Очеретянка чи гомо сапіенс?

Кількасот метрів від центру Любешіва — і ви наче потрапляєте у паралельний світ. Непоказні хати оточені ровами з водою. Біля деяких будинків вона стоїть навіть на подвір’ях. А ми ж ще не доїхали до епіцентру рукотворного лиха: вулиці Чкалова на березі Стоходу та сумнозвісних Жабокряків, як назвали одну з околиць містечка. Тепер уже не знайдеш крайнього, з чийого благословення кілька десятиліть тому новим забудовникам у Любешові почали виділяти ділянки на справжнісінькому болоті. Жабам у тому краї було роздолля. Тоді думалося, що це тимчасові труднощі. Люди привозили і насипали під майбутні хати землю, копали саморобні канали, якими відводили воду. Проте у споконвічному болоті та земля кудись дівалася, а вода прибувала. І дуже скоро цю околицю поліського райцентру влучно назвали Жабокряками.

ЖАБОКРЯКИ ПРОСЯТЬ ПОРЯТУНКУ

Восени води Стоходу плескалися у хлівах і льохах будинків майже у центрі Любешіва. Страждали від затоплень мешканці аж чотирнадцяти вулиць. Та в епіцентрі біди опинилися вулиця Чкалова і сумнозвісні Жабокряки.

Іраїда Журавлюк, редактор місцевої районної газети і корінна мешканка вулиці, розказує, що з чоловіком недарма побудували свій дім поруч із батьківським, тільки вже на трохи вищому місці. Наявність неподалік річки чи озера завжди означала добрі можливості для господарки. Річка і люди ніколи особливо раніше не заважали один одному. Неподалік від хат, за Стоходом, були, пригадує, такі луги з пахучими травами! Як накосять сіна, викладуть сушитися на подвір’ї, то на пів-Любешіва пахло квітами і сонцем. А тепер тут щедро поріс ситник, який полюбляє заболочені місця.

На лузі взимку і влітку стоїть вода, тому любешівці втратили й останній загальноміський пляж. Ще один з пляжів, неподалік приміщення селищної ради, також заболочений. У будинках на Чкалова почали гнити дерев’яні вікна, їх доводиться або міняти кожні два-три роки, або ставити пластикові. Саморобні канали, стінки яких з боку обійстя укріплені підсобним матеріалом на зразок листів шиферу чи металу, мало захищають від великої води. У повінь Стохід на вулиці Чкалова підходить впритул до хлівів і саморобних туалетів, затоплює городи.

Стихія зіпсувала й характери людей. Тепер кожен рятується від води як може. Сусід не завжди може посприяти сусіду, котрий хоче прокласти відвідні труби через його подвір’я. Люди мучаться роками: донедавна без газу, досі без каналізації — і влада різних рівнів про це, звичайно, знає. Та навіть до того, аби організувати централізований поверхневий стік води, чомусь руки у місцевої влади не дійшли.

А БІДА — РУКОТВОРНА?

Цей край Волині споконвіку співіснував з великою, як кажуть, водою. Бували тут і льодоходи, коли крижини по Стоходу гнало з такою швидкістю, що, як пригадує теперішній начальник Любешівського районного управління водного господарства Петро Горщар, льодохід було чути у навколишніх з Любешівом селах... А знамениті повені у районі села Хоцунь, біля якого — найнижча точка Волині?.. Тут ще досі пригадують одну з великих повеней сімдесятих років минулого століття, коли Хоцунь буквально плавав, розділений водою на три частини. Людей тоді рятували, розказують, і військовими вертольотами. Тут були звичними весняні повені, коли Стохід, Прип’ять і Люб’язьке озеро, котре звідси аж за п’ять кілометрів, зливалися у суцільне море. Тоді навіть від хати до хлівчика хоцунці добиралися човнами. Одного року тодішня влада замислила переселити село у Харківську область. Та селяни не спокусилися ні чорноземами, ні обіцянкою збудувати на Харківщині ще один Хоцунь.

Нині ж проблема в тому, що вже й Стохід-річка — не та, як не ті, що раніше, й повені. Можливо, вони не такі повноводні й руйнуючі, але вони тривають... чи не цілий рік, вперто підтоплюючи все більшу територію. Проблема нагромаджувалася роками. Річка старіє, бо заплава її заростає. Ніхто не вирубує верболозу, а ще свою роль зіграли і численні саморобні загати, які ставили на місцевих річках браконьєри. І хоча завдяки бравим хлопцям із Національного природного парку «Стохід — Прип’ять» ці загати в останні роки понищені, проте природні зміни на річках уже майже незворотні.

Любешів з його Жабокряками від великої води може врятувати лише захисна дамба. Бо вже постали такі дамби і біля Хоцуня, й біля інших приречених раніше на страждання від повеней сіл. Та за півроку так і не було вирішено питання з відведенням для дамби ділянки землі. З одного боку, для цього треба визначити, врешті, межі селища Любешів, що досі (дивовижно!) й не було зроблено. Адже під дамбу потрібно виділити землю. З іншого, добрі наміри стримує наявність на любешівській землі Національного природного парку «Прип’ять — Стохід», бо майже до людських осель у Любешіві підходять водно-болотні угіддя міжнародного значення, а тому існують певні заборони щодо проведення робіт із зниження рівня підтоплення.

ЧИ БУДЕ ДАМБА

Пригадую, скільки списів зламалося, доки Національний природний парк «Прип’ять — Стохід» таки отримав свій юридичний статус. Кілька сільських рад, території яких він мав обійняти, довго не давали на це своєї згоди, бо люди потерпали, що не зможуть, як предки, жити з води і лісу. Екологи ж тут із розчулення просто плакали... Тут ростуть рослини, які ще пам’яють динозаврів, у болоті за Хоцунем водиться жаба (ропуха очеретяна), яку більше ніде у Європі вже не зустрінеш. Тут єдине в Україні місце гніздування синиці білої, а вода у Прип’яті біля Свалович вважається найчистішою в Європі. Тут, врешті, мешкає чверть світової популяції пташки очеретянки прудкої.

Наразі ж через Національний парк, який мав би вивести Любешівщину з глухого кута, — адже тут майже нема (і не може бути) ніякої промисловості, й любителі екзотики та первісної природи могли б солідно поправити місцеві бюджети, — страждають, так би мовити, аборигени.

Наразі і межі Національного парку ще не затверджені. Тому можна в одному місці з його території кілька десятків гектарів землі без особливих втрат для парку забрати під захист містечка від повеней, а в іншому місці їх додати. Директор Національного парку Юрій Оласюк вважає, що треба захищати не людей від Стоходу, а Стохід — від людей, бо при постійних повенях у води потрапляють нечистоти з туалетів і хлівів. Натомість Василь Корець як головний начальник у районі переконаний: треба найперше захищати людей від Стоходу, від підтоплення. І європейці, які прийняли різноманітні природозахисні кодекси, спочатку забезпечили нормальні, цивілізовані умови існування громадянам своїх країн, позбулися жаб з очеретянками разом, а тепер прагнуть зберігати унікальну природу на Волині за рахунок лише місцевих мешканців. Хай би були людям за те, що водно-болотні угіддя збережуться у первісному стані, якісь компенсації. Тоді б і дамбу було б за що споруджувати. Та наразі все впирається у ділянку землі, яку має виділити селищна рада.