ОДНО- ЧИ ДВОМОВНIСТЬ

Безумовно, лінгвоцид (позбавлення народу рідної мови), етноцид (не фізичне, а етнічне винищення народу, його денаціоналізація) та асиміляція («слияние одного народа с другим путем усвоения его языка, обычаев и т.п.») є найвишуканішим способом приниження національної гідності підкорених народів, демонстрації своєї над ними зверхності. Проте це далеко не єдиний спосіб поводження завойовників із підкореними народами.

Англійці, завоювавши Північну Америку, за свідченням американського історика Джеймса Мейса, винищили 16 мільйонів індіанців. Тих індіанців, які вижили у бійні, англійці загнали в резервації, позбавивши не лише родючих земель і корисних копалин, а й можливості контактувати з навколишнім світом, тобто нормальних умов для розвитку. «Це наш хрест, з яким ми живемо, який несемо», — говорить про злочини англійців Джеймс Мейс («День» від 28.03.2000 р.).

Завойовники вдавалися і до виселення народів з їхніх історичних земель і розселення, «розсіювання» по інших краях. Мета зрозуміла: аби народ не мав змоги об’єднатися і спільними зусиллями дати відсіч ворогу. Совєти виселили й «розпорошили» по неосяжних просторах «единого и неделимого» кримських татар, кримчаків, чеченців, німців Поволжя та Криму, карачаївців, турків-месхетинців та інших. Така ж доля спіткала й півтора мільйона наших співвітчизників, коли була приєднана Західна Україна. А з території усієї України до Сибіру було переселено чимало наших «куркулів».

Українці потерпали й від етноциду, й від геноциду, й від переселень. Не бажаючи копирсатися у цих «дрібничках», «ущемляемые русскоязычные» полюбляють просторікувати «о праве выбора каждым человеком языка общения», тобто про право вибору кожною людиною рідної мови. Демагогія — і не більше! Рідною будь-яка мова стає для людини у тому віці, коли вона не лише неспроможна сама зробити вибір, а й ні сном, ні духом не відає, що воно таке. Рідною мовою немовляти стає мова, якою спілкуються із ним батьки, брати й сестри, баби й діди. За звичайних умов та мова залишається рідною для людини на все життя. Мовний статус може змінитись лише за певних обставин: людина переїздить до іншої країни або місцевості, де панує інша мова, або під тиском поневолювача. Третього не дано. ОСЬ ВАМ Й УСЕ ПРАВО ВИБОРУ! Тож на «праве выбора человеком родного языка» спекулювати не треба...

За умов, що склалися, нам насамперед слід провести ґрунтовне наукове дослідження, у результаті якого було б визначено ступінь зрусифікованості (а, отже, й асимільованості) громадян нашої країни. Візьму на себе відповідальність стверджувати, що той рівень набагато вищий, ніж про це повідомляється у ЗМІ та з трибун. Підтвердження довго шукати не треба.

Країною «гуляє» висловлювання, яке вже стало стереотипом: «Захід і Центр — україномовні, Південь та Схід — російськомовні». Щодо Заходу, то уродженець Львова, головний режисер Національного театру ім. І. Франка Сергій Данченко сказав: «Українською у Львові розмовляє не більше третини мешканців міста». Щодо Центру: чи часто ви чуєте українську мову в Києві, Житомирі, Вінниці, Кіровограді тощо?..

А чи не знайома вам така картина: у транспорті люди спілкуються українською, а в руках тримають російськомовну газету або книженцію й майже ніколи і нічого українською? Як колись сказала мені у черзі одна бабуся- селянка: «Хоча ми й балакаємо по- українську, а читаємо по-руську». На превеликий жаль, більшість тих наших громадян, які вважають своєю рідною мовою українську, розмовляють на «чистісінькому» суржику.

Під час переписів населення чимало українців, які не втратили рештків національної гідності, просять записати, що їхньою рідною мовою є українська, у той час як насправді розмовляють російською.

Мені вже за шістдесят. Я добре пам’ятаю, як у роки мого дитинства і юнацтва майже виключно українською розмовляли у маленьких містах, селищах міського типу, не кажучи вже про села. Зараз же й у селах чимало людей перейшли на «общепонятный» (найтривожніше, що найвищий відсоток таких — серед молоді). Набагато більше україномовних громадян мешкало й у великих містах.

Зовсім недавно українське телебачення повідомило: за останні роки кількість громадян України, які визнають рідною мовою українську, зменшилась на два відсотки, а кількість тих, що визнають рідною російську, — на ті ж два відсотки зросла.

Цей ряд можна продовжити. Проте набагато важливіше усвідомити, що ж відбувається. А відбувається процес, про який пише Лариса Масенко у своїй книзі «Мова і політика» («Соняшник», Київ, 1999): «Абсолютна більшість зарубіжних соціолінгвістів трактує явище масової двомовності, що переживає певна національна спільнота, як ПЕРЕХІДНИЙ ЕТАП В АСИМІЛЯЦІЙНОМУ ПРОЦЕСІ ВИТИСКУВАННЯ ОДНІЄЇ МОВИ ІНШОЮ. Досліджено, що при такому контактуванні двох мов ОДНА ПРАГНЕ СТАТИ ДОМІНУЮЧОЮ, А ДРУГА — ПІДЛЕГЛОЮ. Домінуюча мова витискує підкорену прямо пропорційно до обсягу інформації, що подається цими мовами, і обернено пропорційно до структурної диференціації мов, тобто ГЕНЕТИЧНО-СТРУКТУРНА БЛИЗЬКІСТЬ ПІДКОРЕНОЇ МОВИ ПОЛЕГШУЄ ДОМІНУЮЧІЙ МОВІ ПРОЦЕС ПОГЛИНАННЯ» (виділено мною. — Ю.С. ).

Це, як ви розумієте, — центральний момент, найважливіше з того, про що йшлося: під фарисейськими гаслами захисту прав російськомовного населення в Україні відбувається поглинання нашої мови і нас як нації. Існує цілком реальна загроза зникнення нас як народу. Добре пам’ятаймо, що за часів комуністичної деспотії така доля на теренах СРСР спіткала більше вісімдесяти народів. Невже настав час піти у небуття й нам? Про те, що процес розвивається саме у такому напрямку, нас попереджає абсолютна більшість соціолінгвістів світу — не заангажовані на якійсь ідеї політичні сили, а вчені, фахівці, які, незалежно від політичної кон’юнктури, досліджують різні процеси і явища й на підставі тих досліджень роблять не упереджені, а об’єктивні висновки, для яких, як для вчених, найвища цінність — істина. Якщо ми знехтуємо цими пересторогами, піднімемо руки вгору, не спрямуємо розвиток процесу у протилежному, ніж зараз, напрямку, не дамо собі ради, пустимо цей процес на самоплив — станеться невідворотне: про нас згадуватимуть так само, як згадують про полян, древлян та багатьох інших. І з точки зору логіки історії це буде закономірно й справедливо — нежиттєздатне має зійти з історичного шляху.

З глибокого усвідомлення цього й маємо відповідним чином діяти: вимагати у вирішенні національного питання чітких, конкретних кроків від влади, будувати відносини із східним сусідом, який будь-що намагається захистити права своїх «співвітчизників» за рахунок наших прав, спілкуватися з міжнародними організаціями, які дають оцінки національній політиці різних держав.