Новорічні свята в ритмі Європи
І ось я броджу вузенькими вуличками міста Штуттгарта, споглядаючи різні плакати, що містять соціальну рекламу та агітацію за здоровий спосіб життя. І думаю (ходити, а тим більше думати після сорока з хвостиком годин, проведених в автобусі, досить-таки важко). Однак я ходжу, жахливо не висипаюся. Ходжу, адже це напрочуд цікаво бродити казкою — саме так сприймається різдвяна Німеччина.
Перше, чим вражає Штуттгарт приїжджих, то це ритмом життя, яке плине тут спокійно і розмірено, принаймні порівняно з Києвом. Тут немає знайомого нам божевільного темпу, що примушує тебе пересуватися як мінімум швидким кроком, який, до речі, і видає в тобі приїжджого. Друге, що зачаровує в місті, як, утім, і в усій Німеччині, — це велика кількість ялинок, гірлянд, прикрас і поголовний святковий настрій, яким буквально пронизана країна. З першого погляду зрозуміло, що люди принаймні знають, який рік вони зустрічають. Одразу ж, за всього небажання проводити паралелі, постає образ сірого і буденного Києва, який, якщо порівнювати навіть із провінційним (за німецькими мірками) Штуттгартом, може похвалитися хіба що красивим метро і своєрідністю та великою кількістю церковної архітектури. Напружуючи пам'ять, я не міг пригадати, де в Києві, крім Хрещатика, я бачив ялинки, прикрашені гірляндами та виблискуючими іграшками. Хоча, з другого боку, це ще питання — що було б з уже згаданими іграшками та гірляндами, якби їх розвісили на деревах, скажімо, на Троєщині чи Оболоні... Словом, культура скрізь своя, а безкультурнiсть не має кордонів.
Зачаровує тут і примушує німіти різдвяний ринок — один із найбільших в Європі, влаштований з величезним смаком і любов'ю, що відчувається, до того ж, у кожному вертепі, в кожному павільйончику, в кожній прикрасі на його даху. Проте, напевно, нашій людині досить важко зрозуміти, навіщо такий ринок потрібен взагалі — нічого особливого там не продається, крім різних новорічних та різдвяних іграшок і забавних дрібниць, на зразок шапочок Санта- Клауса, купити і носити які можуть усі (що, до речі, успішно й роблять). Однак із-поміж інших такий ринок виконує функції, в принципі, далекі від комерції і набагато важливіші: люди тут спілкуються. Створюється враження, що все місто після роботи збирається тут, щоб потеревенити, відчути атмосферу свята і стати трохи добрішим і ближчим одне до одного. Тут ніхто й ніколи не скаже злого або грубого слова, навіть якщо ви наступили кому-небудь на ногу або ненавмисно штовхнули... Та-ак, от уже й німці починають здивовано і якось дивно поглядати на мої запалені від постійного недосипання очі. Ну, звичайно! Адже їм незрозуміло, як це можна не висипатися, якщо ти хочеш спати! А я не сплю! Я хочу все побачити! А подивитися в цьому невеликому порівняно з Києвом містечку є на що: це і картинна галерея з величезним зібранням картин Пікассо, і міський історичний музей, який, хоч як це не сумно, може заткнути за пояс багато які наші національні. А ще так хотілося б піти на каток — одне з улюблених місць відпочинку місцевої молоді і прихильників активного відпочинку. Я довго не міг зрозуміти, чому молодь ходить на каток, а не на дискотеки або в кіно, доки не потрапив туди. Каток у Штуттгарті — це не зовсім каток, а дискотека на льоду, і для того щоб прийти сюди, не обов'язково вміти добре кататися на ковзанах — було б тільки бажання! Ніхто не буде ні над ким сміятися, що і створює атмосферу радості й шалених веселощів, — словом, «усі рівні, як у бані». Звичайно ж, перед катком ніхто не приймає «на груди» або «для веселощів», і тому ніхто нікому не заважає відпочивати. Однак ні, була там парочка хлопців, що випили, але під час ближчого знайомства вони виявилися росіянами: їхні батьки нещодавно переїхали до Німеччини. Ось такі справи. Молодь взагалі розважається тут вельми різноманітно, починаючи від банальних, навіть на наш погляд, дискотек і закінчуючи змаганнями з графіті, під які адміністрація міста надала навіть спеціальну вулицю, де господарює (в гарному значенні цього слова) молодь. А взагалі, Штуттгарт вражає всім і щокроку. Однак головна відмінність їх від нас, на мій погляд, була визначена моїм знайомим у день повернення до Києва (у столиці, до речі, за час нашої відсутності так і не з'явилося навіть натяку на свята). Дивлячись на звичну сіру картинку, він із філософським виглядом стрясонув повітря запитанням: «А ми чим гірші?» «І справді, — подумав я, — ЧИМ?»
