Олександр КАЛЯГІН: «Рано чи пізно кожен із нас опиняється на смітнику своїх думок»

— Ваші найгучніші роботи останніх років — король Убю в однойменній п’єсі Альфреда Жаррі, «Останній запис Креппа» за Семюелем Беккетом. Скажіть, чим вас приваблює драматургія, яку донедавна було прийнято називати авангардною?

— Ми з моїм приятелем і продюсером кращих вистав Давидом Смілянським увесь час, — навіть снідаючи сьогодні, — мучимося пошуком драматургії. Яка драматургія нині повинна звучати зі сцени, що цікаво для глядача. Цей баланс, дуже тонкий, має бути дотриманий: щоб не тільки актору було цікаво, не тільки режисеру, а й глядачу, як ви самі розумієте. Адже ми не театр-лабораторія, не театр, котрий сповідає експеримент, пошук, — як, наприклад, театр Анатолія Васильєва, що займається більше дослідницькими завданнями. Мій театр, я вважаю, повинен усе-таки йти до глядача, повинен бути популярний у нього в кращому розумінні. У кожного з нас є свої вчителі. У Давида Яковича — Товстоногов, у мене — Ефрос. У пошуках режисера чи п’єси якось проводиш певну лінію, коли дуже важливо, що звучить зі сцени та що актор може в цей час виконати. Ми не одразу прийшли до Жаррі та до Беккета. Це справді драматургія, яку ніколи не ставили в Росії, не знаю, як у вас. Жаррі не міг взагалі звучати за радянських часів. А вихід Беккета на глядача обмежувався лише «Чекаючи на Годо». Багато в чому ми слухаємо і нашого режисера, якого ми запрошуємо. У цьому випадку Роберта Стуруа. Але, ви знаєте, інколи переконуюся, що актор — трохи наївна та дурнувата істота. Тому що я, будучи актором, чесно кажучи, часом не знаю, що мені хочеться зіграти. Не тому, що я, пробачте, зажирів на цьому, але я справді не знаю, що можна було б показати глядачеві таке нове, що йому було б цікаво в мені побачити. Хоча я знаю, що багато що не використав у своїх ресурсах, багато що можу, як мені здається; але що це, через що проявляється і хто допоможе мені проявитися, — це найважче і найскладніше в нашій справі. Ось у цьому випадку Роберт Стуруа, запропонувавши Беккета, не те щоб умовляв, а наполягав, щоб я зіграв цю роль. І для мене це було щастям і навіть, я би сказав, у моєму нинішньому стані — і в психологічному, і віковому, і в розумінні театру, і навіть загальнотеатрального процесу сповідувальною річчю…

— Хіба процес настільки поганий?

— Не знаю, як у вас, але я завжди кажу і скаржуся в Росії — театр обуржуазився. Зі сцени йдуть хай дуже яскраві, дуже фантазійні, хитромудрі речі, але йдуть здебільшого на потребу публіці. Автори якось забувають, що театр, крім розваг, крім радості, — це все-таки кафедра. Кафедра, з якої повинні звучати дуже болісні речі, дуже іноді неприємні. Читаєш, що робиться в німецькому театрі, і дивуєшся, яке інтерв’ю дають актори провідних театрів, наприклад, Берлінер Ансамбль. Вони кажуть те, що непокоїть їх особисто — як, пробачте за такі прості та зрозумілі слова, жителів Європи. Адже ми не можемо пропускати, що таке антиглобалізм, не можемо пропускати такі болісні, совісні речі… І чим є наша думка в речовому вияві... І з’ясовується, що той Беккет, якого поставив Стуруа, і той останній запис Креппа, — письменника, який виявився наприкінці життя на смітнику думок своїх, — це все дуже актуально. Причому, рано чи пізно, я думаю, кожен із нас опиняється в такій ситуації. У будь-якому віці одного разу можна сам на сам залишитися зі своїми думками — дуже важкими, дуже неприємними та порпатися в цьому смітнику своїх розмірковувань. Коли ти хочеш зрозуміти, чому ти став таким, чому ти дійшов до такого життя та що з тобою трапилося. Наголошую — пошук такої драматургії і пошук режисера — це спільні з нашим продюсером зусилля. Але здебільшого ми слухаємо режисера, що він хоче, в чому він бачить мене в цьому випадку.

— Повертаючись до драматургії — які ваші уподобання в ній?

— Кращої за російську драматургію немає, я переконаний у цьому. Хоча й повз такі речі, як Беккет, театру пройти не можна. Є дивовижні імена та течії, але весь світ грає Чехова. Чи весь світ грає Беккета — ще запитання. Не всього Беккета можна зіграти. Може, ми ще не доросли. Беккет у театрі дуже вперед рвонув... Але весь світ грає Чехова. Це вже про щось свідчить.

— Виставі «Останній запис Креппа» вже два роки. Чи змінилося ваше ставлення до цієї роботи, з одного боку, й публіки — з іншого?

— З вашого дозволу, я не відповідатиму докладно на це запитання. Ви не ображайтеся, мені сьогодні ввечері грати, і моновистава, я наголошую, вимагає певних зусиль, великих витрат щодо виконання, техніки, концентрації, аніж робота з партнерами. Відповім так, загальними фразами, — очевидно, змінилося. Я не замислююся зараз над цим і не хочу це робити. Я граю цю роль. Ось коли перестану грати, мабуть, скажу: такого, приміром, року в мене щось змінилося. Або — такого року відчув зміну глядача до цієї ролі. Нині роль жива, я намагаюся її зіграти і тому не відповідатиму конкретно, я досить педантично ставлюся до таких запитань, особливо до живих. Ви спитаєте — а як ви любите? Могли б ви сказати — як?

— А наскільки новою для вас формою є моновистава?

— Я і починався, і привернув, так би мовити, увагу до себе в Театрі імені Єрмолової на світанку свого життя саме моновиставою. Вона стала, я думаю, моїм кроком у театральну Москву, про неї багато писали та говорили пізніше. Це були «Записки божевільного». Власне, з цієї постановки я, на мою думку, почався як актор.

— Що ж найважливіше саме для виконання моновистави?

— Повне зчеплення, нерозривна органіка режисера, матеріалу й актора. Його психології, я би навіть сказав, його особистісного ставлення до життя.

— У вас прекрасні партнери по постановці — Роберт Стуруа, композитор Гія Канчелі, художник Алексі- Месхішвілі. Як виникла ваша співдружність?

— Тандем склався в «Шейлоку». Була просто закоханість і бажання якнайточніше зробити те, що просить і той, і другий, і третій...

— У вас є ще один партнер на сцені — черепашка. Чи не могли б ви кілька слів сказати про неї?

— Можна, я не буду, правда, не буду. Адже я сьогодні граю виставу. Не знаю, чи читали ви цю п’єсу. Вона невелика, чотири сторіночки, не більше. Стуруа перекладав її скрупульозно, два місяці поспіль, ми працювали над кожним словом. І паралельно — такого не було, в моєму, принаймні, житті, — частина репетиції йшла на те, що ми читали геніальний роман «Моллой», за який Беккет отримав свого часу Нобелівську премію і який я раніше ніколи не читав. Це фантастична річ. Я думаю, і Маркес звідти вийшов, та й уся сучасна література. Беккет дуже ображався, коли його визнавали лише за «Чекаючи на Годо». Він вважав цю п’єсу хорошою, але не найкращою. А ось піврепетиції читати вголос великий роман і займатися перекладом — це для мене було мужністю. Тому ваші запитання стосовно черепахи чи інших речей... Усе звідти — про цю вічність. Яка поруч із нами присутня, але ми її не відчуваємо.

— Тоді поговорімо про злободенніші речі. Що вас сьогодні не влаштовує як актора та як людину?

— По-людськи — багато чого не влаштовує. Попри те, що я дуже шанобливо ставлюся до нашої влади. Я вважаю, що в Росії вперше прийшов до влади чоловік, адекватний ситуації. Я знаю, наскільки це важко. Навіть зустрічаючись із ним, я можу сказати, знаходжу цьому підтвердження. Повторюся, — починаючи з СРСР, вперше з’явилася людина, яка розуміє, знає, переживає, відчуває непідроблену цікавість до того, що відбувається, і намагається багато чого зробити. Я кажу про Президента. Але, з іншого боку, я не можу не бачити, як усе повільно робиться, як у культурі мало чого змінюється. Я вже говорив про це — що, як і раніше, не з’явився закон про меценатство, що реструктуризація бюджетної галузi в сфері театру небезпечна на нинішньому етапі, оскільки ще відсутні ті соціальні гарантії, які дозволяли б акторам, котрі виходять на пенсію, безбідно існувати… Мене це не влаштовує. Не влаштовує чиновницький апарат, який затягує будь-яку справу, ми в цьому можемо переплюнути будь-яку країну, тут ми, звісно, дуже сильні, як замотати, «запустить дурочку», як у Райкіна. Можна довго загинати зараз пальці та перелічувати.

— Ви згадали вже про антиглобалістів. А як особисто ви ставитеся до цього руху?

— Я не дуже добре знаюся на цих справах, але судячи з того, що до нас долинає, розумію, що непокоїть їх. Якщо ви небайдужі до бідності, убозтва, — особисто ви, — то, я думаю, ви зрозумієте, чим зайняті ці люди, які виходять і намагаються досить багаті країни розвернути в цей бік. Я розумію, що вони розвертаються, що програми в них є, але, очевидно, не до кінця та не тією мірою. Якщо ви по-справжньому ставитеся до цього скасування пільг, розумієте, що таке людина хвора, убога, бідна, — адже кожного з нас може підстерігати ця ситуація, — психологія змінюється, дивишся на життя іншими очима.

— Ви досить багато займалися педагогічною діяльністю, вчили акторській і режисерській майстерності. Чи продовжуєте займатися цим?

— Зараз я взяв паузу, дуже зайнятий будівництвом театру, нову будівлю будує уряд Москви. Знову ж, із репертуаром ми мучимося. Немає часу і сил. Переїдемо — очевидно, набиратимемо студентів.

— У театрі трохи інший відлік часу. Сезон 2003 — 2004 року вже завершений. Як ви могли б охарактеризувати його підсумки?

— Ми з Давидом Яковичем засмучені цим сезоном за багатьма показниками. Пов’язано це, знов-таки, з п’єсами, з режисурою, з гастролями. Загалом, ми не заносимо цей сезон собі в плюс. Хотілося б якнайшвидше закінчити з ним та перейти до наступного сезону.

— А в чому саме була невдача?

— З погляду надій. Покладаєш надію, знаходиш людей, які досить, як нам здавалося, амбіційні, розкручені, талановиті, — і виявляється, що це помилка. І тоді — просто шок. По- справжньому переживаєш.

— У вас дуже багатий кінематографічний досвід. Що б ви могли сказати про нинішній стан російського кіно?

— Довге запитання. На мій погляд, серіали практично забили, змели відчуття кіно як свята. Серіал настільки ввійшов у життя, що всі критерії акторської та режисерської роботи настільки зметені, розмиті, що мене це не задовольняє. Звісно, досягнення є. Ось дуже хороший фільм «Коктебель»… Але цього так мало… Розумію, що шедеврів багато і не буває. Але я про них не кажу — просто про необхідну кількість хороших фільмів. Зараз прийшло нове покоління, яке вперше бачить камеру. Коли дізнаюся, хто знімає... Ось хороший актор, знявшись у 3— 4 картинах — добре знявшись! — уже заявляє своє право на зйомку. І йому підсовують це право. Але це дуже відповідально! Вони не уявляють, що це таке — кінорежисура. Навіть знявши чотири фільми, я знаю, що це просто пекельна праця, ні з чим не порівнянна. Якщо по-справжньому ставитися, треба взагалі відійти від камери. Тому наголошую, що нині багато кінорежисерів — люди, котрі не мають досвіду. Судячи із тих дзвінків, які я отримую, і з тих сценаріїв, які лягають на мій стіл. Боїшся поставити потрібне запитання, навіть не треба, щоб воно виникало, воно повинне саме до цього прийти інтуїтивно — а що ви знімали до цього? Але спитати неможливо, бо отримаєш відповідь — нічого, або згадка про картину, яку ніде ніхто ніколи не бачив. Але ці молоді тягнуться та знімають. Та й бог із ним. Можливо, так треба набивати собі руку. Може, згодом вони стануть режисерами. Не думаю, але дай бог.

— Дозволю собі зауважити, що ви сьогодні трохи меланхолійні. Це, очевидно, напруження напередодні вистави?

— Життя може замотати... Звісно, вистава невесела… Ну, влаштуємо комічне дійство, реготатимемо. Я не протиставляю. Усі жанри хороші, взагалі, якщо все вдало зроблене, то все добре.

— Очевидно, ви весь у «Креппі».

— Я весь у Креппі... Ви частково маєте слушність. Це дуже важка річ, не кожному актору, навіть досвідченому та сильному, це дано. Організм актора мимоволі готується до вечірньої вистави. Мимоволі, повірте. Знаючи, що в мене ввечері інша вистава, інакше і поводився б. Навіть не треба йти кудись та займатися внутрішнім масажем, налаштовуватися. Досвід сам підказує організму зовсім інший кровообіг, інші думки, інший темпоритм існування...