Ольга ГЕРАСИМ’ЮК: «Не робити Історію з нічого, але з чогось зробити свою історію»
Кожна нова програма геть не схожа на попередню, та, втім, і на звичайну телепередачу також. «Версії» життя за Ольгою Герасим’юк — це справді своя історія, звичайна чи ні, сумна чи весела, зоряна чи приземлена... Про життя творче й особисте наша розмова з Ольгою Герасим’юк.
— Знаменитий італійський режисер Мікеланджело Антоніоні на запитання про його геніальність відповідав: «Чом би мені не бути генієм із чудовим оператором, чудовим художником, талановитим композитором тощо». Ви можете сказати те саме про свою команду? Адже «Версії» сьогодні робить уся творча група «Проти ночі». Це результат давнього знайомства і симпатій?
— Знаємо ми одне одного досить давно. З Андрієм Нестеренком (нинішнім моїм режисером) ми раніше працювали в іншій телекомпанії, в одній політичній програмі. Андрій був тоді «аксакалом» і справжнім телевізійником. Спочатку навіть шефствував наді мною. І при підготовці нового проекту Андрія затверджено одноголосно (тобто беззастережно мною). Але стосунки були відчуженими — усе-таки ми з різних поколінь. І ось на «1+1» Андрій пішов разом зі мною. Хоч йому це коштувало неабияких переживань. Але він повірив у мене й дуже мене підтримав. Згодом я забрала з собою Зою Приходько (продюсер нашої програми). З нею познайомилася ще в далекому дитинстві: ми сестри. Вона психолог за освітою. Віддана мені людина, мій справжній талісман. І те, що ми родичі, нам навіть допомагає не робити реверансів одна перед одною. Ігор Лебьодкін (композитор) — категорично свій. Його ревнують до нас: працювати либонь він повинен для всього каналу. Його музика не просто тло програми. Це наче ще один оповідач. Коли він попрацював із нами вперше, ми зрозуміли, як нам його катастрофічно бракувало. Іноді ми навіть прослуховуємо програму без музики й бачимо, яке все це непрезентабельне без звукового ряду. Вірний звукооператор Артур Рєнков — фанат чистого звуку. На прохання поквапитися з роботою у нього є один дуже вагомий аргумент: «Ти скажи, як тобі потрібно — швидко чи добре?». Навіть мій гардероб він контролює — питання, де причепити мікрофон не таке, виявляється, просте. Сергій Вачі — головна людина зi звуку всього «1+1», також дуже наш: прощає нам гріхи, як нікому іншому. Петро Яровой — відеоінженер, він загалом повинен працювати по змінах. Але з нами він сидить до ранку.
— За чутками, найшокуючим враженням останнього часу для вас (знімальної групи) було «місто кохання» — Париж. Це чергова версія Ольги Герасим’юк?
— На жаль, це правда. Ми поїхали на зйомки чергової програми про незвичайний монастир в Бургундії під містом Клюні. Справжня сільська Франція з коровами на лузі, яких ніхто не заганяє на ніч у хліви, з ранковим ароматом круасанів і шоколаду. А головне зі справжнім французьким патріотизмом, що нам дуже імпонує — вони не пускають у себе згубну американську «цивілізацію». Саме тоді закінчувався чемпіонат світу. І нашому режисеру (Нестеренку) просто поталанило: він так розривався між захопленням і обов’язком, а тут разом із французами в маленькій кав’ярні, куди кожен прийшов зі своїм стільцем до спільного телевізора, він показав себе справжнім фанатом футболу. Серед таких патріотично налаштованих розмальованих болільників неможливо самому залишатися байдужим: приміром, сидіти під час гімну Франції. І цілком іншими настроями було пронизано перебування в Парижі. Тоді також було національне свято — День взяття Бастилії, або на французький манер «День взяття Бразилії». Гуляли ми вночі й враження залишились аніяк не райдужні. Почнемо з того, що нам не хотіли давати кімнату на трьох (аби залишити речі) й дуже підозріло поглядали.
— Це в Парижі?!
— Так. Дивилися дуже суворо. І потім усі «шість кроків, аби побачити Париж» від Нотр-Даму вздовж набережної через Лувр, Версаль, Сен-Жермен до Ейфелевої вежі були потьмарені страшним запахом сечі, а далеко не французькими парфумами. Юрми французів, котрих ми побачили, були групами кольорової молоді, причому дуже агресивно налаштованої. І цілковита відсутність поліції. Імпровізовані ресторани й туалет на одному й тому ж місці, багаття зі смаженою ковбасою й тут же відправляння потреби. Пізніше до нас почали чіплятися під приводом стрельнути сигарету і, зреагуй ми різкіше, усе могло дуже погано скінчитися. У страшному стані духу ми дісталися до Ейфелевої вежі, якою «помилувалися» здалеку. У цьому серці Парижа було, наче в циганському таборі: багаття горіли просто під ніжками вежі, безперервно вибухали петарди, сміття й мотлоху було до колін, у різних місцях відбувалися «з’ясувки». Андрій навіть відмовився від знімка на пам’ять «із вежею», настільки він був пригнічений. Усі кажуть, «побачити Париж і померти». Так, це місто мрії, але тим паче сумно те, що в цій мрії вже можливі такі самі речі, як і в звичайних малокультурних місцях. Саме це було нашим великим розчаруванням — сліди наступаючого на святиню хаосу. Ми пригадали, що сюди свого часу наша Ярославна привезла ванну, і французи навчилися митися... Ясна річ, наша цивілізація вже завалилася, але прикро, що їхня також.
— А чим-небудь приємним та обнадійливим можете поділитися? Як-не-як остання «зустріч із прекрасним» у вас була з Монсеррат Кабальє.
— Авжеж, такі зустрічі безслідно не минають. Подивившись програму, нашому колезі захотілося купити компактдиск.
— Хороший критерій оцінки програми.
— Приїзд Монсеррат був приводом подумати про істинну музику. Андрій — фанат року з електрогітарою й навушниками (аби сусідам не заважати). Він подивився на Монсеррат і сказав, що всі «волохаті можуть іти спати». Ступінь справжнього у «класиків» вищий. Ми всі в нашій програмі ненавидимо будь-яку попсу. Хоча Андрій уважно дивиться кліпи. Сам він також мріє знімати кліпи. Хвалить роботи «Воплiв Видоплясова»: у них у кліпах дія відповідає тому, про що співається.
— А яку музику любите ви?
— У мене не дуже традиційні смаки. Я люблю крутий чоловічий голос Удо Дергшнайтейна. Такий собі старий роковий музикант.
— Ну, а в зв’язку з приїздом оперної диви, чи не шокувала вас як журналіста прес-конференція, якої так і не було?
— Такі фігури, як Монсеррат, — неначе зірки: що ближче до землі, то виразніше видно сміття, яким землю переповнено. Мені хочеться вірити, що вона всього цього не помітила — на її висоту це просто не долетіло.
— Що в такому випадку вам як професійному журналісту найближче та найдорожче у професії?
— Я з того покоління журналістів, яке жило, вмирало й боролося при невільному режимі. Тоді була чудова школа. В умовах несвободи було чимало порядних журналістів. Завдання написати так, аби не заплямуватися, між рядками розповісти про головне — виконувалося на всі сто. Моя вчителька була фанатичною комуністкою. Мене смішили її переконання, але я поважала її щирість. Вона мене навчала, що на кожен лист, навіть найдурніший, слід відповісти. Навчити людяності сьогодні дуже важко. Я ненавиджу той час, однак і згадую про нього з жалем. Хоча тепер мало що змінилося — всі як і раніше служать. Але раніше служили «на шару», а сьогодні — на гонорари. І тепер не виправляють своїх помилок, як і тоді. І ще я з тих журналістів, котрі з повагою ставляться до мови, правильно розставляють коми, знають значення кожного слова, а не просто «красиво» пишуть. Сьогоднішню пресу я знаю не з розмов. Не вважайте це підлабузництвом, але багато журналістів «Дня» мені подобаються. У цій газеті часто немає нальоту попсовості. Й важко сказати, чи можна сьогодні цього навчити.
— А чого ви навчаєте свого сина? Чи знаєте ви взагалi, як у нього справи в школі?
— На жаль, так. Взагалi-то він не полюбляє, коли про нього згадують у газетах. Я йому товкмачила з дитинства, що головне — не ім’я твоїх батьків. Вiн у мене бунтiвний. Перехідний вік, знаєте. У школу ходжу рідко, тому що вiдвiдування сучасної школи для всiх батькiв — важке випробування. Я сама як людина доросла приходжу в сьогоднішню школу з неабияким страхом. Директор може кричати, неначе завідуючий овочевої бази. Шкода сина і його ровесників. Загалом, я неправильна мама: не використовую службове становище.
— А бажання повторити батьківський шлях у нього не виникає?
— Не думаю. Дітям сьогодні дуже важко — навіть батьки не знають, що робити. Я либонь також не відразу себе знайшла. Проте він любить програму і підробляє часом універсальним асистентом (оператора, звукорежисера...). Зазвичай батьки не хочуть, аби діти повторювали їхній шлях...
— А хоч допомогу в домі з боку домашніх відчуваєте?
— Створити затишок у нашій оселі досить складно: потрібно викликати бригаду будівельників і бабусь-надомниць. Чоловік мій, письменник, також літає в емпіреях. Говорить, що прибере квартиру, розбере книжкові полиці, а сам зависає біля книжок. Лише коли мій сіамський кіт усе розкидає, присоромлені цим видовищем, ми прибираємо.
