Огляд «національного тіла»

Учасники проекту спробували створити колективний образ своїх націй. Результат — виставка «Наше національне тіло», торік показана в галереї «Арсенал» у польському Білостоку (яка і зініціювала проект), а тепер привезена до України. У Києві проект представили — за підтримки міністра культури й національної спадщини Польщі — у Національному музеї Тараса Шевченка, доволі незвичному місці для виставки сучасного мистецтва. «Це етапна виставка. Треба говорити про наші проблеми і робити це сучасною мовою», — коментує  генеральний директор музею Дмитро Стус.

ТЯЖКИЙ ПОШУК СЕБЕ

Відео, картини, документації перформансів, фото, зібрані в експозиції, піднімають болючі питання, що інколи так спокусливо проігнорувати — надто складні для обговорень. Могутній натовп, насправді безсилий перед маніпуляціями, показна релігійність, категоричне неприйняття іншого — у Польщі, Україні та Росії ці теми проявляються по-різному, але зрозумілі в усіх трьох країнах.

Проект «Наше національне тіло» цінний не стільки представленими роботами, скільки дискусією, яка може точитися навколо піднятих питань. «Під час роботи над виставкою ми багато чого проговорювали з митцями. Зокрема, що дуже важливо дискутувати про речі, які є болючими і ранять нас, — зазначає кураторка проекту Моніка Шевчик. — Сподіваюсь, що навколо виставки утвориться простір розмов, і вона буде простою для сприйняття».

Для Моніки Шевчик було важливо, щоб учасники проекту унаочнювали проблеми через власний досвід. У цьому плані примітна картина польської художниці, білоруски за походженням, Александри Чернявської — «Убивство Стефана (1)». Через особисту історію авторка піднімає складне питання повоєнних стосунків між людьми різних національностей.

Персональний досвід, що накладається на колективний — у серії малюнків української художниці Влади Ралко. Її «Київський щоденник», що почав створюватись під час сутичок на Майдані у 2013 році, передає особисті страхи і переживання у ситуації нової реальності, в якій опинилось національне тіло.

ГУМОР ЯК АНЕСТЕЗІЯ

«Коли я вирішувала, чи запрошувати до участі російських митців, обмірковувала, наскільки це буде політкоректним у ситуації відкритого військового конфлікту України та Росії, — зізнається Моніка Шевчик. — Заспокоїла себе тим, що ці художники мають чітко виражені погляди, спрямовані проти політики Путіна, і взагалі їх можна назвати художниками світу, а не тільки представниками Росії». Зокрема, на виставці представлені документації перформансів Петра Павленського, який протиставляє себе мовчазному загалу. Зашиті губи («Шов») чи відрізана мочка вуха («Відділення») — цими діями художник висловлює незгоду з колективною пасивністю перед репресивною системою.

Про образ натовпу — картини поляка Адама Адаха «Трибуна (1)» і «Трибуна (2)». Натовп, зображений на роботах, може бути зібранням футбольних вболівальників, а може — політичною демонстрацією. Захват і відчуття сили блокують критичну оцінку того, що відбувається. Але натовпом, якому, здається, можна все, часто керують одиниці. «Мене дуже цікавить, як можна представляти натовп, — зізнається Адам Адах. — Нерідко його використовують різні політичні системи, так нацьковують одних людей проти інших».

«Анестезія», що допомагає проговорити складні питання, це — гумор. У цьому плані цікава серія рисунків поляка Марека Рачковського. У своїх іронічних малюнках він передає стереотипні образи поляків. Те, що здається звичним і нормальним, направду виявляється абсурдним. Тексти до рисунків викривають це. «Помолімося, щоб під час жалобних заходів на честь жертв катастрофи, яка сталася в річницю вбивств, не дійшло до якоїсь трагедії», — це знайомо й українцям, і це дуже смішно і сумно водночас.

Проект «Наше національне тіло» непростий. Про речі, які він зачіпає, інколи боляче навіть думати. Але біль — ознака того, що організм живий. Сигнал травми, яку треба подолати. Тому огляд національного тіла необхідний — щоб виявити наші рани і хвороби та підібрати лікування.

Виставка триватиме у Національному музеї Тараса Шевченка до 22 червня.