ешелон йшов майже місяць! Зупинялися кожні півкілометра, на всіх полустанках, по кілька діб пропускали «важливі» вантажі — товарняки з технікою, солдатами, трофеями. Поїзд, який віз немовлят, які народилися в Німеччині, разом з їхніми матерями, вважався найнепотрібнішим з усіх, що прямували на рідну радянську землю! Адже везли не просто зрадників. Ці посміли ще й народити, чи то від зрадників, чи то від самих ворогів! Тому медперсонал, який супроводив «дитячий поїзд», щодня забирав маленькі трупи. Адже пасажирів не годували, їли те, чим запаслися в дорогу. Тільки малюкам видавали підсолоджену воду, а з ліків, крім зеленки, нічого не було. Спека стояла нестерпна, а дітей ні викупити, ні в чисті пелюшки сповити! Син Олі, видимо, жив, використовуючи старі запаси життєвих сил і, хоч і перетворився на скелетик, але вранці, коли похоронна бригада обходила вагони, на їхні здивовані погляди — адже Віталик був найменшеньким — відповідала мама — живий!
Коли до українського кордону залишалося зовсім небагато, поїзд зупинився. Було це неподалік від Малина, але ще на польській території. У поїзді було так задушливо, що жінки вирішили вийти з дітьми до води. Трохи обмивши зморщене тільце сина, Ольга задрімала у затінку. Прокинулася, коли поїзд вже дав гудок до збору. І тут над головою почула: «Куди ти його за собою тягнеш? Он уже наш кордон. Кидай цього байстрюка у воду і не зв’язуй собі руки! Я вже свого позбулася, давай і тобі допоможу!» Жінка майже сміялася, але від цього сміху в Ольги «мурашки забігали». Швидше за дитину — і в поїзд! У вагоні немовлят стало значно менш, і Віталику дісталася чиясь паєчка, яка вже не знадобилася: пляшечка підсолодженої водички...
БАТЬКІВЩИНІ ВОНИ БУЛИ НЕ ПОТРІБНІ
Удома їх «фільтрували» ще раз. Але навіть ті, кому вдалося довести свою невинність, не розраховували ні на допомогу, ні на підтримку держави. На роботу їх не брали однозначно. Хіба що вдавалося влаштуватися прибиральницею або посудомийкою на тимчасову. Перебивалися хто як міг: кому батьки трохи допомагали, хто на базарі приторговував. І все-таки ті, хто не залишив своїх дітей у них і знайшли щастя. Ольга сама виховала дитину і тепер не може ним натішитися: син її любить, доглядає з невісткою (бо здоров’я поганеньке!), та й онуки добрі. Любочка після війни одружилася, але первістка її з Німеччини усиновив усе-таки її батько і дав йому своє прізвище та по батькові.
Сьогодні дівчат, вивезених на чужину, живих залишилося небагато. Їхнім дітям зараз за п’ятдесят. Майже всі перенесли дистрофію і поневіряння. Але й це ніщо порівняно з тими психологічними травмами, яких вони зазнали в суспільстві з самого дитинства. Яких лише прізвиськ їм не давали! Їхні однолітки, які ні в чому іще не розбиралися, але від батьків чуючи лихі пересуди, намагалися не мати з ними справи і не гратися з ними. В школі ставилися також насторожено. Пляма, що лягла на ні в чому неповинних дітей, прилипала до них і ходила за ними скрізь...
... Усі, з ким довелося спілкуватися, просили не називати їхні імена. Навіть сьогодні, після стількох років, ці люди чогось бояться...
ДОВІДКА «ДНЯ»
Понад 14 тисяч концентраційних таборів нараховувалося під час війни в Європі. З 18 мільйонів в’язнів фашизму, кожний третій був громадянином СРСР. Два мільйони з шести так і не дочекалися звільнення. Більшість із тих, які залишилися живими, за своє полонення відбували покарання в таборах Сибіру або ж роками не могли знайти роботу, створити сім’ю. Сьогодні в Україні мешкає близько 650 тисяч колишніх жертв фашизму. Серед них — 11,3 тисячі в’язнів концтаборів. Вони, втім, як й інші постраждалі від нацизму громадяни колишнього Союзу, не отримали після війни повноцінних компенсаційних виплат, подібно товаришам по нещастю з країн Західної та Центральної Європи. Нині цими проблемами займається Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення», де закінчують виплату одноразової компенсації, гроші, які в розмірі 400 мільйонів німецьких марок виділив уряд ФРН. Довідку підготувала Олена ГРІНЧЕНКО
