О, Любов!
У вік плюралізму, коли все бачиться різноманітним, і до кохання хочеться придивитися відповідним чином. Придивімося ж! Вчені люди, повивчавши стародавніх греків, розтлумачують нам про види любові. На першому місці, ясно, — «ерос», ясніше нікуди. На другому — «філія», тобто дружба, «ніхто не вибере життя без друзів, навіть в обмін на всі інші блага» (Арістотель). Приєднання «філії» до яких-небудь невинних слів породжує несимпатичні асоціації. Про них не будемо. Далі — «сторге». Це прихильність — родинна, передусім. Можливо, сторге залишається між подружжям, коли несамовитий ерос, нарешті, втихомириться. Тут згадується Мольєр: «зі всіх вічних речей кохання триває коротше за все». Нарешті, «агапе». Її приписують християнам, маючи на увазі їх милосердну любов до ближнього. А скільки ще видів любові до інших предметів — грошей, слави, влади, знання.
«Слухайте, ви ще не прочитали «Кохання під час чуми»? Та не «Бенкет», не «Бенкет» — це коли було. Тепер «Кохання». Це Маркес. Ходімо, я вам подарую. Ходімо на другий поверх. Так, ось вона. Дівчино, нам ось цю книжку. Дякую. Беріть, чудова річ. Та що тут дивного? Читайте». Йду далі. «Як же її звуть? Десь ми разом сиділи, чи то в ДЕКу, чи то на бенкеті. Приємна жінка».
Радянські філософи теми любові зовсім не уникали, але якось дуже суворо її розвивали, дуже вже науково. Ось із старого словника: «Любов є складною динамічною інтелектуально-емоційно-вольовою системою». Мудровано, чи не так? «Інтелектуально», звичайно, на першому місці. Ну, далі зрозуміло — «відіграє величезну виховну роль» і «складає етичну основу шлюбних стосунків». А один радянський письменник навіть доповнив греків, відкрив ще один вид любові, на той час, мабуть, найголовніший. Ось уривок з його роману (роману я не читав, а уривок даю за лекцією В. Набокова): «Ольга мовчала. — О, — сказав Володимир, — чому ти не можеш любити мене так само, як я тебе? — Я люблю мою Батьківщину! — відповіла вона. — Я також! — вигукнув він. — Але є щось, що я люблю ще більше, — продовжувала Ольга, звільняючись від його обіймів. — І це?.. — поцікавився він. Ольга поглянула на нього ясними блакитними очима і швидко відповіла: «Партія». Зверніть увагу, читачу, щоб вимовити слово, що означає предмет її найвищої любові, Ользі треба неодмінно звільнитися від обіймів любого Володимира.
Великі філософи намагалися зрозуміти її суть. Пройшли сторіччя глибоких роздумів. А що в результаті? Очевидно, найвідповідніше підсумкове визначення дала невідома мені Емілія Дікінсон: «Любов — це все. І це все, що ми знаємо про неї». Вірно, а хочеться все-таки розкрутити це «все», розвинути тему, як розкручують звиту вірьовку. Без Платона в філософській розмові про любов не обійтися, без його «Бенкету». Це, до речі, єдиний діалог, де Сократ виступає в незвичайній ролі: не він допомагає кожному, хто зустрінеться народжувати думки, а йому допомагають. І хто? — Жінка на ім’я Діотіма. А думки про кохання. Чи не означає це, що жінки розуміють у коханні більше, аніж чоловіки.
«А волосся, волосся! Так би й уткнувся. У п’яти сантиметрах від мого носа. У метро — це нормально. Можна навіть погладити. Ні, не зрозуміє, скаже: «Батя, не хуліганьте!». Так, милуйся протягом одного перегону, споглядай. Ніколи більше не побачиш. У цьому «ніколи» вся всесвітня драма й уся сутність міста. Мені виходити. Ніколи більше не побачиш, ніколи...»
У «Бенкеті» Платон викладає вчення, за яким любов — явище космічних масштабів. За неї відповідальний, так би мовити, великий геній Ерот. Проте Ерот і є любов, чи сама сутність люблячого, коли цей геній у нього вселяється. Genius, власне, не грецьке слово, латинське. У стародавніх греків — Diamon. Але демонів християнство зарахувало до дияволів. І тому, очевидно, Ерота сьогодні називають генієм. І правильно, Геній у римлян — надприродна істота, що втілює чоловічу силу, взагалі — життєву силу. Звідси й «ген», і «генетика» — наука, якщо буквально, про народження.
Любов, отже, наявна в усьому живому, становить сутність життя. Вона з’єднує землю й небо. Вона в Божественному і в сексуальному. «Всяке бажання блага і щастя — це для всякого велика й підступна любов» (Платон). Бажання, жадання, потяг, рух. Володіти, обійняти, привласнити, тобто бажання блага і щастя для себе. Без цього немає любові. І володіти вічно. Отже, егоїзм? Поки що бачиться лише егоїзм, бо визначення не закінчене. Далі, питання Сократа: «яким чином повинні чинити ті, хто прагне до блага, щоб їх запал і завзяття можна було назвати любов’ю?». Відповідь Діотіми доволі тьмяна: «Вони повинні народити в прекрасному як тілесно, так і духовно» (ще перекладають — «сотворити в красі»). Що це означає? Що являє собою прекрасне? Як це — «народити в прекрасному» (мій комп’ютер підкреслив цей вислів, підозрюючи якусь граматичну нісенітницю)? І що в прекрасному повинен народити закоханий? Я читаю «Бенкет» роками, але повної ясності поки що немає.
Ясно тільки, що Ерот, тобто кохання, не міркує, не споглядає. Кохання діє — народжує і творить. Всяка жива істота вагітна, і, свого часу, її природа потребує розродитися. Здійснюється це лише в прекрасному. Краса, таким чином, є необхідною умовою народження. Точніше сказати, творчість. Мені до душі переклад — «сотворити в красі». Творчість відрізняється від народження свідомим зусиллям. «Сотворити» точніше не просто лінгвістично, а, головне, культурологічно. Бо «народження» вказує нам на сенс, абсолютно неістотний для Платона, для давньогрецької культури. Проте цим словом підкреслюється певна самодостатність того, хто народжує.
Всі живі істоти вагітні тілом. А людина — ще й душею. Пробачимо Платону сексистські настрої, закоханий в його вченні — чоловік. Або так: його вчення про любов більше підходить до любові чоловічої. Той чоловік, у котрого розродитися прагне тіло, звертається до жінок. Він народжує в прекрасному, від чого свого часу народжує й жінка. Жінка, пардон, — умова. І ще вона дає чоловікові надію «дітородінням набути безсмертя і щастя, залишити про себе пам’ять на вічні часи». Пригадаймо сюжет більш старожитній. Бог говорить Авраамові: «Розмножу тебе». «Тебе», зверніть увагу, а не «вас з Сарою».
«Добре ви виступили, Машо, глибоко. Давно цією темою цікавитеся?.. Тема хороша, перспективна. Йдіть, Машенько, до мене в аспірантуру!»
Тепер про чоловіка, вагітного духовно. Цей також спрямований спочатку до прекрасного тіла, але народжує в ньому інше, ніж у жінці. Він народжує прекрасні думки. Тому що, покохавши спочатку тіло, він далі стає зайнятим більше душею. Він піклується про неї, пестить її, виховує. І спільно з любою «плекає свій витвір». Плоди такої любові, вважає Платон, цінніші за звичайних дітей. Це — прекрасні поеми, закони, за якими живе місто, й інші, як зараз говорять, інтелектуальні продукти. Звідси, до речі, вислів «платонічна любов» — чистий духовний потяг, позбавлений чуттєвості.
Після «Бенкету» стає зрозумілою діалектика любові. Так, володіти, так, для себе. До речі, не було б володіння, не було б і ревнощів. Але це — лише один бік. Не повна любов, та її й немає зовсім, без зворотної спрямованості — граничної самовіддачі люблячого. Щоб та, яку я називаю «моєю», (перейдiмо на мову, прийняту в нашій культурі більшістю) і в якій ще лишень просвічується ідея вищого блага, стала прекраснішою, підвищенішою. Піднеслася завдяки мені до блага абсолютного. Її щастя стає для мене метою в собі. Їй, належній мені, я з радістю приношу в жертву мій егоїзм. Та що там мій егоїзм? Тепер уже я для неї, як вона для мене. Про це, до речі, — про пекуче бажання прославити предмет любові, парадоксально свідчить приказка «б’є, значить любить». Дами, яким я таким чином її трактую, не погоджуються, бачать тут лише варварство. Але ж приказка в жіночих вустах народилася.
«Так, з віком стаєш спокійнішим, можна сказати, етичнішим. І естетичнішим також: не кожна тепер красуня. Але внаслідок чого? Ось питання. Коротше, чи міцніє дух твій, чи слабшає плоть?»
Розділене за статями, кохання розривається навпіл. Володіння і самовіддача існують тоді окремо. І кохання зникає, його місце займають користування і сприятливе ставлення. Цю ситуацію схоплено висловлюванням Томаса Гоббса: «Любов до сусіда — щось інше, аніж любов до сусідки». Бо люблячи сусіда, ми бажаємо добра йому, а люблячи сусідку, ми шукаємо добра для себе. (Прошу не вишукувати тут ніяких сучасних розумінь, що ображають благочестивого Гоббса).
Інший вид розриву любові — протиставлення еросу, тобто кохання в звичайному розумінні, і любові до Бога. Тут доречно звернутися до сюжету про цнотливу блудницю з Євангелія від Луки. Один фарисей запросив Ісуса в дім попоїсти. Під час обіду прийшла жінка, яка була грішницею. Ставши біля ніг Ісуса, котрий лежав, і плачучи, вона обливала ноги Його слізьми й обтирала волоссям голови своєї, і цілувала ноги Його, і мастила миром. Фарисей подумав: якби ця людина була пророком, то знала б, яка жінка доторкується до Нього. Тоді Ісус спитав фарисея: якщо кредитор одному боржникові пробачив п’ятсот динарів, а іншому — п’ятдесят, то хто з них більше полюбить його? — Той, якому більше пробачив, відповідав фарисей. Так ось, продовжував Ісус, ти води Мені на ноги не дав, а вона слізьми ноги облила, ти цілування мені не дав, а вона цілує у Мене ноги, ти голови Мені олією не помастив, а вона миром помастила Мені ноги. «А тому кажу тобі: прощається гріхів її багато за те, що вона полюбила багато; а кому мало прощається, той мало любить» (Лук. 7, 47).
Що це означає — «полюбила багато», і кого саме? Ісуса, зрозуміло. Але є нюанс. Ось місце з «Братів Карамазових» (сцена в монастирі). «Вона, можливо, в юності впала, заїжджена середовищем, але вона «полюбила багато», а таку, що полюбила багато і Христос пробачив...» Це говорить батько Карамазов про свою пасію. У ченця-книгаря виривається з нетерпінням: «Христос не за таку любов пробачив...» Відчуваєте, читачу, дискусію? Між бабієм Федором Павловичем і покірливим ченцем Йосипом. І знову Карамазов: «Ні, за цю, за цю саму, ченці, за цю! Ви тут на капусті рятуєтеся й думаєте, що ви праведники!» Карамазов і чернець говорять про різне, але кожен — лише про одне. Це й є розрив любові. А розумні й відверті люди трактують епізод із жінкою, яка полюбила багато, в контексті «перетворення еросу» (Б. Вишеславцев). Ось що писав один iз Отців церкви Іоанн Синайський (Лествичник) ще у VII сторіччі: «Бачив я нечисті душі, які до шаленства палали плотським коханням, але потім повернулися до покаяння, і скуштувавши жадання, повернули жадання своє до Господа; і, минувши всякий острах, ненаситною любов’ю приліпилися до Бога. Тому й Господь про цнотливу вищезгадану блудницю не сказав, що вона побоялася, але що полюбила багато, і зручно змогла любов’ю відобразити любов».
