О, сюжет фільму жахів! Ти жахливо смішний!

Я люблю ретельність. Сам я безтолковий, розхристаний і неуважний. Але тільки не в тому, що стосується слів. Не те, щоб на вітер їх не кину, а дуже дбайливо підбираю одне до одного. Точнісінько як хлопчик Кай крижані кубики під наглядом Снігової Королеви, прабабки сучасних холодильних установок.

Візьмемо не «жахливі» серіали, а «прекрасні». У метро над фотографіями шістьох молодих людей із «Мелроуз» запитують: «Хто з ким буде завтра?» Та мені по барабану! Від зміни доданків сума не міняється. Або «базари» латиноамериканського «мила». «Ти бачила Хосе?» — «Бачила» — «Так? Де?» — «На балконі» — «Хосе?» — «Хосе» — «На балконі?» — «На балконі» — «Так це був він?» — «А хто ж? (жарт) Проте я його бачила не всього» (інтрига) — «Як це?» — «Я бачила його до пояса» (Тут два варіанти. Коли побутове продовження діалогу — вище за пояс, коли еротичне — нижче) — «Я ж кажу, бачила його на балконі. Я помітила торс. Хосе розвішував шкарпетки» — «Шкарпетки якого кольору?..» Ця розмова може продовжуватися до другого потопу. Груба робота. Суцільна умовність. Для одного з терпимих серіалів я склав можливу, однак безглузду для нього сцену:

Циганка підскочила до хвостатого мужика.

— Дай руку, милий, усю правду тобі скажу, що було, що буде.

Він, усміхаючись, простягає їй долоню:

— Валяй.

Циганка вказівним пальцем ковзає його лінією життя, яка несподівано продовжується по руці, потім перекидається через шию під сорочку, ще нижче. Піднявши край штанини, ворожка виявила лінію у ступні й здивовано підняла голову:

— Вибач, Маклауд, не впізнала зразу.

А річ тут у звичайній деталі — лінії життя. Про яку ми не замислюємося, дивлячись «Горця», та інтуїтивно відчуваємо «білі нитки» сценарію.

Від кількості ПОТРІБНИХ деталей залежить ретельність. А за відбором їх — стоїть професіоналізм.

НЕ ПЕРЕСОЛІТЬ НАПЕРЧЕНЕ!

Займаючись жахливчиками, я не міг не дійти висновку, що вони всією п’ятірнею тримаються за спецефекти. Проте й тут, як з’ясувалося, важливо не переборщити.

Зрозуміло, наприклад, що в знаменитому серіалі «Чужі» (одним із режисерів якого був знаменитий Д. Камерон, автор суперпотоплення «Титаніка») агресивні інопланетні громадяни мають бути противними. Звідси — їх слизькість. Прототип — медуза. Однак, вона не небезпечна. Тому всередину слизу заштовхуємо ікла. І побільше. Дешево й кусюче! Весь «чужий» ще й (пардон!) обвішаний слиною. Як восьмимісячна дитина. Тут художнику час зупинитися. Та він не витримує... У фільмі є кадр: перелякані астронавти дивляться на екран, де пустує ікласто-медузик. Поруч із зображенням — розшифровка фізіологічних показників. Один із дослідників заклопотано говорить: «Мало того, слина в нього З СІРЧАНОЇ КИСЛОТИ». Залишилося додати, що у монстра в кожній клішні по ядерній бомбі, з вух валить сірководень, а снідаючи, він любить попивати з блюдця рідкий азот, уприкуску з ураном-235. Автора зупинило те, що, очевидно, він знає не всю таблицю Менделєєва. Коротше, нагромадили.

РОЗКИНУВШИ МІЗКАМИ...

Коли я вліз до «жахливої» теми, то наштовхнувся на людину, яку маю особливо не любити. Це голлівудський актор і майстер спецефектів Том Савіні. Однак я його заповажав!

Тип найрідкісніший! Завдяки його старанням зомбі на екрані протикають викрутками вуха, сокирами розкроюються черепи тощо. До того ж, Савіні був у В’єтнамі. Звідси ця божевільна (коли не маніакальна) достовірність і ретельність. Проте у дилетантизмі йому не дорікнеш. Тут я згодний: у будь-якій справі важливо не передбачати, а ЗНАТИ. Хірург же не починає видаляти апендицит, приблизно передбачаючи, де він знаходиться? Закони мистецтва, медицини та будь-якого іншого ремесла тут перетинаються.

Савіні, збагачуючи досвід, почав ходити на розтини. І вирахував, що під шкірою у людини знаходиться тоненький шар жиру. Наш дружок Том увів до муляжного лоба імітуючий його шар вазеліну. Перемога натуралізму! Та це ще не все. Головне, що він із воску, вазеліну та клею зварганив СЕБЕ, оскільки у фільмі «Маніяк» грав одну з жертв. Найчесніший для художника вчинок.

З якою любов’ю, напевно, Савіні створював муляж власної гаряче любимої голови, садовив двійника за руль автомобіля. І все це для того, аби через десять хвилин йому рознесли голову пострілом упритул. Однак Том ставиться до себе ревно, оскільки «політ мізків» відобразив методом уповільненої зйомки.

Про враження, яке ця сцена справила на публіку в Каннах, розказав його знаменитий приятель Стівен Кінг: «Народ натовпами валив із кінозалу, затиснувши роти руками...» Напевно й сам Стівен хотів дати драла. Та репутація літературного генія жахів не пускала.

Чи можна назвати подібне художнім? Навряд чи. Але ретельним — спробуємо.

ВИСНОВОК

Для тих, хто не любить фільми жахів так само сильно, як я, рекомендую подивитися кілька картин у цьому жанрі, котрі примітивними не назвеш. Це: «Серце янгола», «Мовчання ягнят», «Мізері». Чорні комедії: «Іствікські відьми», «Місто загублених дітей». І зовсім гарна пародія на кошмари — «Доктор Франкенштейн». Одна з цих речей вам має сподобатися напевно.